«Ми були щасливі»

– Ігор з 2014 року хотів на війну. Я не відпускала, бо донечка ще зовсім мала була. Доходило до конфліктів. Його мама теж і просила, і молила. 2017 року Ігор підписав контракт. Брав участь у бойових діях. Коли почалася повномасштабна війна, служив у військкоматі. Рвався воювати, і влітку його відправили на фронт, – згадує жителька Олександрії Тетяна Ракушина про свого чоловіка, загиблого на Донеччині 7 вересня 2022 року.

Ракушини прожили у щасливому шлюбі 11 років. А познайомилися задовго до одруження.

– Це сталося 1996 року у Харкові, – розповідає Тетяна. – Ігор – харків’янин, навчався в Харківському політехнічному інституті. Я – у Харківському інституті культури. Ігор дружив з моїм двоюрідним братом, жителем Харкова. Так і познайомилися. Ігор мені сподобався: розумний, красивий, інтелігентний, начитаний, грає на гітарі. Почали зустрічатися. Якось поїхали до його дідуся й бабусі, Василя Прокоповича й Наталії Михайлівни. Я була в захваті від них. Інтелігентні, позитивні. Корінні харків’яни. Працювали на авіазаводі, Василь Прокопович – аж до 83 років. Він – учасник Другої світової війни. Ігор пишався дідом-ветераном. Тема війни була для Ігоря священна. Вивчившись, буваючи у відрядженнях, ходив до пам’ятників загиблим воїнам. На день Перемоги – на меморіал у Харкові обов’язково.

Батьки Ігоря – теж технарі, закінчили авіаційний інститут. Батька не стало, коли Ігорю три роки було. Мама вийшла заміж вдруге. Чоловік усиновив дитину, невдовзі його відправили служити на космодром Байконур. Сім’я – з ним. Там, у Казахстані, й мешкали, поки не розпався СРСР. Повернулися в Харків. Ігор хотів вступати у військове училище, це була його мрія – стати офіцером. Мама й вітчим не дозволили. Вступив до політеху. Спеціальність – інформаційні системи та технології, тобто пов’язана з комп’ютерами. Ігор мав до цього хист. Свій перший комп’ютер зібрав, коли така техніка була в небагатьох.

Та до весілля в Ігоря й Тетяни у дев’яностих не дійшло. Це сталося аж 2011 року. На Новий рік Ігор, уже розлучений з першою дружиною, приїхав до Тетяни в Олександрію. Через кілька місяців побралися. 2014 року у них народилася донечка, назвали Поліною. Ігор працював на олександрійських підприємствах «Етал», «Кран-Сервіс». Тетяна – бібліотекаркою.

– Ми були щасливі, – каже про той час.

Коли росіяни вторглися на Донбас, Ігор вирішив, що його, лейтенанта запасу (звання отримав в інституті), місце – у війську. Дружина і мати, яка ще жива була, відмовляли. Як аргумент нагадували про малу дитину. 2017 року Ігор уклав перший свій контракт про військову службу. Воював на Донбасі, здобув статус учасника бойових дій. За словами Тетяни, військова служба йому подобалася.

– Це те, про що Ігор мріяв з юності. Він і Полі казав, що віддасть в кадетську школу. Хотів, щоб Єгор, син від першого шлюбу, став військовим перекладачем. Єгору легко даються іноземні мови, але військова кар’єра його не приваблює, навчається у Харківському державному університеті. Ігор із сином тісно спілкувався. Я спілкуюся й тепер.

Про те, що буде війна, чоловік попереджав з листопада 2021 року. Він тоді служив у військкоматі на Харківщині. Казав моїм харківським родичам, щоб переїжджали на Кіровоградщину, поки не пізно. Не послухалися. Потім довелося їх рятувати. Коли почалася оця війна, Ігорю некомфортно було у військ­коматі. Рвався на фронт. Улітку його відправили на Донеччину, в Зайцеве. Там тяжкі бої велися. Спілкувалася з чоловіком я через «Сигнал», коли в нього випадала така можливість. Він виріс і сформувався у російськомовному середовищі, а на фронті намагався говорити українською. Коли телефонував мені, просив, щоб покликала Поліну. І 6 вересня 2022 року зателефонував. «Покликати Поліну?» – питаю. – «Ні, зараз зв’язок може обірватися». Ігор прощався. Попереджав: «Може статися так, що мене, двохсотого чи трьохсотого, звідси й не заберуть». Це була остання наша розмова. Зв’язок між нами увірвався, і я готувалася до найгіршого. Поліна заспокоювала. 19 вересня мені повідомили, що чоловік загинув у ніч на сьоме.

46-річного Ігоря Ракушина з почестями, як героя поховали на військовому кладовищі в Олександрії. За словами Тетяни, з побратимів на похороні не було нікого.

– Їх майже нікого й не залишилося живими. Звісно, був Єгор, син. А на сорок днів приїздили харківські друзі.

Серед речей, які береже Тетяна Ракушина на пам’ять про чоловіка, – предмети з його колекції японської старовини.

– Ігор захоплювався японською культурою. Катани, кімоно… Ми й на пам’ятнику хотіли зробити японський символ, та передумали – люди можуть неправильно зрозуміти.

Тетяна сподівається, що смерть її чоловіка – не марна, що Україна вистоїть.

– Поля мене тільки й підтримує. Коли буваємо на кладовищі, я плачу, а Поля: «Мамо, не плач, татові це не треба». Вірить, що тато бачить нас, спостерігає за нами.