З днем народження, Олександріє!

11:20
0
697
views

В останню неділю травня Олександрія відзначає день міста.

День народження міста, в якому ти народився і виріс, чимось схожий з власним днем народження. В молодості хочеться свята, привітань і подарунків, а пізніше – озирнутися на пройдений шлях, оцінити зроблене, подумати над побаченим. Сучасні молоді люди звикли бачити Олександрію такою, якою вона є сьогодні. Вони люблять своє рідне місто, яке має одну з наймилозвучніших назв в Україні.

Але сьогодні воно зовсім не схоже на місто моєї юності, адже за останні два – три десятки років з’явилася нова аура, зате зникла стара, яка робила Олександрію особливою. Ця особлива аура створювалася десятиріччями і мала цілком конкретну назву – шахтарська Олександрія! Тому сьогодні хочеться згадати про ту Олександрію не лише як про частину нашої історії, а про ту, яка, власне і зробила наше місто сучасним. Бо всі ці багатоповерхівки, мікрорайони з дивними народними назвами БАМ, «Тинда» чи «Домики», широкі проспекти і закаштанені вулиці народилися саме тоді, коли народжувався статус Олександрії як буровугільної столиці України. Це був наш Донбас, і ми ним пишалися!

Сьогодні ж потрібно не лише ностальгічно зітхати, але і робити висновки.

З початку 50 років минулого сторіччя Олександрія почала різко індустріалізуватися. Держава вирішила інвестувати в розвиток буровугільної галузі й зробити її центр саме в Олександрії, хоча на той час буровугільні шахти працювали і в Кіровограді. Можна було очікувати, що буровугільна столиця так і залишиться в обласному центрі, тим більше, що під Кіровоградом відкрили багаті поклади бурого вугілля, які й досі чекають свого часу. Однак в Олександрії почалося створення як видобувної, так і переробної буровугільних галузей та соціальної інфраструктури: будівництво вугільних розрізів, шахт, брикетних фабрик і теплоелектроцентралей, заводу гірського воску, закладалися нові житлові райони в самій Олександрії, Димитровому. З’явилися нові селища, які пізніше назвали мікрорайонами, – Перемога та Жовтневе. Створювалася промислова інфраструктура – будівельні організації, автобази, заводи, управління. Це потребувало величезних капіталовкладень, але якщо ресурси і політичну волю спрямовувати на розвиток промисловості, то буде розвиватися промисловість, а не, скажімо, мережа нічних клубів.

У ті ж роки активно відбудовувався і розвивався Донбас, який потребував ще більше коштів і грошей, ніж маленька Олександрія. Проект «Століття Кіровоградської правди», де подається огляд річних публікацій в газеті, починаючи з кінця 40-х минулого сторіччя, згадує, як у 1955 році газета закликала мешканців Кіровоградщини їхати працювати на Донбас. Шахтар – новобранець з Кіровоградщини (завербований, як казали тоді) пише, що заробітна плата у нього після закінчення курсів гірника складає 2800 – 4000 карбованців на місяць. У нього є кімната в гуртожитку, магазини в шахтарському селищі забезпечені широким асортиментом товарів, є кінотеатр, пральня, їдальня.

До речі, мені доводилося бувати і жити на Донбасі в епоху розвиненого соціалізму, але більше ніде в Україні я не бачив таких убогих жител. Більшість будинків за архітектурою і розміром там були схожі на наші «врем’янки», що й зараз можна побачити в репортажах із зони проведення АТО. Чому багатий регіон не створив відповідного житла – невідомо, але це тема для окремої розмови.

Тоді ж населення України і Кіровоградщини у тому числі активно запрошували на освоєння цілинних земель у Північному Казахстані. Там заробіток трактористів був набагато меншим, ніж на Донбасі. Наші земляки-цілинники писали додому, що їм платять 1200 – 1400 карбованців на місяць, але і це були «грубі гроші». Наприклад, батько моєї дружини, А. Д. Крутько, який все життя возив пасажирів у Олександрії «на кільці», що об’єднувало місто і Перемозький та Жовтневий промислові комплекси, в молодості теж був на цілині, де за рік чи трішки більше заробив гроші на будинок. У колгоспах Кіровоградщини навіть передовики заробляли від сили 500 карбованців. Але вирватися з села «на великі гроші» тоді було не просто…

Однак увага держави до розвитку промисловості не обмежувалася лише фінансуванням. За ходом будівництва і роботою підприємств неухильно спостерігали й контролювали партійні органи і всесильна тоді місцева партійна преса, не кажучи вже про всесоюзні видання. Після критичної публікації можна було запросто розпрощатися з партійним квитком чи посадою – сьогодні вже і не скажеш, що гірше.

Преса дійсно велику увагу приділяла висвітленню справ на будівництві того ж буровугільного комплексу в Олександрії. Тут постійно «пропісочували» брикетників і розрізобудівників за зрив планових завдань, газети регулярно вимагали покращення виробничих показників, вказували на недоліки і прорахунки в соціальній сфері.

У ті часи ознакою Олександрійських шахтарських окраїн, моєї рідної Перемоги чи Жовтневого, Димитрового чи Пантаївки була наявність на вулицях, особливо вранці та ввечері, великої кількості людей в робітничому одязі – адже будівельники брикетних фабрик і ТЕЦ та працівники розрізів і шахт спочатку не мали можливості перевдягатися на роботі, тому на роботу і з роботи ходили в брудній спецівці. Пам’ятаю, що і за домашній «цивільний» одяг для більшості моїх сусідів, енергетиків чи шахтарів правили чисті спецівки, а в холодну пору року незамінними були робітничі «кухвайки», бо пальто купували дуже рідко.

Негараздів у побуті тих часів, часів народження промислової Олександрії, було чимало, але головне – існували державна, а не приватна інвестиційна політика і політична воля для розвитку промислового потенціалу як основи розвитку регіону і добробуту населення.

На жаль, буровугільна галузь Олександрії з часом мовби законсервувалась і зупинилася в своєму розвитку на рівні вивезеного з переможеної Німеччини обладнання. Коли ті ж німці пізніше модернізували свою буровугільну галузь, перевівши переробку бурого вугілля на отримання рідкого пального і забезпечивши сучасні стандарти екології, ми продовжували спалювати вугілля, яке було й залишається цінною хімічною сировиною. Наша буровугільна галузь стала неконкурентною, і не в останню чергу через втрату тієї ж державної уваги і підтримки, коли держава вирішила перейти на природний газ.

Газ витіснив з ужитку буровугільні брикети, які до того ж програли конкуренцію і кам’яному вугіллю. Але й нова політична система вже за часів незалежної України не придумала нічого кращого, як узагалі махнути на буровугільну Олександрію рукою. Тому зараз наші заводські, особливо вугільно-енергетичні, окраїни виглядають страшніше, ніж шахти після бойових дій на Донбасі. Вірніше, вони вже ніяк не виглядають, бо місце знаходження брикетної Байдаківської фабрики чи ОЦЕС позначене хіба що купою будівельного сміття. Все інше розібрали на металобрухт, який цілком міг би стати інвестиційною основою створення нового буровугільного комплексу Олександрії.

А ще ж були шахти – «Верболозівська», «Світлопільська», «Ведмежоярська»; розрізи – «Балахівський», «Костянтниівський», «Морозівський», «Байдаківський», «Семенівський»; дві брикетні фабрики, дві ТЕЦ, будівельно-монтажні управління, авторемонтні заводи (всього зразу і не згадаєш) – і це лише великі підприємства. Я вже не кажу про м’ясокомбінати чи молокозаводи…

Прикметою того часу була зайнятість, а найпопулярнішим запитанням при зустрічі були не «Як вам погода?», а «Де працюєш, яка зарплата?» І ніхто не міг сказати, що ніде не працює. Проте з якогось часу хтось вирішив, що державна підтримка і навіть контроль за промисловістю більше не потрібні – все відрегулює «вільний ринок»…

Щось схоже ми бачимо й зараз, коли знищується комунальна галузь чи мережа централізованого теплопостачання під приводом їхньої неефективності. Ми запроваджуємо ОСББ, індивідуальне опалення, забуваючи що ЖЕКи, КРЕПи і теплогенеруючі підприємства – це не лише послуги, але і робочі місця, заробітна плата та й податки, врешті-решт! Досвід шахтарської Олександрії свідчить, що задля покращення ефективності підприємства знищувати не потрібно – їх потрібно модернізувати!

За зміни вектору залучення інвестицій саме буровугільні та уранові поклади Кіровоградщини повинні стати основою нової енергетичної стратегії України, важливим елементом її енергетичної безпеки, і як показує досвід – локомотивом розвитку регіону взагалі. Для цього потрібно не так і багато – політична воля спрямувати на розвиток енергетики державні інвестиції, а якщо з’являться і приватні – то хто ж проти? Головне – зробити правильні висновки хоча б у день народження. День народження Олександрії, який повинен стати Днем відродження!

Сергій Полулях, спеціально для «УЦ»