Магія рушника Зінаїди Андреяшевської

Традиційна українська вишивка… Хіба можна уявити без неї нашу культуру? Протягом століть жінки на теренах нашої землі створювали власними руками прекрасні вишиті твори, прикрашали візерунками й народними орнаментами рушники, одяг, постіль та інші предмети побуту. За свідченнями археологів та істориків, коріння української вишивки сягає ще скіфських часів.

Кожен елемент на вишитому рушнику мав своє сакральне значення. Це не просто набір хрестиків, ромбиків та зиґзаґів, як може здатися на перший погляд. Справжні народні майстрині знаються не тільки на різних техніках української вишивки, а й розуміють закладені в ній коди та вдало використовують їх в залежності від обставин та призначення виробу. З однією із таких майстринь журналістка «УЦ» поспілкувалася під час акції «Ніч музеїв» у Музеї мистецтв. Зінаїда Андреяшевська повідала цікаві тонкощі про традиції української вишивки, які вона увібрала з ранніх років свого життя.

– Моє дитинство пройшло тут, на Кіровоградщині, у мальовничому селі Дмитрівка Знам’янського району. Дідусь та бабуся з самого малечку привчили мене спостерігати за природою, за будовою квіток, розрізняти листя на різних деревах, – згадує Зінаїда Володимирівна. – Коли ж мені виповнилося 5 років, дідусь з бабусею провели для мене певний обряд. На подвір’ї в нас росла дуже велика яблуня, я навіть не знаю, хто й коли її посадив. Дідусь дав мені голку з ниткою, повісив на руку шматочок тканини й тричі обвів мене кругом цієї яблуні. А бабуся в цей час читала молитву. Потім після закінчення ритуалу вона посадила мене біля себе, показала, як заправляти нитку в голку, та почала вчити вишивати. От так легко, без ніяких складнощів я почала опановувати це мистецтво. Першою моєю роботою була вишита хустка для бабусі, яку вона довго носила тільки до храму, а потім почала одягати й щодня.

– А матеріали для вишивки де брали?

– У той період було важко з тканинами та нитками. Потрібно було їхати на ринок в Кіровоград і там купувати. У селі такої розкоші не було. Тож, ми самі з бабусею фарбували нитки. Купували мішковину, розпускали нитки, фарбували їх цибулевим лушпинням, корінням шипшини, дерези, товченими ягідками пасльону, буряком, морквою й потім цими нитками вишивали. Малюнок наносили крейдою, а вишивали зазвичай циганськими голками.

– Що вишивали найчастіше в українських селах?

– У селі ми вишивали все, але найбільше – рушники. Коли дитина народжувалася, її обов’язково приймали на рушник. Зараз новонароджених діток загортають у ковдри, а раніше – у великі гарні рушники. Коли дитина йшла до школи, з подвір’я її проводжали бабуся з дідусем чи батьки, тримаючи рушник і промовляючи молитву. Коли ж вона закінчувала навчання й поверталась, як-то кажуть, з випускного вечора, її теж зустрічала бабуся чи мама з рушником, який уже прийнято було дарувати, щоб дитина з ним навчалася та жила далі. Ці рушники вважалися оберегами.

Оберегом можна назвати як великий рушник, так і малесенький. Малесенькі вишивалися за одну добу, тому й називалися «добівочками». Їх давали,наприклад, дітям, коли ті їхали навчатися в інше місто, і вони дійсно виконували функцію оберегів. Дитина тримала рушничок з собою перед екзаменом, читала молитву й складала іспит успішно. Та й взагалі легше було жити з оберегом, неприємності всілякі ставалися рідше.

Окрім рушників ми в селі вишивали серветки, наволочки, простирадла, ковдри – у хаті все було вишито.

– Коли встигали все це робити? У селі ж зазвичай стільки роботи…

– Літом працювали дійсно дуже багато. У моїй родині, до прикладу, бабуся працювала в колгоспі, дідусь – у школі садоводом, тітонька – в лікарні. А після важкої фізичної праці влітку вони відпочивали за улюбленою роботою довгими осінніми та зимовими вечорами. Насправді, якщо ви зловите цей смак вишивки, вас уже від неї буде не відірвати. Ви не захочете зайвий раз вийти на вулицю чи сходити в кіно, швидко поспілкуєтеся з друзями – і знов за улюблену роботу, яка притягує, немов магнітом. Але я не можу сказати, що це легке ремесло. Воно важко й для зору, бо весь час потрібно дивитися та рахувати хрестики та ниточки, важко й для спини та ніг. Але, коли ти входиш у цей світ вишивки, то забуваєш про все. Буває так: сядеш увечері, а закінчуєш рано вранці. Вже пташки та півні співають, а ти навіть не відчуваєш втоми, бо отримуєш цілковите задоволення від роботи. Коли ж закінчуєш повністю вишивати картину чи рушник, то радості взагалі немає меж… Приходять потім сусіди або подружки, і всім показуєш свій виріб.

У місті в нас, до речі, є клуб «Ниточка», на третьому поверсі бібліотеки Чижевського. Щосуботи ми збираємося, приносимо свої роботи, показуємо одне одному, та кожен з майстрів висловлює своє бачення. Проводимо виставки до різних дат. Наприклад, наш клуб народився у січні, і тепер щороку саме в січні ми організовуємо робочу підсумкову виставку, на якій показуємо, що встигли вишити за рік, що минув. До цієї виставки ми зазвичай ретельно готуємося та запрошуємо гостей. Останнім часом товаришуємо з літературним об’єднанням «Парус». Вони приходять до нас на виставки, ми до них – на презентації книг. Ми читаємо їхні вірші на своїх заходах, а вони виставляють наші роботи на своїх презентаціях. Збираємося ще разом із поетами та письменниками об’єднання поїхати цього року в Болгарію.

До пандемії ми щороку їздили до музею під відкритим небом у Пирогово. Там спілкувалися та обмінювалися досвідом з майстрами з усієї країни. Їздили також на «Сорочинський ярмарок», але останнім часом там стало багато машинної вишивки, яка витісняє ручну. Я вважаю, коли річ вишита руками, то вона має зовсім іншу енергетику. Коли я вишиваю для людини ту ж вишиванку, навіть не знаючи, хто її носитиме, я думаю про все найкраще, щоб тій людині пощастило в житті, щоб вона була здорова та раділа кожному дню. Усі ці думки ми «зашиваємо» у вишиванку, і потім люди, коли їх носять, відгукуються дуже тепло. Бувало так, що людина, яка мала підозру на якусь хворобу, їхала здавати аналізи в нашій вишиваночці, і результати виявлялися добрими. Може, віра допомагала, а може, це й певна магія рушника… А силу малесенького рушничка-оберега я перевірила на своєму зяті. Він закінчив морехідне училище й відправлявся у перший рейс. Я непомітно зашила в підкладку його куртки маленький рушничок-оберіг. Він повернувся з плавання благополучно й був такий задоволений та не міг дочекатися наступного рейсу! А ми з донькою переглядалися й розуміли, що рушничок все ж таки зробив свою справу, адже рейс був нелегким – він пройшов три океани в одну сторону й стільки ж в іншу, двічі пересік екватор… Тож, я для себе переконалася, що рушник дійсно працює як оберіг.

Вишиваючи рушник на весілля, потрібно дотримуватися всіх правил, а їх основних є десять, і тоді він теж буде дієвим оберегом для шлюбу. У мене був цікавий випадок. До мене звернулася знайома та й каже: «Діти зробили мені “подаруночок”: сказали, що через три тижні в них весілля. А в мене рушника немає, з чим я їх зустрічати буду? А ще й те не готове, і те…» Я її заспокоюю, говорю: «Не хвилюйся, я вишию тобі рушника. Зустрінеш дітей, як треба». У понеділок купили ми з нею тканину, у вівторок нитки підібрали, у середу ескіз малюнка зробили, а в четвер рано-вранці я вже була причепурена й готова до вишивання. Тільки сонечко з’явилося, я прочитала тричі молитву “Отче наш”, і рушник пішов легко-легко. Половину я вишила дуже швидко, а на другій зламалася голка… Для мене це було щось надзвичайне. Я знала, що не може такого бути, це щось недобре. Зателефонувала знайомій, попросила її зайти. Вона прийшла та й каже: «Можеш більше не мучитися. Діти щось посварилися й передумали одружуватися». Ну от як тут не вірити? Міцна голка сама взяла й переламалася. Тому я вважаю, що треба дотримуватися всіх правил. Годиться у четвер починати роботу, та ще й на зростаючий місяць, то буде вишиватися на здоров’я, на успіх, на добро.

У селі в нас до кожного свята був рушник. На народження дитини – один, на календарно-обрядові свята – інші. І все допомагало, усе діяло. На весілля, якщо дівчина проворна, не ледача, вона собі й рушники, і білизну, і сукню, і нареченому сорочку вишивала. У нашій родині навіть у кожного члена сім’ї був свій рушник із побажанням доброго ранку.

Бабуся й дідусь уже давно відійшли в інший світ. У мене вже є дорослі діти та онуки. І от два роки тому, коли ще не було пандемії, Новий рік я зустрічала з родиною в Білорусі. У нас є традиція в новорічну ніч писати побажання або мрії й складати їх у спеціальну коробочку, а наступного року відкрити й прочитати, здійснилося або ж ні. Розгорнувши свою записочку, я з сумом сказала: «Знову моя мрія не здійснилася!» А мріяла я вишити великий рушник з пишними квітами. Онук у мене ж, випускник мінського університету, дуже завзятий до вишивання і, почувши це, одразу відреагував: «Бабусю, легко! Мамо, ти йди в магазин за тканиною та нитками, а ми зараз з бабусею швидко намалюємо ескіз. Бабусю, керуй!» Я намалювала на папері, він швидко відтворив його на комп’ютері, і через деякий час бабусину мрію ми втілили! Тепер цей рушник перебуває в Києві, у Національній спілці народних майстрів України, членом якої я вже три роки є. Отримую багато гарних відгуків про цей виріб і щаслива від того, що людям подобається те, що я роблю. Вірю, що моє життя принесе комусь радість. Я цим живу. І мені нема коли сумувати.Зараз створюю рушник в стилі Трипільської культури. Мені дуже подобається рости та розвиватися у своїй майстерності. Дуже вдячна всім кропивничанам, які приходять на мої виставки!