Молодші побратими

На фронті, де щодня на людей чатує небезпека, тварини стають для військових не просто улюбленцями, а справжніми друзями й молодшими побратимами. Нещодавно ми поспілкувалися з нашим захисником Олександром Харченком (позивний Лєкс), бійцем 3-ї окремої штурмової бригади. Він розповів нам про те, як тварини на передовій допомагають долати важкі часи, стають джерелом тепла, підтримки та надії.

— Олександре, розкажіть, як з’являються тварини на фронті біля військових?
 — Насправді тварин тут дуже багато. Люди тікають, евакуюються, і не завжди є змога забрати чотирилапих з собою. Найчастіше це безпритульні коти чи собаки, які залишилися без господарів через війну. Вони приходять до нас, бо відчувають близькість людей і шукають захист. Був випадок, коли господарі залишили своїх собак закритими у вольєрі. Вони вили й гавкали від страху та безвиході. Тоді ми, ризикуючи життям, вибрали більш безпечний час між прильотами, пішли по господарствах і випустили всіх тварин. Налякані звірі тікали, куди бачили. Дві великі мисливські собаки пішли за нами прямо в підвал, де ми тимчасово перебували, коли тримали позиції в Великій Новосілці Донецької області. Спочатку ми вирішили відігнати собак, які могли нас викрити гавкотом. Але вони сиділи зовсім тихо, не видаючи жодного звуку, тільки під час вибухів притискали голову до чийогось коліна, а потім віддано дивилися в очі нам, зовсім незнайомим людям.

Олександр з усмішкою згадує також і особисту історію з чотирилапим другом:

— До нас на позиції в селі Дружківці прибився котик. Він одразу став членом команди, отримавши позивний Турнікет. Уже згодом ми всі дізналися, що це не зовсім кіт, а вагітна кішка. Вона народила кошенят, з якими всі постійно ділилися їжею. Тваринки швидко росли, і хоча ми часто змінювали один одного на службі, котиків знали всі. І, коли нас перевели на інші позиції, у декількох побратимів з’явилися маленькі муркотуни-талісмани. І в мене теж.  Я відвіз його додому, і відстань у 800 км не була перешкодою. Він спав або сидів у мене на плечі, спокійно спостерігаючи за дорогою.

На запитання, чи не заважають тварини військовим, Олександр відповів, що це насамперед психологічна підтримка: 

— Після важких боїв ти просто сідаєш, а поруч лягає кіт або підбігає пес. Ти відволікаєшся і не думаєш про смерть, бо є за кого відповідати. Також коти дуже рятували нас у бліндажах та окопах. Ми їх риємо на полях, у посадках, де дуже велика кількість польових мишей, які не просто ходять поряд — вони падають на голову, псують речі. Коли ж поряд є котики, ситуація трішки покращується.

Ми запитали про те, чи були курйозні випадки, пов’язані з тваринами. У відповідь почули цікаву історію:

— Було! Жили ми тоді в селі Тимирівці, з якого майже всіх було евакуйовано. Тримали позиції. Мешкали в якомусь старенькому будинку. Як зараз пам’ятаю: на вулиці, під хатою, стояли два крісла, де ми після чергувань могли випити кави, поспілкуватися чи просто відпочити. І одного ранку, коли ми вийшли з будинку, у кріслі сидів козел. Просто сидів! — сміється Олександр. — Побачивши нас, він втік, але згодом повернувся з другом, і вони періодично до нас навідувалися поїсти чи просто відчути присутність людей.

Ми запитали, що стається з тваринами, коли військові змінюють позиції.
 — Зазвичай усіх тваринок ми намагаємося забрати з собою, передати комусь із волонтерів або поодиноким місцевим жителям, які зможуть про них піклуватися. Наші молодші побратими багато труднощів долають з нами, тому ми не маємо морального права їх залишати.

— Що б ви хотіли сказати людям про тварин на фронті?
 — Тварини, як і ми, переживають цю війну. Інколи здається, що вони більше розуміють і підтримують, ніж деякі люди. Тож допомагайте меншим друзям: годуйте, піклуйтеся, давайте притулок. І пам’ятайте, що кожен пес чи кіт може стати чимось більшим, ніж просто твариною. Після всього, що вони пережили, їм потрібна наша любов.

Валерія Селівонець, учениця КЗ «Хащуватський ліцей»  Гайворонської міської ради Кіровоградської області.