«Без Скиби – як без рук»

На початку великої війни обидва внуки жительки Олександрії Тетяни Бессмольної, Микола й Денис, стали на захист країни. «Діти, якщо не зможете подзвонити, просто поставте «галочку» у вайбері, мені спокійніше буде», – попросила вона. І хлопці телефонували, писали: «Бабулічка, все нормально», «Бабуню, бережи себе». Якось вона сильно занепокоїлася: старший онук, Микола, кілька днів не давав про себе знати. Страшну звістку їй повідомив Денис…

Розмовляємо з Тетяною Миколаївною про Миколу Скибу, загиблого 35-річним на фронті. Найперше прохання до неї – згадати про Миколине дитинство.

– Дивовижна дитина, – запевняє Тетяна Бессмольна. – Гарнюсінький, лагідний, його всі любили. Чудова пам’ять. Запам’ятовував казки, які я йому читала. Колічка багато часу проводив у мене. Бабусина дитина. Провинившись, просив: «Не кажіть бабусі». Працьовитий. Школярем наймався продавати газети, щоб зробити подарунок мамі чи бабусі. В дитинстві пробував вишивати, в’язати. Коли Колічка підріс, мій чоловік, Геннадій Анатолійович, привчив його до техніки. Це Колі дуже знадобилося в дорослому житті. У школі навчався успішно, особливо з точних наук. Два останніх класи закінчив протягом року, екстерном. Заступався за молодшого брата Дениса, який народився у другому шлюбі моєї дочки, Олени, нині покійної. Найкращими друзями були брати. Після школи Коля вступив в інститут, в КІРУЕ, але передумав здобувати вищу освіту, бо одружився. У нього з Танею народилася донька. Вісім років Таня і Коля прожили в шлюбі. Розлучення не завадило добрим стосункам батька з дитиною. Коля дуже любив Анічку. Вона нині – третьокурсниця медичного коледжу. Успішно навчається.

Тетяна Бессмольна розповідає, що старший онук, кинувши інститут, деякий час працював на автомийці, потім вивчився на зварника, і ця робота йому неабияк вдавалася.

– Мав своє зварницьке клеймо. Де б не трудився, його дуже цінували. І в Польщі працював на машинобудівному заводі Bombardier, і в Олександрії на заводі підйомно-транспортного устаткування «Віра-Сервіс». Казали, Скиба робить шов тоненьким, як волосинка, але надзвичайно міцним. Якось його як зварника залучили до ремонту шлюзів на річці. За ноги прив’язували і опускали, і він чудово все зварив, висячи вниз головою. Удома в господарстві – все своїми руками. Тримав кролів. Мені зробив прибудову до будинку. Воду, каналізацію провів. Якось у мене побачив настільне дзеркало в красивій дерев’яній рамі і каже: «Зроблю краще». І зробив. Дуже гарна різьба. А яку красиву ручку до сковороди змайстрував мені! Золоті руки, золота дитина. Моя надія й опора. Добрий. Людям допомагав, собак, котів любив. Усі казали: «Колька – добряк». Він і на війні голодних собак, які приблудилися, виходжував. Подивіться на фото: доброта з очей випромінюється.

Звісно, Тетяна Бессмольна пам’ятає початок великої війни.

– Коля перед війною працював на копальнях в Дружківці. Там вогнетривку глину видобували. Удосвіта 24 лютого Коля телефонує: «Бабуню, нас бомблять, війна!» – «Яка війна?» – «Вмикай телевізор». Я увімкнула. Саме звернення Зеленського передавали. «Колічка, швидко додому!» – кажу. Приїхав він, покупався, прийшов до мене, наші будинки – поряд. Нагодувала його. «Піду відпочину», – каже. «Відпочинь». А наступного дня зранку пішов десь. На третій день уранці бачу його з рюкзаком, зібрався кудись. «Коля, куди?» – «З хлопцями на заробітки». – «Які заробітки? Війна ж». – «Та я недалеко». А увечері телефонує: «Я на Донеччині». Виявляється, він за ці дні у військкоматі побував, мобілізувався. Тоді ж залишив престижну роботу і мобілізувався до війська Денис. Казали мені: «Бабулічка, ще будеш пишатися нами. Переможемо, вони до вас не дійдуть».

Тетяна Бессмольна каже, що домовилася з онуками: ті регулярно телефонуватимуть, а якщо не матимуть такої змоги – дадуть про себе знати «галочкою» у вайбері. Вони й телефонували, й писали. «Бабулічка, все нормально». «Бабуню, бережи себе. Ти в нас одна».

– На початку 2023 року Колю поранило, і його відпустили додому. Серед ночі подзвонив: «Бабулічка, підійди до вікна в кухні». Підійшла, бачу: стоїть чоловіків з восьмеро, серед них – Коля на милицях. «Заходьте, є пиріжки», – запрошую. «Ні, нам нема коли, забирайте свого вояку». Йому осколком наскрізь пробило ступню. Як тільки зміг стати на ноги, кинув милиці і поїхав на фронт. У травні того ж року, третього числа, помер мій чоловік. Колю відпустили на похорон. В Олександрії його чекала наречена, Євгенія. Десять щасливих днів Коля вдома пробув і поїхав на фронт.

На початку листопада 2023 року я занепокоїлася як ніколи раніше – Коля шість днів не телефонував, не писав. Про те, що його вбито 5 числа на харківському напрямку, мені телефоном сказав Денис. Потім – похорон в Олександрії. Нічого не пам’ятаю, крім того, що лив дощ і я витирала рідне обличчя. Згодом люди розповіли, що Денис сильну промову про брата сказав. Денис незадовго до того одружився із Сашенькою.

Миколин командир часто повторював Євгенії, що без Скиби – як без рук. Без Миколиного зварницького таланту не обходився жоден ремонт техніки. Командир запам’ятав Колю відчайдушним, працелюбним, безвідмовним, умілим.

На що не погляну вдома, згадую Колю, тут все його руками зроблене. Його будинок продала, за ті гроші поставила пам’ятник. Одяг Миколин роздала переселенцям, їм треба. Його чашки і ще деякі речі бережу. Провідую могилу. Казала Денисові, щоб демобілізувався, має таке право після загибелі брата. А він: «Бабуню, я на фронті потрібніший».