«Він був найкращий»

28 червня 2023 року головний сержант стрілецького взводу військової частини А0989 Олексій Бабчук, воюючи на Донеччині, отримав чергову передачу з рідного Гайворона. Був радий гостинцям від дружини Оксани, особливо – тепловізору, придбаному на пожертви земляків. Обіцяв, що після виконання бойового завдання сфотографується з хлопцями і тепловізором. 30 червня загинув, не доживши два дні до 51-річчя. 5 липня гайворонці стали на коліна, зустрічаючи траурний кортеж з його тілом.

Олексій Бабчук, як і більшість теперішніх захисників України, пішов на війну із цивільної сфери. Останніх п’ятнадцять років працював інженером з матеріально-технічного забезпечення в АТ «Гайворонський спеціалізований кар’єр». До того майже десять років – на Гайворонському тепловозоремонтному заводі. Починав економістом відділу матеріального забезпечення, згодом очолив цей підрозділ. Там, на тепловозоремонтному, і познайомився з Оксаною.

– Це було 2000 року, я тоді тільки влаштувалася там, – згадує Оксана. – 2002 року одружилися. Чим, питаєте, Льоша мені сподобався? Уважний, культурний, вихований. А дитинство його було нелегке. Коли Льоші було два рочки, померла мама. Батькові було важко з двома дітьми, і віддав Льошу й Оксану в інтернат. Льоша так і казав: «Мене дитбудинок виховав». Але не став, як дехто з його інтернатівських однокласників, на поганий шлях. Не курив, не пив. Заводські хлопці кликали випити з нагоди зарплати, Льоша відмовлявся: «Я – ні, я – додому». Не розумів такої традиції: пропити частину зарплати. Здоровий спосіб життя вів. Займався йогою. Ще до нашого знайомства таку книжечку купив, захопився. Бувало, каже: «Мене не чіпати». Сяде на каремат, займається йогою. І на війні вибрав собі псевдо Йог. А ще йому дуже подобалося танцювати.

2003 року у Бабчуків народилася дівчинка. Назвали Антоніною. Через шістнадцять років появився Богданчик.

– Чоловік з дочкою на будь-які теми говорив. На дівчачі, на хлопчачі. Зайде до неї в кімнату, довго розмовляють. Дуже зрадів народженню синочка. Він хотів сина. Казав: «У тебе є помічниця, теж хочу помічника». Як Богданчик народився, я стала казати на Льошу «Папусик», «Папунька».

За словами Оксани, Олексій був їй надійною опорою, справжнім господарем.

– На Льоші все трималося вдома. Всяку роботу умів. Ще й різьбярством захоплювався. З дерева вирізав троянди, дівчину, Атланта, який Землю тримає. Після загибелі чоловіка знайшла його незакінчену роботу – леопарда.

Далі – про Олексієву військову службу, про війну.

– На початку війни кар’єр відправив у військ­комат Льошу та інших працівників. У мене – стрес, істерика. Та їх відпустили, сказали, що поки побудуть в резерві. Через рік Льошу викликали у військкомат, щоб мобілізувати. Він спокійно поставився до цього. Треба – значить треба. Патріот. Я його провела до військкомату. Намагалася не плакати. Спочатку Льоша служив в учебці у Компаніївці на Кіровоградщині. Потім перевели у Варварівку Миколаївської області. Там їх вчили на головних сержантів. Я з Богданчиком до нього їздила. Форма чоловікові личила. Розказував, яка в них напружена підготовка. Бігали, стріляли, в бур’янах лазили. Вночі теж заняття проводилися. Льоші подобалося стріляти вночі кулями, які світяться. Підготовка була недовгою. Тієї ж весни чоловіка відправили на донецький напрямок. Ми спілкувалися телефоном, хоча зв’язок там поганий. Чоловік заспокоював мене, казав, все у нього добре. Не жалівся ні на що. Після завдань телефонував: «Вийшли з хлопцями, усі живі й здорові». Подробиць не розповідав. Про мене й дітей розпитував. Я просила Богданчика: «Помахай папусику», записувала відео, відправляла.

28 червня відправила чоловікові чергову передачу. Гостинці й тепловізор. Чоловік просив його для підрозділу, цей прилад їм дуже потрібний. Я збирала гроші на тепловізор. Спасибі усім, особливо кар’єру. Чоловік вирушав з хлопцями на завдання. Обіцяв, що повернуться – тоді й сфотографуються з тепловізором. Це було його останнє бойове завдання. Я не хотіла вірити, що Льоші вже немає. Але у військкоматі не дали жодної надії.

Військові прислали Оксані його телефон та уніформу. Щоб дізнатися, за яких обставин загинув чоловік, вона скористалася його телефоном, де записано номери побратимів.

– Розповіли мені, що Льоша помер дорогою. Вибачалися, що не могли його врятувати. «Хлопці, немає за що», – сказала їм. Там дорога далеченька. А поранення важке, осколок у шию влучив. Хлопці хвалили Льошу: «Хороший, безвідмовний». – «Знаю, він був найкращий». – «Ми їм отвєтку дали. За Льошу, за інших».

Дуже важко без нього. Прожили 21 рік. Збиралися обвінчатися. Перший час після його загибелі мені жити не хотілося. А жити треба. Заради дітей. Кажу Богданчикові: «Тепер ти мій помічник. Тільки хто тебе навчить елементарному? Папа навчив би». Богданчику – шість років і чотири місяці. Подобається конструктор. Складає літачки й машинки і по малюнках, і сам придумує. Знає, що папу вбили погані дяді. Кожного дня говоримо про папусика. Фотографія папина – коло ліжечка. Малий мені каже: «Поцьомай папу». А дочка недавно заміж вийшла. Артем, зять, – військовий. Приїздив на кілька днів сюди, розписалися, повернувся на службу.