Колонізація, якої не було

У січні цього року минає 270 річниця утворення так званої Нової Сербії й 300 років з дня народження Івана Хорвата, з яким пов’язують цей етап колонізації земель у центрі України. Про історичні передумови процесу, переплетіння державних інтересів, складні й непрості стосунки не лише прийшлого та місцевого населення, але й козаків з козаками, ми розмовляємо з Олександром Чорним, істориком-краєзнавцем.

– Ми маємо відзначати важливу річницю, пов’язану з початком освоєння значної території сучасної Кіровоградщини сербами, яка тоді отримала тимчасову назву Нова Сербія?

– Так, у цьому році виповнюється 270 років з моменту офіційного початку колонізації Задніпров’я вихідцями з Балкан. Фактично процес розпочався в травні 1751 року, коли Йован Хорват, полковник австрійської служби, звернувся до російського посла у Відні Михайла Бестужева-Рюміна з пропозицією перейти на службу в Росію. А вже 11 січня 1752 року йому була надана Жалувана грамота щодо поселення сербів у Задніпров’ї, тобто в межах сучасної Кіровоградщини.

– Це були часи жорсткого контролю та прив’язки населення до місць проживання. У нас це було в формі кріпацтва, в Європі якось по-іншому, і раптом великі маси людей переселяються сюди з чужої країни, іншої імперії. Як це було можливо?

– Річ у тім, що в середині ХVІІІ століття серби (сербські граничари) служили австрійським Габсбургам, несли прикордонну службу в Середньому Подунав’ї. Після того як Габсбурги вийшли переможцями з так званої війни за австрійський спадок, ключову роль у згаданому регіоні почали відігравати угорці, підтримувані австрійською владою. Тоді ж сербським граничарам офіційно було запропоновано переселитися ближче до турецького кордону. Останнім ця ідея не сподобалася. Як наслідок – частина з них побажала емігрувати. Австрійський уряд цьому спротиву не чинив, аби не провокувати конфлікту.

– Виходить, що серби займали в себе таку ж нішу, що й запорожці, і їх найняли, щоб змінити нелояльних до Російської імперії козаків?

– Так, на службі в Габсбургів вони тривалий час стояли проти турків, охороняли кордон, за що отримували гроші й називалися граничарами.

– На цих землях споконвіку жили запорожці, які могли з таким же успіхом більш широко заселяти територію, а ще старовіри, тобто людей вистачало. Це було намагання витіснити запорожців за рахунок прийшлих сербів?

– Ми не можемо говорити про витіснення запорожців, оскільки є ще одна досить складна проблема. Після закінчення російсько-турецької війни та підписання Бєлградского миру 1739 року запорожці знову почали претендувати на території, що в історіографії називаються північною частиною Вольностей Війська Запорізького (це те, що ми називаємо Задніпров’ям), які вже були заселені вихідцями з Миргородського полку Гетьманщини. Колонізатори з Миргородщини вважали Задніпров’я своїм, оскільки це були простори Чигиринського полку часів Богдана Хмельницького. Це провокувало досить жорсткий конфлікт між низовими козаками та вихідцями з Гетьманщини.

– Маємо уточнити, що на цих землях конфліктували козаки з козаками?

– Так. Задніпров’я було зоною конфлікту козаків. До того ж маємо пам’ятати, що в його межах ще діяли й гайдамаки (декласовані козаки), з якими вели боротьбу й гетьманські козаки, і запорожці. У поселенні сербів у Задніпров’ї та в облаштуванні Нової Сербії російський уряд в тому числі вбачав і можливість взяти під контроль конфлікт.

– А чому Нова Сербія, незрозуміло?

– Очевидно, це був своєрідний посил для сербів з таким собі політичним забарвленням. Річ у тім, що Хорват розраховував, що його із «соплеменниками» поселять десь у районі Києва чи Батурина, обіцяв переселенцям золоті гори, але все склалося не так. По-перше, це було далеко від Києва, по-друге, вони потрапили в прикордоння, де був конфлікт між козаками. Думаю, що це якось могло обумовити назву Нова Сербія.

– Замість мирного життя вони потрапили в гарячу точку?

– Бойових дій у Задніпров’ї не було, але на його просторах було гаряче. Конфлікт між козаками проявлявся не лише в земельних спорах. Доволі часто сторони конфлікту вдавалися й до радикальних дій – грабунків і набігів з нанесенням майнової шкоди, виводу цивільного населення за межі, контро­льовані Миргородським полком, і т.д.

– Щодо Хорвата, він був звичайним авантюристом?

– Звичайно й безумовно. У переважній більшості історію творять авантюристи. Для прикладу, якщо взяти вихідців з Миргородського полку, які освоювали край до сербів, це теж авантюристи, які пробували розпочати нове життя на нових територіях. Таким був і Хорват, якому тоді було всього 29-30 років.

– А що він конкретно пропонував?

– Під час перемовин на високому рівні було обумовлено кількість переселенців, місце та принцип їхнього розселення. Це мало бути два полки – гусарський (кавалерійський) та пандурський (піхотний), кожен з яких мав ділитися на 20 рот. У кожному ротному поселенні планувалося звести шанці – земляні укріплення. Крім того, Жалувана грамота передбачала зведення фортеці Святої Єлисавети.

– Не зрозумілий такий момент: оці полки виходили звідти готовими чи їх формували вже тут?

– Тут. Переселенців, які прибували, ставили на службу, надавали в користування землю. Але якщо проаналізувати доступні полкові списки, маємо зазначити, що з-поміж служивих – багато з українськими прізвищами.

– Так швидко відбулася асиміляція?

– Ні, річ у тім, що, попробувавши заробітчанства на підконтрольних Росії територіях, значна частина сербських переселенців згодом повернулася назад, зрозумівши, що добре там, де їх немає.

– А як вони їхали – з родинами, скарбом?

– Так, родинами. Перехід займав кілька місяців. Російська сторона через Хорвата бралася відшкодовувати витрачені кошти на перехід. По прибуттю переселенців розподіляли по полках. Частина прибулих ставала військовими, частина мала займатися сільським господарством.

– Їм давали не просто службу, але й землі?

– Розселення в межах Нової Сербії передбачало й користування землею. Усім служивим надавалася фіксованого розміру земельна ділянка, розмір якої залежав від чину, наявності родини, дітей.

– Наші краєзнавці кажуть, що сербів селили в хати українців, яких зганяли з місць проживання, у результаті чого з’явилися гайдамаки, які оселилися в Злодійській балці, зараз місцевість у Кропивницькому.

– Гайдамацький рух як явище значно раніший у часі, ніж утворення Нової Сербії. Поява сербів у краї не стала поштовхом до формування потужних гайдамацьких ватаг. Але є інший момент, який стосується примусового переселення тих, хто на момент утворення новосербського поселення вже проживав у Задніпров’ї. З утворенням Нової Сербії російським урядом було прийнято рішення про повернення «на старі місця безуказного» населення, тобто тих, хто прийшов у Задніпров’я з Василем Капністом у ході, як прийнято вважати, стихійної колонізації краю в 1730-х – на початку 1750-х років.

– Хоча вони тут прожили не один рік…

– Навіть не один десяток років, якщо брати поселення ближче до Дніпра, на території сучасного Олександрійського району. До того ж, на момент сербського переселення Задніпров’я вже адміністративно входило до Миргородського полку. У його межах були виділені Крилівська, Цибулівська та Архангелогородська сотні з потужними земляними укріпленнями. Як бачимо, ті, хто мав звільнити для сербів територію, були повноправними господарями в краї. І тут їм раптом наказують переселятися.

– Драма й трагедія…

– Значна частина поселенців зустріла це вороже. Не обійшлося без конфліктів з прийшлими. Деякі задніпряни почали тікати – хто в Польську Україну, хто до запорожців, але більшість люду відмовилася покидати обжиті місця. Враховуючи ситуацію, що склалася, уряд прийняв рішення створити на південь від Нової Сербії Слобідський козацький полк та розселити в його межах населення, що мешкало в Задніпров’ї. Командиром Слобідського полку в листопаді 1753 року було призначено капітана Микиту Бикова.

– Новий поворот в історії з сербами, бо таким чином фактично урівняли прийшлих з місцевим населенням?

– Я б не сказав, що їх урівняли. Це була спроба врегулювати новий конфлікт та убезпечити сутички сербів із запорожцями. Слобідським козацьким полком Новосербію закрили від запорожців, але конфліктна ситуація лише поглибилася, Січ не бажала поступатися територією під новосформований полк.

– Усе ж, читаючи документи тих часів, можна зробити висновок про швидку асиміляцію прийшлих, але незрозуміло, чи було це корисно для краю – оця державна колонізація, нові люди?

– Я б не сказав, що відбулася асиміляція. Значна частина переселенців повернулася туди, звідки вони прийшли. Ті ж сербські родини, які осіли в краї, вважали себе сербами або російськими дворянами сербського походження. З-поміж мешканців краю й зараз зустрічаються сербські прізвища. Знакове інше – Нова Сербія наприкінці 1750-х років як проєкт існувала значною мірою лише на папері. Свої обіцянки Хорват повною мірою не реалізував, а тому змушений був вдаватися до різного роду махінацій, у тому числі записуючи в гусари свого полку колишніх мешканців Задніпров’я.

– Усе змішалося?

– Так.

– Давайте повернемося до особи Хорвата, з дня народження якого маємо 300 років. У нього неймовірна кар’єра – граничар, потім полковник, раптом стає генералом, всесильний і багатий, але досить швидко потрапляє в корупціонери, що тоді було зробити досить складно через безконтрольність.

– Я б не хотів проводити паралелі, але ми й зараз маємо скандали навколо бюджетних коштів. Те саме було і в випадку з Хорватом. Кошти з державної скарбниці, які йому виділялися, і якими він, скажемо так, зловживав, а це сотні тисяч рублів, стали причиною його політичного краху.

– Для чого йому давали гроші?

– На облаштування Нової Сербії. У кожному ротному поселенні мали бути збудовані земляні укріплення. Укріплена лінія на Правобережжі Дніпра у межах Нової Сербії, яка б продовжувала захисну Українську лінію, зведену на дніпровському Лівобережжі, не була збудована. До того ж він часто не виплачував переселенцям компенсації за перехід-переїзд з Подунав’я в Нову Сербію, недоплачував гусарам, займався лихварством, що більше нагадувало здирництво з боржників, брав хабарі за просування по службі й так далі.

– Коли над Хорватом зібралися хмари, це відбулося досить швидко?

– Дослідники стверджують, що перші скарги про його свавілля датуються кінцем 1750-х років. У переважній більшості ображені звинувачували Хорвата в тому, що він веде себе як місцевий князь. У 1760 році в Новомиргороді проти нього навіть відбувся заколот, який був придушений силою. У той же час у Петербурзі папка з компроматом на Хорвата потроху розпухала. У 1762 році Петро ІІІ дозволив порушити проти нього справу. Була створена спеціальна комісія, яка майже два роки вивчала його діяльність. За участі сенатора Микити Паніна та генерала Олексія Мельгунова було підготовлено обвинувальні матеріали, в яких у 16 пунктах були зафіксовані злочини, в основному економічного характеру. Потім були суд і смертний вирок. Хорвату присудили шибеницю.

– Суворо, а де судили?

– У фортеці Святої Єлисавети. Судове засідання відбулося під головуванням генерал-аншефа Петра Івановича Оліца. Але вирок у виконання не привели. Хорват був помилуваний Катериною ІІ і висланий у Вологду.

– Побачив Росію…

– Так. Але з часом його помилували. 1776 року йому дозволили повернутися із заслання. Тоді ж він оселився в селищі Нижній Салтів, де й проживав до кінця життя. Помер 18 листопада 1786 року в Нижньому Салтові, де й був похований. Місце поховання не збереглося. До речі, достовірно факт смерті уже в 2000-х роках установив наш земляк Антон Ганул, дослідник життя й діяльності Івана Хорвата.

– Так закінчив своє яскраве життя Іван Самійлович Хорват, або Йован…

– Так, але Хорвати нікуди не зникли. Для прикладу, його син Йосип у 1790-х роках почергово очолював Воронезьке та Катеринославське намісництва, син Антон деякий час командував Охтирським гусарським полком, а молодший син Дмитро був предводителем Харківського губернського дворянства. Представник роду генерал Дмитро Леонідович Хорват (праправнук Івана) був активним учасником Білого руху.

– Якщо оцінювати явище, то яку роль Нова Сербія зіграла для нашого краю – позитивну чи більше негативну?

– Я б не оцінював її ні позитивно, ні негативно. Сказав би, що це було в історії нашого краю, був такий проєкт, але він фактично нічим не закінчився. Деякий час місцевими краєзнавцями йому надавалося підкреслене значення, але коли зусиллями Анатолія Пивовара було піднято інший пласт документів, які стосуються ранішого заселення краю, стало зрозуміло, що територія й без сербів була заселена. Тобто їхній фактор у тому, що вони були, а не в тому, що вони відіграли значну роль у заселенні краю.