Червоний прапор над весіллям

Коли випадає можливість поспілкуватися з літніми людьми, завжди прошу пригадати їх, як одружувалися – у що одягалися, що було на столах, під яку музику танцювали. Так і зібралася колекція свідчень про весілля минулої епохи.

Наприклад, кілька років тому в Осикуватому Кропивницького району зачепив цю тему в бесіді з подружжям Протасових. І дізнався, що побралися Віктор Григорович і Олена Капітонівна1960 року. Жених був у чорному костюмі, якого спеціально справив на весілля, і військовому кашкеті (з армії саме повернувся), а молода – «у розовенькому платті з блістінкою», спеціально пошитому сільською модисткою, фату ж виготовила з марлі, яку подарували дівчата з колгоспної молочарки (через марлю проціджували молоко). Гуляли весілля удома й у невеликій компанії: «У хату влізло тридцять чоловік – найрідніші».

Кропивничани Микола й Галина Тернавські одружилися 1966 року. Весілля справляли в Букварці (тоді – Олександрівського району), звідки родом Микола Гаврилович.

– Прийшли родичі та друзі й з Тарасівки, Лисого Хутора, Роздолля, – пам’ятає Тернавський. – Кожен із гостей приніс із собою курку. Галя й моя мати тих курей і патрали, і смажили. На весіллі була гармошка. Мій міський племінник позичив комбайн – радіолу та магнітофон в одному апараті. Товариші, які влаштовували танці в парку Леніна, дали підсилювач та динамік-«дзвін». Уже й не пригадаю, який костюм на мені був. Зате пам’ятаю, що Галі на весілля спеціально пошили два плаття шерстяних. Біле – на перший день. Синє – на другий.

Жителі Грузького Кропивницького району Леонід і Любов Логвинови у парі – з 1959-го. Весілля справляли довго й за двома адресами – у молодої й у молодого («Цілий тиждень ходили туди-сюди»). Леонід Кирилович був у синьому штапельному костюмі, Любов Сергіївна – у новому платті, у фаті з тюлі. На столах – самогон, борщ, картопля з м’ясом, голубці, компот із сухофруктів.

– На гармошці грав Василь Грозан. На бубні – Катя-циганка. А дарували нам, – Логвинов розвів руками, – отакенні калачі. На них – конфети.

Василь Бірзул з того ж Грузького, нині покійний, був гармоністом, грав на танцях у клубі, на весіллях. За його словами, у п’ятдесятих – шістдесятих роках існував такий порядок справляти весілля: перший день – обов’язково в молодого, другий – як вже він домовиться з молодою. Коли прийшла пора одружуватися Василеві Бірзулу, він і Катерина справили собі наряди в Кіровограді. На весіллі із страв були холодець, молочний кисіль, картопля з м’ясом. З напоїв – самогон.

– Водка була хороша, – запевнив Василь Авксентійович. – Мати вигнала. Вона по тридцять літрів гнала. І мене навчила.

– Що дарували гості? – запитав я.

– По курці.

– Живі кури?

– Живі, а які ж іще. Такий обряд у молдаван. Дарували і гроші, і цукерки, і калачі.

– Ніхто не побився?

– Боже збав. Я і Катя усім своїм наказували: пийте, та з умом.

Микола і Лідія Козонки, теж грузчани, одружилися в 1950-х. Вступали в шлюб в обновках, які купили на товчку в Кіровограді, бо в магазинах нічого путнього не водилося. Зокрема, Микола Маркович одягнув поверх костюма пальто-«москвичку». Купив одяг за гроші, які привіз з військової служби. А служив у Магадані, охороняв табори. Там бачив і злодіїв у законі, і політичних в’язнів…

Найпопулярнішим музичним інструментом в нашому краї півстоліття тому була гармошка. Жодне весілля не обходилося без неї. Наприклад, учасник обласного телепроєкту «Киньте все, гармошка грає» гармоніст Олександр Тітко відіграв на 150 весіллях в Аврамівці та Олексіївці тодішнього Кіровоградського району.

– Не рахую іменин, проводів в армію та інших святкувань. Зі мною співала й грала на бубоні дружина Єлизавета. А коли увійшли в моду електроінструменти, молодший син Віктор вступив у ВІА в нашому клубі. Теж грав на весіллях, – розповідав Олександр Тітко авторові цих рядків. Позаминулого року Олександра Миколайовича не стало.

У Володимирівці того ж району в 1970 – 80-х роках діяв духовий оркестр. Створив його Микита Трохимович Ключка. Він керував оркестром до 80 років, поки й не помер, і називали його просто дідом Микитою. Місцевий колгосп підтримував оркестрантів. Зарплату отримував не тільки дід Микита, а й решта музик, у тому числі школярі. За участь в оркестрі вони мали щомісяця по 15 – 18 карбованців. Крім того, Ключка видавав їм по кілька карбованців з гонорару, одержаного від приватних замовників, решту вносив у колгоспну касу. Тарифи на послуги володимирівських духовиків були такі: весілля – 120 карбованців, похорон – 60.

Житель Аджамки Кропивницького району Василь Богуненко теж у дитинстві грав у шкільному духовому оркестрі.

– Ми виконували й класику (полонез Огінського, угорський танець № 5 Брамса), і вальси, і фокстроти, а також румбу – тоді латиноамериканська музика в моду увійшла. З мого класу аж десятеро хлопців займалося в оркестрі. Наш керівник з дозволу директора школи частенько забирав нас з уроків, бо треба було грати на весіллях, похоронах. Наш оркестр традиційно займав перші місця на районних і обласних конкурсах. Майже щотижня за наказом райкому партії ми їздили в Кіровоград, де виступали на різних урочистостях, святах, злетах, семінарах. А в класі залишалися лише дівчата. Це не подобалося нашій класній керівниці, вона нас, оркестрантів, називала бродячими музикантами, або бандою Махна. За кожне весілля чи похорон кожен з нас мав два-три карбованці. Це був солідний капітал. Адже сіра хлібина коштувала 14 копійок, кіносеанс – 5. Крім того, певна сума віддавалась директору школи на потреби закладу, – пригадав Богуненко.

Ось як він описав традиційне сільське весілля початку 1960-х:

– Весілля тоді були не дуже людними – на них запрошувалося не більше п’ятдесяти душ. Меню зазвичай складалося із холодця (вкритого білим жиром), вінегрету, вареної картоплі й тюльки. Нас, школярів-музикантів, також частували. Про те, щоб налити старшокласникові чарку, і мови не було. Оркестр ходив за молодими цілий день. Уранці – до жениха додому, потім з ним – до молодої, потім – до фотоательє, де теж грали добру годину. Потім – у двір до молодої, після чого – знову до жениха. Жив тоді народ бідно, і на весіллях більше ходили по селу й танцювали, ніж сиділи за столами. Весілля гуляли один день – у неділю.

Сорок – п’ятдесят років тому на багатьох весіллях публіку розважали самодіяльні безіменні вокально-інструментальні ансамблі – з електрогітарами, синтезаторами, ударними установками. Володимир Онойченко грав на електрогітарі в одному з таких ВІА. Тоді, в 1970-х, він ще навчався на музпеді Кіровоградського педінституту. Першу електрогітару купив за гроші, які заробив на цегельному заводі. Перезнайомився з місцевими музикантами. Щочетверга ввечері біля загсу на вулиці Луначарського збиралися музики, щоб розподілити між собою замовлення.

– Це була біржа, – згадував Володимир, нині покійний (помер рік тому). – Якщо музикант мав кілька замовлень на один і той же день, він ділився з іншими. А ті виручали його потім. Ціни на послуги були єдиними для всіх. Селяни та жителі міського приватного сектору зазвичай влаштовували весілля на своїх подвір’ях, послугами їдалень рідко користувалися. Напиналися шатра, окреме – для музикантів. Найтяжче нам було грати на сільських весіллях. У селі такі порядки були: у суботу з обіду до шістнадцятої години гуляє молодь, а ми для неї граємо й співаємо, потім – перерва до дев’ятнадцятої, після чого приходять старші люди (які саме попоралися в своїх господарствах), і ми мусимо розважати їх до другої – третьої ночі. Я з друзями-музикантами на весіллях не пили спиртного. Розслаблялися уже вдома. З кожного весілля поверталися з бутилем самогону та купою наїдків. А заробляли на весіллі триста карбованців. На кожного – шістдесят. Цього вистачало.

Останнє десятиліття Володимиру Онойченку, щоб розважати учасників приватних торжеств, не потрібні були музичні інструменти, їх замінив ноутбук. Музикант трішки ностальгував за часами, коли грав на весіллях у складі самодіяльного ВІА. А почали зникати такі гурти з появою японських «самограйок» – електронних клавішних.

Кропивничанин Юрій Тютюшкін зібрав колекцію весільних фото XX століття. Демонструючи їх авторові цих рядків, Юрій Володимирович згадав, як у 1970-х роках був свідком на весіллі свого друга, як там познайомився з дружкою Ніною, котра згодом стала йому дружиною.

– Коли вже ми одружувалися, весілля було в ресторані «Відпочинок». Прийшли курсанти з льотного училища: «Юра, вітаємо!» Ні я, ні інші учасники весілля їх не знали. Та не виганяти ж! Хлопці прийшли випити та поїсти на дурняк.

На багатьох весіллях Юрій Тютюшкін був гостем. Якось став очевидцем «трагедії»: коли гості поналивали собі «казьонки», виявилося, що вона не має міцності, майже як вода. Батьки молодої закупили горілку задовго до весілля, тож висунули версію, що спирт випарувався через нещільні пробки, але це не втішило учасників застілля.

– На більшості ж весіль навіть у благополучні сімдесяті – вісімдесяті роки пили самогон. Наливали його в красиві, з-під імпортних напоїв, пляшки. Якщо, звісно, вдавалося їх роздобути – це був дефіцит. Шампанське було не всім по кишені, тож ставили на столи «шипучку» – дешеві ігристі вина. Хто відгодовував удома свиней або працював на м’ясокомбінаті – у того було вдосталь м’ясних страв. Це, повторюю, в сімдесяті – вісімдесяті роки. А з фотографій п’ятдесятих – шістдесятих видно, що із закускою тоді було сутужно.

Згадав Юрій Володимирович і про деякі весільні традиції:

– Знаходилися слідопити, які перевіряли постіль, де переночували молоді. Якщо молода виявлялася незайманою до першої шлюбної ночі, у неділю на хаті вивішувався червоний прапор. Також у неділю було переодягання «в циганів». Сватів везли на тачці до річки і вкидали у воду…

Фото з колекції Юрія Тютюшкіна.