Олександр Ратушняк: «Наше місто перестає бути провінційним»

Мабуть, усі помітили, що в останні роки в Кропивницькому дуже пожвавилося культурне життя. І мова не тільки про театральні фестивалі, відкриття виставок і т. п. До нас їдуть письменники – відомі, цікаві. За останні півроку в нас побували Сергій Жадан, Оксана Забужко, і от зараз, 11 квітня, приїхав Юрій Андрухович. Ставитися до творчості цих письменників можна по-різному. Але треба визнати, що в Україні сьогодні це письменники «першого ешелону».

Вражає й те, як змінилися ми. На зустрічах із письменниками в театрі – аншлаг. А вони ж не співаки та навіть не артисти розмовного жанру. Все, що вони пишуть, ми можемо прочитати й вдома, що вони думають про ті чи інші події, почути в інтерв’ю, але радо ходимо на такі зустрічі. Організовує їх у Кропивницькому, до речі, одна людина – викладач педуніверситету Олександр Ратушняк.

– Я запрошував до нас письменників ще років десять тому, я маю на увазі, запрошував до університету, щоб вони поспілкувалися зі студентами філфаку. Але скоро зрозумів, що це цікаво не лише студентам. Знайомі запитували, чи можна прийти. Звичайно, двері університету завжди були відкриті, але це ж відбувається на парах, у робочий час. Тож ми почали організовувати вечірні зустрічі – в бібліотеках і т. п. Так народився цей проект – тоді він діяв при товаристві «Просвіта» та називався «Український клуб». У нас були Василь Шкляр, Дмитро Стус – син Василя Стуса, Ірен Роздобудько. Брати Капранови вперше приїхали в наше місто на моє запрошення, Сергій Жадан також.

– А чому письменники їдуть до нас? Який їм з цього зиск? При ціні квитка 60 грн Оксана Забужко чи Юрій Андрухович навряд чи розраховують щось заробити…

– Це люди, які взагалі багато їздять. Я часто зустрічаю їх на культурних, літературних фестивалях в Тернополі, у Львові, у Києві. Краще запитати: чому вони не їздили до нас раніше? Просто тому, що їх не запрошували. Я зустрів Оксану Забужко та запросив до нас, зустрів Андруховича й запросив.

Для них це і популяризація власної творчості, і спілкування зі своїми читачами. Такі люди приїздять без гонорарів. Все, що від нас потрібно, – це оплатити проїзд, номер в готелі, обід і знайти зал для зустрічі. Ну й, звичайно, зібрати людей. А це, мабуть, найскладніше.

От вас дивують аншлаги на зустрічах з письменниками, вони й самих письменників іноді дивують. Адже насправді, якщо просто розвісити афіші, то більшість людей пройде повз. Я запрошую людей особисто, телефоную, пишу повідомлення, що буде така зустріч, приходьте. А там вже воно розходиться. Це віднімає багато часу, тому часто організовувати такі зустрічі я не можу.

– Ну, якщо часто, то, мабуть, і письменники скінчаться…

– Письменники не закінчаться. Їх не так мало. Та й один той самий письменник може приїжджати до нас кожного разу з новим матеріалом, і це буде цікаво. До речі, це теж працює. Коли письменник приїхав один раз і зустріч вдалася, і він вивіз звідси гарні враження, то він залюбки повернеться. От Оксана Забужко після зустрічі дивувалася: «Чого я сюди раніше не їздила?» Той самий Жадан (на фото справа) приїздить до нас так часто тому, що знає, що тут його чекають, що тут у нього буде аншлаг.

– Ну, не всі ж письменники можуть зібрати аншлаг у театрі…

– Одиниці! Але це вже моя справа. Успіх залежить від вдало обраної локації. Якщо в театр чи у філармонію прийде 100-150 чоловік, то це буде порожній зал. А якщо ті самі 100 чоловік прийдуть в тайм-клуб «Барлога», в таку домашню атмосферу квартирника, то виникає енергетика переповненої зали. І це дуже важливо. І коли я когось запрошую, то думаю про те, де це можна зробити, щоб воно спрацювало.

До речі, у нас мало локацій, де можна проводити такі зустрічі, концерти на невелику кількість слухачів. У Тернополі є, наприклад, «Арт-бункер» – це і галерея, і приміщення для мистецьких зустрічей, і невеличка сцена. І там постійно тусуються молодь, творча інтелігенція. У багатьох містах такою локацією виступає книгарня «Є», бо це вже давно не просто магазин книг, а потужна корпорація культурного життя.

Думаю, скоро в нас щось подібне має з’явитися, бо попит на це сьогодні вже є. Наше місто перестає бути провінційним. Ми перестаємо бути провінціалами. Я для себе визначаю, що провінційність – це, по-перше, обивательство, коли люди живуть в своєму локальному просторі й не виходять за рамки меркантильних інтересів. По-друге, це невігластво – і я не маю на увазі, що люди недостатньо начитані чи ерудовані. Головна ознака невігласів – вони цілком задоволені собою, вони не підуть на не дуже відомого письменника чи на виконавця, який недостатньо розкручений. Тому що в них нема бажання відкривати для себе щось нове. І третя ознака провінціала – це жлобство. Коли люди готові йти на концерт безплатно, але якщо треба купити квиток, вони думають: чекай, а чого це я платитиму якимось музикантам?

– Ну, коли мова йде про 60 грн, то, може, це й жлобство. Але більшість культурних заходів – спектаклі гастролюючих театрів, концерти і т. п. – у нас насправді дуже дорогі.

– Згоден. Квитки часто коштують неадекватно. Але моя аудиторія – це в першу чергу молодь, студенти. Я з ними найбільше комунікую та в першу чергу для них це і роблю. Хочеться, щоб люди в студентські роки могли побачити, почути щось нове, цікаве, що їх захопить, про що вони потім будуть згадувати, відчули себе дотичними до культурного життя.

Тому я завжди домовляюсь з менеджерами, щоб у нас була «студентська ціна» – 100-120, ну, може, до 150 гривень (це якщо мова йде про концерт), не більше. Бо більше студенти не заплатять.

А ці студентські враження дуже важливі. От Юрій Андрухович. У нього є книга «Таємниця», де він пише про кіровоградського художника Ігора Смичека («Смичок» він його там називає). Вони в один час навчалися у Львові.

Ми знайшли цю книгу: «Звісно, там, серед них, я знайшов собі ще одного святого. То був Смичок. Він був – я не маю іншого слова – геніальний. Це було все разом – рисунок, малярство, акторство, спів, гра на багатьох музичних інструментах, сюрреалізм, гумор, свобода. (…) Він читав уголос речення з першої-ліпшої книжки – і мені хотілося прочитати її всю. Він умів таким чином переповідати фільми, що з них якнаочніше вилазило все потаємне, до того ж виявляючись головним. Я досьогодні завжди і всюди намагаюся співати позичені в нього пісні – чи то лемківські, чи якісь козацько-турецькі. Він навчив мене з головою занурюватись у хорали, маґніфікати й ораторії. Він був рокером і бітником і пронизливо сурмив у старовинний ріжок з якогось південного степу. Багато років по тому я написав “Елегію післяноворічного ранку”, і там є про нього».

– І коли Андрухович приїхав до нас шість років тому й зустрів Смичека, то він був вражений більше, ніж Смичек, – продовжує Олександр Ратушняк. – Вражений зустріччю з людиною, яка, як він вважає, дуже сильно вплинула на його особистість.

– Кого ще плануєте запросити?

– Є такий письменник Мирослав Дольчинець з Мукачева. У нього дуже цікава творчість, свіжа, побудована на історичному матеріалі. У мене він асоціюється з Пауло Коельо, хоча він його ніяк не наслідує, але певні асоціації виникають. Його хочу запросити.

Хотів би запросити Юрія Винничука – львівського письменника.

– А Андрія Куркова?

– Він у нас у місті колись був, але не за моїм запрошенням, і тут мало людей прийшли на його презентацію… Але він, я так розумію, взагалі не дуже любить їздити. Письменники – вони різні. Комусь це спілкування з читачами необхідне. От як Макс Кідрук, який щороку до нас приїздить. Закінчив книгу – і відразу поїхав з нею в тур. В минулому році він з книгою «Не озирайся і мовчи» об’їздив 100 міст України. Це, мабуть, рекорд. Причому 100 міст – це не тільки Кропивницький, Олександрія, Світловодськ, а й Новоукраїнка, Новомиргород. Запросили – він їде.

Андрій Курков, вочевидь, їздити не дуже любить. Але, якщо буде нагода, звичайно, запрошу. Цікавий письменник, добре знаний у світі.

Бо планувати, звичайно, я собі можу. Але як це відбувається? Кожного літа я відвідую багато фестивалів – літературних, культурних, мистецьких. Це таке концентроване культурне середовище, де я маю можливість сходити на творчі зустрічі з письменниками, на презентації книжок, поспілкуватися з ними. Якщо письменник мені цікавий і я бачу, що він буде цікавий іншим, я його запрошую. А люди там вже або кажуть, коли в них буде вільний час, або просять нагадати після виходу нової книги, щоб вони включили наше місто в тур.

Юрій Андрухович теж їде до нас у рамках туру – з новою книгою «Коханці Юстиції». За словами Олександра Ратушняка, це «параісторичний роман». Усі герої твору – реальні історичні постаті й вигадані персонажі – мають проблеми з законом. Побутові та політичні вбивства, зґвалтування та кишенькові крадіжки, державні зради й випадкові злочини  - все вкупі.

І це не окремі розповіді, а цілісний твір! Чесно кажучи, поки що уявити це собі важко. А від того й хочеться прочитати. Тож якщо ви любите нову прозу, не пропустіть.