Як завжди, напередодні Дня журналіста в голову наполегливо лізуть всілякі дурні (і не дуже) думки. З розряду тих, якими займався завідувач відділом Сенсу Життя зі знаменитої повісті Стругацьких «Понеділок починається в суботу». Саме в цьому відділі (де ж іще) висів плакат із гамлетівським запитанням «Чи потрібні ми нам?».
Дві молоденькі дівчини в ошатних сукнях наступного дня після рашистського бомбардування Києва провели фотосесію на тлі руїн ТРЦ на Борщагівці й виклали знімки в Інстаграм. І отримали стільки хейту, що, напевно, самі не були раді ідеї, яка завітала до їхніх гарних голівок.
Дурня? Так, безперечно. Та чи варто було з цього влаштовувати всеукраїнську прочуханку? Обзивати дівчат словами з лексикону п’яного бидла? Звісно, ні. Як на мене, достатньо було поста одного-єдиного героя їхнього покоління, який пояснив би горе-блогеркам, що таке погано. А накидатися на них зграєю – це не підказка дурненьким, а розправа.
Адже йдеться насправді не про гламурну фотосесію на тлі зруйнованої будівлі – таке траплялося за роки війни не раз і не двічі. І випускники танцювали біля розбитих шкіл Харкова та Дніпра, і весільні процесії організовували показово в Ірпені. Тоді теж багато хто стверджував, що це – поза етикою, але такого брудного і масового хейту все ж не було. Мова про те, хто встановлює ці самі межі етики та моральності під час війни і хто виступає в ролі прокурорів та суддів, ініціюючи масове цькування апріорі винних.
Що стосується «прокурорів» із ЗМІ та соціальних мереж, то на запитання «А хто ж судді?» чітко й ясно відповів Ярослав Гашек у своєму вічно актуальному романі «Пригоди бравого солдата Швейка». Перечитайте післямову до першої частини книжки, там письменник ставить діагноз святенникам, ханжам, лицемірам та іншим моралістам, які готові засуджувати кожен необережний вчинок інших, ніяк не оцінюючи рівень власної брудноти та вульгарності.
І ще. Ну доки у нас процвітатиме звичка «загальнонародного осуждамсу», цієї більшовицької «єдиної думки»? Чому ж ми навіть під час війни примудряємося «зграєю товаришів» накидатися на своїх? Вам що, дві київські дівчинки – запеклі вороги? Якщо вони поїдуть з України, не створять тут сімей, а народять нових німців, канадців, поляків – вам стане легше?
Було б нечесно оголосити широкі народні маси читачів Фейсбуку та Інстаграму головними винуватцями деградації та оскотинення суспільства. Безумовно, є «пастухи», які започатковують тренди та манери, нескінченно опускають планку нижче плінтуса і стукають у дно знизу. Суспільство не в змозі з ними боротися – воно навіть стримувати їх не може. Адреналін люті на що завгодно лоскоче нерви мільйонам. І держава тут теж безсила зі своїми тупими заборонами та штрафами.
На жаль і наш, журналістський, внесок у загальну справу зниження середнього IQ в країні – вагомий. Хай дарують мені колеги, але коли бачу одноманітні повідомлення в інформаційній стрічці будь-якого видання, виникає запитання: хто всі ці решетники, салівончуки, кварти тощо, про яких постійно повідомляєте у своїх квазі-новинах?
Втім, ніде правди діти – журналістська солідарність пішла в минуле разом із першими Майданами, і критикувати колег, вказуючи видання та прізвища, тепер вважається нормою (див. того ж Гашека). Особливо – за грантові гроші.
Поки писав колонку, під’їхав новий скандал. Нещодавній концерт популярного співака Макса Коржа в Бухаресті відвідали тисячі (!!!) молодих українців – тих, які живуть у Європі та в Україні. Ну і зрозуміло, у мережі та медіа пішла хвиля: які концерти під час війни – краще б у армію йшли! Цей Корж не те співає і взагалі білорус!..
Зазвичай літніх людей зараховують до зануд. Піду проти течії: менше читайте всілякі колективні «осуждамси» і тим більше не пишіть їх самі. Є речі важливіші.
Леся Карнаух на міжнародній конференції: ДПС змінює філосо-фію роботи – від...