Історія нічому не вчить?

У наш час надзвичайно актуальними є матеріали, пов’язані з подіями 1917-1922 рр., тобто часів, які закінчилися втратою нашої незалежності та формуванням нової системи координат, у якій Україна існувала наступні сто років. Тому зрозуміла цікавість, з якою читач відкриє чергову книжку автора-упорядника Юрія Митрофаненка, видану «Імекс-ЛТД» у рамках обласної програми розвитку книговидання та книгорозповсюдження. Уже в назві закладена максимально інформативна база: «Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині». Далі ідуть пояснювальні ремарки: «Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша».

Сама концепція кількатомного проекту передбачає підняття глибинних пластів історично-документальної інформації з архівних установ різних рівнів. З іншого боку, близькість тематики, попри столітню віддаленість подій, потребує наявності серйозної аналітики, бо інакше – для чого це все? Звісно, історія заради історії теж має право на існування, але лише як виправдання афоризму: «Історія вчить нас тому, що нічому не вчить». Хотілося, щоб ми мали власний і незаангажований аналіз тих подій і причинно-наслідкових зв’язків, щоб ми опрацювали досвід протистояння наших попередників, хоча б і у полемічному аспекті. Та передмова безапеляційно стверджує, що видання – не що інше, як «Відповідь сучасних дослідників авторам та упорядникам книги “Годы борьбы”, виданої ще в 1927 році, у якій була висвітлена більшовицька версія подій Української революції, яку вони називали громадянською війною та боротьбою з бандитизмом». Ось таке цікаве формулювання…

Перша книжка «Українського погляду» присвячена пам’яті відомого краєзнавця Сергія Шевченка, має кілька розділів, які складаються з глав, присвячених тому чи іншому періоду або темі. Уже перша глава першого розділу у своїй назві дає вичерпну характеристику того періоду: «Конфлікт революцій на Поінгуллі». Саме конфлікти політичних течій, економічних моделей, типів державного устрою та інтере­сів груп населення найчастіше були зав’язані в один тугий вузол і визначали складність пошуку шляхів до їхнього розв’язання. Україна перебувала не лише в періоді становлення, але й у стані неприкритої агресії з боку більшовицької та білогвардійської Росії, з усіма можливими засобами тиску включно. Так би мовити, гібридна війна сьогодення в енній степені, яка потребувала надзвичайно виваженого підходу при розгляді чи не кожного питання. Складність полягала ще й в тому, що відповідальність за практично кожний прорахунок чи, як ми звикли казати зараз, «негаразди» цілком і повністю відносилися на рахунок української влади. Саме відсутність авторитету та недовіра владі, мається на увазі українська, і стали головним чинником втрати консолідаційної складової суспільства як цементуючого фактору державного будівництва. Цим і пояснюється легкість, з якою влада взагалі переходила з рук у руки, і як її втрачали українські партії в Єлисаветграді, хоча на початку подій підтримка української ідеї в «імперському» місті була чи не найбільшою, не кажучи вже про практично повністю українське село.

Допомагали руйнувати підмурки української державності й самі українські політики, які в умовах військової інтервенції та економічної кризи не знайшли нічого кращого, як… дискредитувати своїх політичних союзників і навіть вдаватися до переворотів. Це стало чи не найвагомішим антиукраїнським чинником: «Волю до боротьби підривали тривожні звістки про повалення влади УНР». В умовах невизначеності та навіть анархії, за наявності величезної кількості зброї, якої було вдосталь і на Єлисаветградщині, стала популярною ідея своєрідної регіоналізації, тобто створення десятків і сотень «республік» для захисту населення окремих населених пунктів чи територій, чим успішно й скористалися противники української ідеї. Величезним випробуванням для тодішньої України стала відсутність національної консолідації, не в останню чергу тому, що українські партії вважали першочерговим зав­данням тотальну українізацію та запровадження символіки. Можна скільки завгодно говорити про відсутність у когось патріотизму, але ігнорувати настрої окремих груп населення було б нерозумним. В Єлисаветграді це яскраво проявилося під час так званого конфлікту прапорів. На приміщенні Думи деякий час мирно співіснували жовто-синій і російський прапори, але спроба силового вирішення питання лише поглибила конфлікт.

Не уникли сучасні автори й спроби трактувати події з позицій власних уподобань. Ідеться про глави «Народне повстання 1918 року» і «Українські січові стрільці (УСС) на Єлисаветградщині». Взагалі розділ про перебування УСС змушує інакше поглянути на практику залучення союзників до вирішення збройних конфліктів. З багатьох причин ця тема, яку автори подають як винятково патріотичну, в Україні не спрацювала. Це стосується спроби уряду гетьмана Скоропадського вирішити проблему внутрішньої безпеки та російської інтервенції за рахунок запрошення австро-німецького військового контингенту, у складі якого сюди й прибули підрозділи УСС. Правда, автори про це практично не згадують, наполягаючи на виключно мистецькій чи просвітницькій місії легіону галичан, але й це ще не все. З тексту стає зрозуміло, що трішки пізніше саме бійці колишніх УССів стали ядром опору українській владі в Холодному Яру. Цей трагічний досвід експорту української ідеї за допомогою іноземного військового втручання має враховуватися і в наш час.

Якщо не звертати уваги на авторські уподобання в окремих главах, проект заслуговує не лише на увагу, але й на популяризацію та детальніше вивчення. Особливо це стосується розділу «Революційні процеси на теренах краю», де йдеться про події в Олександрійському повіті та на території нинішніх Олександрівського та Чигиринського районів. Потрібно привітати авторів Віктора Сергеєва та Василя Білошапку, які шляхом підбору архівних матеріалів змогли створити цілісну картину подій. Такі роботи потрібно читати, робити висновки, і головний з них, на нашу думку, такий: запорукою поразки України в перший період державотворення стали відсутність суспільної єдності, послідовності, толерантності й твердості одночасно, поваги до державних інституцій, у першу чергу – з боку самих українських політиків. Агресивне ставлення до опонентів, не кажучи вже про вчорашніх однодумців, здатне лише зруйнувати злагоду як основу протистояння військовій агресії та подолання економічної кризи. Якщо запитати нинішніх непримиримих критиків політики нинішньої влади, який же ідеал українського політика революційної доби, - вони не скажуть. Його немає, бо жодна тогочасна політична сила так і не добилася перемоги. Чому – відповіді шукайте на сторінках «Українського погляду», який було б доцільніше назвати «Український досвід».