Якщо минулої неділі вам у Кропивницькому трапився старенький Jeep з чудернацьким логотипом на дверцятах (бородата фізіономія в капелюсі і темних окулярах, напис «Циган»), це значить, що ви розминулися з письменником Русланом Горовим. Того дня він зустрічався з публікою у бібліотеці імені Чижевського. Ми прийшли послухати оповідання Горового, придбати книжки, сфотографуватися. Від попереднього його візиту минуло зовсім небагато, близько двох місяців.
Русланові – 48 років. Родом – з Конотопа Сумської області. Мешкає в Києві. Відомий тележурналіст, автор проєкту «Служба розшуку дітей» на «Магнолія-ТВ». Розмову з нами почав з пояснення:
– Чому я, такий красивий товстий пончик, нині – тут, а не в окопі на війні? У мене немає ока. Знаю, з армії важко списатися й із серйознішими травмами, але воювати мене поки що не беруть. Намагаюся бути ефективним там, де можу. Намагаюся заробляти гроші. Возимо книжки за кордон. Там книжка має зовсім іншу ціну. За п’ять зустрічей можу заробити десять тисяч доларів, за них купити машини, дрони для армії, дрова для жителів деокупованих територій.
Далі – про своє «циганство»:
– На початку війни дружина Люда (Людмила Горова – авторка тексту широко відомої пісні «Враже». – В.К.) і дочка найменша, Даруся, поїхали на захід, в евакуацію. Мені у військкоматі відмовили в мобілізації. Тоді у Києві багато літніх людей стали заручниками на поверхах. Ліфти не працювали. Я допомагав сусідкам старим. Потім появилася машина. Через Телеграм-канали приєднався до тих, хто вивозив людей з Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Бородянки. Вивозили людей, доставляли їжу. Чому «Цигани»? Якось у волонтерському центрі я побачив в купі гуманітарки шляпу. «Дівчата, що це?» – «З Італії прислали багато дивних речей. Є й бальні плаття». Приміряв я шляпу. Дорога, німецька. Значить, хтось віддав Україні найдорожче, бо без шляпи Україна не переможе. І машина мені дісталася специфічна – білий Range Rover, шкіра в салоні, тоноване скло. У таких багаті дівчата їздять. Того ж дня на блок-посту трапився товариш: «О, Горовий! Під цигана косиш?» Так це слово й причепилося. І своє невелике волонтерське угруповання ми назвали «Цигани».
Таких історій у Горового – безліч. Він – чудовий оповідач. А першими його поціновувачами були виховательки конотопського дитсадка номер 47.
– Ми, діти, сиділи на горшках, я розказував історії, а виховательки в’язали светри і слухали. Казали про мене: може, він ще з рік в дитсадок походив би, нащо йому школа.
Письменником, каже Горовий, став випадково. Мовляв, одна начитана людина зацікавилася його записами, забрала ті аркуші, а згодом, 2002 року, у видавництві «Фоліо» вийшла книжка «Таран». Відтоді побачило світ ще кільканадцять книжок Руслана Горового. Усе – коротка проза.
– Коли голова переповнюється – маю записати. Записую спочатку в телефоні, – розповідає про особистий творчий процес.
Окрема тема письменника Горового – Конотоп. Це історії з життя звичайних людей, які увійшли в збірки «Конотоп – земля легенд» та «Конотоп і всі-всі-всі». Наприклад, про Зіну, яка «працювала в пельменній, шо на углу навпроти вокзала, шо як на деповську їхать. Красіва така, дородна, ціцьката. В пільменній і на тісті стояла місила, і на ліпці, і як офіціантка могла, одним словом роботяща. Но не жоната. Принця чекала. Ну на вокзалі контингент який? Вєчно мужики, особливо приєжжі чи п’яні лізли лапать і жоніхацця. Вона, конєшно, спуску не давала, а потім якось поїхала на мір в Рубін і купила собі на день народження обручку красіву двухцвєтну і носила, шоб мужики меньше лізли. І от раз зранку стояла Зіна на тісті, а пообіді в напарниці син в садочку запоносив і та попросила підмінить на роздачі…»
– Образи з Конотопа мене переслідують, – каже автор.– Цікаве місто. Величезна вузлова станція. Кордон з кацапією. Персонажів – купа. Бандити, наркотики. Почав я їздити Україною із книжками про Конотоп, люди реагували: «Да, так і було, один в один. Тільки не в Копотопі, а в Олександрії». Як в анекдоті: не виграв, а програв, і не в більярд, а в карти…
До речі, в YouTube є аудіозаписи конотопських історій Горового у виконанні Анатолія Паламаренка.
– З дитинства його люблю. Коли я був малим, у Конотоп приїздили Паламаренко, Литвинов, Дудар. Українських артистів більше й не приїздило.
Кілька оповідань Горового ми почули з уст автора. Про бабу Галю, яка торгувала в підземному переході цигарками заради онуки і якої та стидалася. Про Льоху з інтернату, який ховав джинси під подушкою (щоб не поцупили) і соромився свого сирітства в спілкуванні поза установою. Про те, як у селі ховали загиблого земляка, а його брат, теж учасник війни, замість пафосної промови пригадав кумедну історію, в якій фігурувала 16-кілограмова гиря – її кидали з вікна гуртожитку, намагаючись поцілити в каналізаційний люк…
Поїхав Горовий з Кропивницького, залишивши кілька десятків книжок. Виручені гроші підуть на потреби армії.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...