Лікар Остапчук: «Намагаюсь робити свою справу добре»

У січні Кіровоградщина відзначила свій ювілей. Найдостойнішим було вручено відзнаки за особливі досягнення. Серед нагороджених – лікар-травматолог обласної лікарні Віталій Остапчук. Ми завітали до лікарні, щоб поговорити з ним.

– Віталію Вікторовичу, розкажіть про себе – звідки ви, як потрапили в медицину, хто чи що цьому посприяло?

– Моя батьківщина – Вінниччина, смт Тростянець. Там навчався в школі, потім – у медучилищі в Бершаді. Після училища пішов працювати фельдшером на «швидкій допомозі» у Тростянці. Мама працювала в лікарні бухгалтером, батько – водієм на «швидкій». Мене потягнуло вище – я хотів надавати більше допомоги, мені це подобалось, і я поступив у Вінницький медичний університет ім. Пирогова. Закінчив його у 2002 році. Інтернатуру проходив спочатку у Вінниці, а потім потрапив сюди, бо дружину вже направили сюди на роботу.

Коли я проходив тут інтернатуру, мені сподобалось, бо, по-перше, тут було менше інтернів, ніж у Вінниці. По-друге, навантажували тут по повній, давали працювать і завжди намагались щось показати, дати, навчити. Тут настільки хороший колектив у лікарні!

Після закінчення інтернатури я почав працювати травматологом у поліклініці 4-ї лікарні. Тут, в обласній лікарні, було багато операцій, практика, а в поліклініці – багато паперової роботи, і я вчився ще й цьому. Але намагався додатково піти на чергування, щоб бути ближче до стаціонару.

– А чому ви обрали саме травматологію?

– Я ще на п‘ятому курсі вирішив для себе, що буду травматологом. Хоча спершу думав про урологію. Потім потрапив у травмпункт і вирішив, що це більш чоловіча справа. Я бачу, що роблю, відчуваю це своїми руками, бачу, як людина ходить. Навіть не можу чітко пояснити, чому мені це подобається. Я однозначно хотів у хірургічний профіль… Подобалось.

Потім я потрапив сюди на чергування, і Андрій Сергійович (Семенович, завідуючий відділенням. – Авт.), який за мною придивлявся на початковому етапі, старші колеги допомагали, бо медзаклад обласний, і сюди привозять важку травму, те, що не завжди можуть робити в районній лікарні, і я працював, як кажуть, під їхнім крилом, навчався і навчаюсь до цих пір.

– Багато хто сприймає травматологію лише як травми й переломи, дехто чув про заміну суглобів. А, по-вашому, що таке сучасна травматологія?

– Сучасна травматологія – це високоспеціалізована професія. Це і мікрохірургія кісті, і артроскопія суглобів – плечового, колінного, дрібних суглобів також. Це малоінвазивний метод оперативного втручання. Весь світ зараз намагається йти до малоінвазивних втручань – що менше травмується під час операцій, що легше переноситься, де менший наркоз і час операції. Є новітні методики ендопротезування, стабілізації переломів – блокуючі інтрамедулярні стержні, завдяки яким людина вже на другий – третій день може ходити з однією паличкою, і не потрібні ніякі гіпси, іммобілізації, що раніше приводило до інвалідізації: це контрактури після гіпсів, болі, артрози. Коли ми проводимо зараз на сучасному рівні операції, немає іммобілізації, людина мобільна, рухлива, її можна транспортувати, вона може самостійно рухатись. Навіть те саме ендопротезування, яке ми робимо людям дуже похилого віку – вісімдесят, дев‘яносто років були випадки, – людина ходить. Наше завднання – якомога швидше поставити її на ноги, бо в такому віці коли людина лежить, це і пролежнів ранні ознаки, і застійні явища. Тобто вся травматологія зараз іде до того, що менша травма – краща операція.

– Що може робити ваше відділення?

– Ми займаємось ендопротезуванням колінного, кульшового суглобів – причому вже давно. Ще в 1975 році покійний Павло Петрович Карпов першим поставив кульшовий суглоб у нашій лікарні. Також ми займаємось артроскопією колінних суглобів. Сподіваємось, що будемо й надалі розвиватись у цьому напрямку – вже заглядаємось на плечовий суглоб. Потрібні ще деякі інструменти й навички, потрібно буде поїхати повчитися. Нас трохи затримали ковід і війна. Ми оволоділи методикою пластики передньої хрестоподібної зв‘язки колінного суглобу, меніски – парціальні резекції. Це не відкрита операція артротомія, коли ми відкриваємо суглоб, вивертаємо і висікаємо меніск, – найбільш травматична операція для суглобу. Тут робиться два маленьких розрізи по пів сантиметра, вводиться відеокамера, яка в 60 раз усе збільшує, і ми під контролем, як кажуть, ока бачимо ту частину меніска, яка пошкоджена, і висікаємо лише те, що пошкоджено, залишаючи те, що буде виконувати далі свою функцію. Це менша загроза розвитку артрозу.

Також ми займаємось новітніми методиками синтезу переломів інтрамедулярними стержнями. Це блокируючий інтрамедулярний остеосинтез стегна, гомілки, плеча, передпліччя. Також ми робимо ендопротезування голівок променевої кістки ліктевого суглоба, металоостеосинтези там, де потрібно ставити. Взагалі ми працюємо в багатьох напрямках. Тобто в будь-який час можна звертатись до нас, і ми допоможемо з вирішенням багатьох проблем зі здоров‘ям. Якщо ж це рівень університету, ми даємо направлення, і людина може звертатись до інших клінік. Також для наших людей там виділяється певна кількість кульшових суглобів за безкоштовними програмами.

– Чи можете ви пригадати якісь особливо складні випадки у вашій практиці?

– Складні випадки – це коли привозять постраждалого в тяжкій ДТП або з політравмою, коли ти іноді навіть не розумієш, з чого починати. Наприклад, коли фактично немає нижньої кінцівки, коли болгарка або циркулярка повідрізала пальці. Планова операція – це та, до якої ти готуєшся й маєш плани відступу й наступу. А тут зненацька привозять людину, яка теж не очікувала, що її, наприклад, зіб‘є машина. Пам‘ятаю водія, якому я вимушений був ампутувати ногу, бо не можна було нічого зробити – нижня кінцівка була фактично розчавлена. Також був молодий хлопець, будівельник, якому на ногу впала бетонна плита. Коли ти можеш щось пришити, сухожилок відновити, ти радієш цьому. А коли розумієш, що не можеш допомогти, – це травма. І для лікаря, і для пацієнта. Це дуже важко.

– Минулого місяця до ювілею Кіровоградщини вас нагородили відзнакою «За заслуги» ІІ ступеню. Це за якісь конкретні досягнення чи, як кажуть, за їх сукупність?

– Я виконую свою роботу вже протягом 22-х років, з них 20 – в обласній лікарні. Мабуть, чимось заслужив таку відзнаку. Бо намагаюсь робити свою справу добре.

– Чи є у лікаря Остапчука якесь хобі?

– Скажу чесно: немає. У нас є робота, чергування, дім. Тепер дім – це хобі. Зовсім немає часу на щось інше.

– І наостанок: про що ви мрієте?

– Мрію? Головне, про що я мрію – це моя сім‘я: дружина, донька. Вона навчається на 3 курсі Вінницького медуніверситету. Мрію, щоб всі були здорові. Щоб в сім‘ї був лад. У мене є рідна сестра, батьки – мрію, щоб були живі-здорові. Мрію про те, щоб скоріше настав мир. Раніше мріяв стати гарним спеціалістом. Вважаю, що ця мрія збулась. Мабуть, це головне.