Віктор Власюк, вчитель й інтелігент

Про смерть Віктора Власюка навіть його приятелі дізналися через кілька тижнів після поховання. Так іноді буває, коли помирають люди чесні і скромні.

Позаторік я вирішив написати про Власюка в «УЦ». Кілька спільних знайомих визнали цю ідею гарною, висловили готовність поділитися своїми думками. Залишалося поговорити з героєм майбутнього нарису. Нелегко було умовити його на інтерв’ю. Оскільки мобільного він не мав, домовилися про зустріч наступного дня на площі в центрі. А вранці мені зателефонували з редакції «21-го каналу», куди він носив для публікації свої кросворди, і сказали: приходив Власюк, просив передати, що зустріч скасовується.

І от я  поговорив із тими, хто знав  Віктора Власюка, – вже із сумного приводу.

Олександр Чуднов, бібліофіл:

–   1979 року я вступив на підготовче відділення Кіровоградського педінституту. Віктор Олександрович – я завжди звертався до нього по імені й по батькові – був куратором нашої групи. Який він? Внутрішньо зібраний, тонко відчував іншу людину. Ми й на роботах у колгоспах разом були. Віктор Власюк не опускався, як дехто, до панібратства із студентами. Нам цього й не хотілося.

     Згодом доля звела нас на кафедрі загального мовознавства, ми обидва були викладачі. Власюк ніколи не намагався справити на студентів ефект своїми знаннями. Але мав  бачення, як з безграмотних студентів зробити грамотних. Вчив відчувати мову. Навчаючи інших, не виставляв їх ідіотами, а намагався зробити так, щоб учень сам відчув смак самостійної праці.  Він тонко відчував тканину російської мови, а потім виявилося, що й української. Був книжником. З ним легко було говорити про літературу. Власюк не нав’язував своєї точки зору, але знаходив аргументи, які змушували тебе засумніватися в своїй правоті. І сам вірші писав. Маю кілька книжок його поезій, які нагадують японську середньовічну лірику. У тих віршах і є Власюк.

     Він не вислужувався, не був пристосуванцем, не обговорював вчинки інших. Але й в конфлікти не вступав, не боровся за своє, вважав це марною справою. Його з інституту легко витіснили. Не терпів хамства, зверхності. Був байдужим до речей. Для мене він – інтелігент. І не забудьте написати, що Власюк подарував бібліотеці імені Чижевського «Історичний нарис міста Єлисаветграда» Пашутіна, видання 1897 року. На книжці – екслібрис Власюка.

Валентина Бажан, філологиня й журналістка:

– Власюк – з перших моїх студентів. 1976-го я закінчила педінститут, мене залишили  викладачкою. Віктор навчався на другому курсі. Цікавий курс – Володимир Манакін, Роман Любарський, Марина Ліпатова… Ми знайомі ще з того часу, коли я була студенткою. Поза парами вони казали мені «ти», в аудиторії – «ви». На мої пари приходили з перевірками викладачі з досвідом, і  студенти допомагали мені бути на високому рівні. Власюк був серед найкращих. Він старший за мене. Бо вчився з перервою. Вступивши в інститут першого разу, провчився недовго, пішов в армію, потім вступив знову. Я викладала російську фонетику, це складна наука, але Віті все вдавалося. Дуже грамотний. Багато читав. У вісімдесятих роках подарував велику частину  книжок бібліотеці у парку Леніна. Здобувши вищу освіту,  Власюк якийсь час  вчителював. Згодом його запросили на роботу в педінститут. Студенти його любили. Свою роботу він робив дуже добре. Але кандидатської так і не написав. Молодих викладачів посилали із студентами на роботи в колгоспи. І я їздила, і Власюк. Вітя не давав дівчатам важке підіймати, сам тягав. Якось з рік за поперек тримався. «Вітя, що таке?» – «Підірвався в колгоспі».

Влаштувавшись 1993 року літредактором в «Україну-центр», я пропонувала Віктору роботу коректора, бо грамотнішої людини в моєму оточенні не було. «Вітя, йди до нас». – «Не можу кинути роботу посеред року». Такий був, не міг підвести когось. Я йому: «Тебе все одно скоротять. Ти ж не кандидат». Він не погодився. Обережний був, все оглядався. Потім змушений був звільнитися з педінституту. Влаштувався в інституті удосконалення вчителів. Там і Володимир Босько працював, його друг. Знають Власюка і як складача кросвордів.  До останнього носив їх у «21-й канал». Прийде і обов’язково по цукерочці роздасть жінкам. Прикро, що не стало гарної людини.

Світлана Шевченко, жителька Оситняжки Кропивницького району, вчителька:

–   Я в п’ятому класі навчалася, коли в нашу школу в Оситняжці прийшов  вчителювати Віктор Власюк.  Був у нас класним керівником і викладав російську. Недовго працював, з пів року, потім його покликали на роботу в педінститут. Але за цей час ми полюбили його. Й тепер пам’ятаю його тодішнього – повнуватого, з бакенбардами як у вельмож дев’ятнадцятого століття (бороди ще не носив), з вічно розстебнутими кількома верхніми гудзиками сорочки, через які проглядалася пишна рослинність.      

Він був прогресивним учителем. Від нас не вимагалося просто прочитати текст й переказати.  Віктор Олександрович і до диспутів нас заохочував, а стільки цікавого ми почули від нього про видатних особистостей! Мав енциклопедичні знання. Завжди іронічний. Не кричав на дітей. Демократичний. Міг обійняти на перерві когось із школярів – інші вчителі-чоловіки так не робили. Був делікатний. Але міг вступити в дискусію із більш досвідченими вчителями, коли йшлося про професійні речі, на яких він добре розумівся. Ми, учні, були свідками таких дискусій, коли спільно з вчителями працювали в полі. Але знаннями Віктор Олександрович не хизувався. А яким гарним почерком писав!

Мешкав Віктор Олександрович у гуртожитку. Чула, його книжки займали багато місця. Лежали стопками на підлозі – меблів не було.  Російська література, зарубіжна класика… 

Ми, діти, шкодували, коли він звільнився.

Потім, вступивши в педінститут, я зустріла там Віктора Олександровича. Він мене впізнав…   

Хороший чоловік був. Шкода, що не стало. Можливо, якби залишився в селі, було б по-іншому?