Не дев’ятого травня

Un pueblo sin memoria, es un pueblo sin future.

 Народ без пам’яті – народ без майбутнього. Ці слова написані на стіні сектора №8 стадіону в Сантьяго. Того самого, де рівно п’ятдесят років тому було влаштовано найбільший у Чилі концтабір. Того самого, де катували та вбили не лише поета Віктора Хару, а ще сотні людей.

На трибуну восьмого сектора стадіону імені Віктора Хари ніколи не продають квитків, нині це своєрідний меморіал, пам’ятник безневинним жертвам військової хунти диктатора Піночета.

Нещодавно Верховна Рада узаконила термін «рашизм», який означає ідеологію режиму володимира путіна. У постанові ВР наголошується, що «ознаками ідеології рашизму вважається масове та систематичне порушення прав людини як усередині РФ, так і на тимчасово окупованих територіях України», а також кримінальне переслідування громадян за найменші прояви інакодумства.

У гітлерівській Німеччині був нацизм, у росії – рашизм, а в Чилі? Чилізм? Піночетизм? Чи, користуючись термінологією радянських політологів, все ж таки фашизм? Терміни різні, але подібність диктаторських режимів треба шукати не в ідеології, а в агресивній політиці стосовно інших країн і народів, у переслідуванні «незгодних» у своїй країні, у концтаборах і в’язницях для «ворогів і зрадників».

Жахлива регулярність, з якою в різних країнах світу виникають людоїдські режими, наводить на прості та очевидні думки про незрілість нашої цивілізації, про ненадійність численних щеплень гуманізму, про відсутність у сотень мільйонів наших сучасників критичного мислення, що дозволяє щоразу наступати на ті ж граблі. І, звичайно, про відсутність історичної пам’яті – тієї самої, про яку говорить напис на стадіоні Сантьяго…

Уперше за півстоліття на традиційну зустріч на Меморіалі Хащуватської трагедії місцеві жителі та нащадки тих, хто вижив у вогні Голокосту, зібралися не 9-го, а 8-го травня. І цей вибір був усвідомленим – навіть поминати понад тисячу наших земляків та предків ми не хотіли в один день із тими, хто сьогодні вбиває мирних жителів України.

Умань всього за 70 км від Хащуватого, їх пов’язують загальна історія та тисячі людських доль (мій дід Юхим Ілліч Мазур родом з Умані). Тому удар російської ракети у звичайну дев’ятиповерхівку, який забрав 23 людських життя (чотири дитячих), відгукнувся таким болем у серцях хащуватців.

Для кожного з нас є остання крапля в чаші терпіння, останній плід у гронах власного гніву – для когось це Буча, для когось Маріуполь, для мене – Умань. Запитання «як таке можливе?» більше не стоїть, надії на адекватність російського народу вже немає. А всі дискусії про «хороших» і «поганих» росіян, про колективну та індивідуальну відповідальність, про спільне минуле та роздільне майбутнє – лише після війни. Після Перемоги.

Дуже сподіваюся, що після російсько-української війни в нашій країні буде збудовано тисячі меморіальних комплексів, і неодмінно з прізвищами тих, чиї життя забрали амбіції та марення плішивого диктатора і його підданих. Це важливо та потрібно для майбутніх поколінь українців. Бо страшна пандемія кривавого авторитаризму (нацизму, рашизму) може статися у будь-якій країні. І наша – не виняток.

Усі війни, навіть найстрашніші й найдовші, колись закінчуються. І через 50-70 років людські стосунки між жителями сусідніх країн (можливо!) почнуть поступово відновлюватися. Перевірено на собі: поки вщух біль втрат, народилися й виросли три покоління після Другої світової війни, і сьогодні ми вже не відчуваємо ненависті до сучасних німців. Як буде цього разу – навіть не уявляю, але, стоячи біля «дитячої могили» (376 дітей!) Хащуватського меморіалу, чітко розумієш: убивцям немає прощення. Ні тим, чиї кістки давно зотліли, ні тим, хто нині продовжує вбивати мирних людей.

Дуже хочеться дожити до відкриття меморіалу жертвам 28 квітня в Умані та з’їздити в обидва близькі мені місця за один раз. І повторити ще й ще раз так і не здійснене Never again.