Єлисаветград-1920: під червоним прапором

16:04
2297
views
Юрій Горліс-Горський

У кінці 1919 року в Єлисаветграді встановилася влада більшовиків. І відтоді над містом вже постійно майорів червоний прапор. У 1920-му обстановка дещо стабілізувалася, військових дій у самому Єлисаветграді більше не було.

Але кандидат історичних наук Юрій Митрофаненко каже, що й до спокійного мирного життя було ще далеко: «Поруч діяли українські повстанські загони. Ота війна міста проти села й села проти міста, про яку ми говорили, тривала. Єлисаветград, який знаходився поруч із повстанськими центрами Холодного Яру, став “осередком боротьби з бандитизмом” (адже українських повстанців більшовики називали бандитами). Місто перетворилося на військовий табір. Ісаак Мазепа, відомий український діяч, керівник уряду часів Директорії, у книзі “Україна в огні й бурі революції” так описував ситуацію в Єлисаветграді в квітні 1920 року: “Місто було переповнене московськими регулярними частинами, добре одягненими й озброєними. Ввесь час з півночі прибували нові військові відділи”».

За що воюємо?

Юрій Митрофаненко розповідає:

– Говорячи про Єлисаветград у 1919-1920 роках, треба сказати, що культурне життя в місті не зупинилося. Попри те, що «місто стало схоже на жебрака з протягнутою рукою», попри розставлені по місту шибениці, культурне життя було дуже насиченим. Працювали театри, кінотеатри, відбувалися концерти, літературні вечори.

Генріх Нейгауз згадував: «В Елисаветграде после ухода австрийцев и поражения петлюровцев мы с Карлом Шимановским, скрипачом Липянским, композитором В.Дешевовым и вскоре умершим скрипачом Б.Гайсинским образовали – по распоряжению правительства – МУЗО при местном Наробразе. Вначале деятельность наша была неуверенно-неопределенная, со временем же мы сосредоточились на устройстве концертов собственными силами… Концерты, устраивавшиеся нами в большом красивом зале бывшей женской гимназии, имели такой успех, что местные остряки говорили, будто на них появляются даже расстрелянные. Елисаветград никогда еще не переживал такого “расцвета” музыкальной жизни, как в это лето 1919 года…»

– Мабуть, культурне життя пожвавлюється під час будь-якої вій­ни…

– Так, і це логічно. Коли під час Другої світової війни прем’єр-міністру Великобританії Уїнстону Черчиллю подали на затвердження бюджет країни, в якому витрати на культуру та мистецтво були мінімальними, адже війна – не до того, Черчилль цей документ не підписав і запитав у міністрів: «А за що ж ми тоді воюємо?»

Історія багато разів доводила, що, тільки розвиваючи культуру, мистецтво, музику, літературу, можна виграти боротьбу за мізки. Можна зі зброєю завойовувати території, встановлювати свої прапори, але найважче виграти боротьбу за симпатії населення…

Павло Тичина, який подорожував Україною з капелою Кирила Стеценка й побував у нашому місті у 1920 році, писав: «Кавалерійські школи справа і зліва площу оточують. На площі дротом участок загороджений: могили… На деяких могилах трава вже висока, на інших тільки вінки або ж в головах соняшник росте. Це свіжі могили. Оце недавно якихось євреїв ховали. (…) Минаємо кавалерійські стайні, зараз коло театру несподівано чуємо “Заповіт”. Десь з темряви вихоплюються тенори, баси пливуть… Голоси гарні. Певно, українців багато поміж кінноти. А може, під впливом наших концертів розійшлись».

Насправді українців серед кінноти було небагато. Тому що в 1919 році відбулася ще одна важлива для нашого міста подія: з Твері в Єлисаветград перевели курси червоних командирів (пізніше вони стануть Кінною школою ім. Будьоного). Дуже докладно описали ці події Сергій Шевченко й Олександр Чуднов у книзі «Кавалерія».

Також у нашому місті, у колишньому Пушкінському училищі (зараз це приміщення сьомої школи), працювали курси політичної підготовки, на яких у 1920 році навчався Володимир Сосюра. Ви, мабуть, читали його роман «Третя рота», де є спогади про Єлисаветград і ці курси, проте дещо уривчасті, бо Сосюра, перебуваючи тут, захворів на дизентерію і навіть не мав взуття, щоб дістатися до лікарні. Взимку він мусив босоніж іти до лікарні, щоб отримати хоч якусь допомогу…

Історія в пам’ятниках

У березні 1920 року в місті пройшли заходи до річниці від дня народження Тараса Шевченка. Як пояснює Юрій Митрофаненко, це була дуже важлива подія:

– Ми з вами говорили про те, що у 1919 році більшовики змінюють своє ставлення до українського питання, щоб здобути симпатії українського населення. Якщо в 1918 році все українське автоматично вважалося контрреволюційним, то тепер мова йде про Україну під червоним прапором. І ця політика приносила свої результати.

Якщо в спогадах про 1917-1918 роки ми знаходимо інформацію про те, що більшовики рвуть портрети Шевченка, знищують його твори, то в 1919 році ситуація кардинально змінюється.

– Спеціально рвали портрети саме Шевченка? Навіщо?

– Так, саме Шевченка. Це питання має свою історію. У царській Росії Шевченко був забороненим поетом. У 1911 році в Києві збиралися встановити пам’ятник Шевченку на Михайлівській площі. Проте Петро Столипін, прем’єр-міністр Російської імперії, тоді заявив, що, поки він живий, пам’ятника Шевченку в Києві не буде (за кілька місяців після цієї заяви він, до речі, помер). На площі встановили пам’ятник княгині Ользі.

– А в 1919 році більшовики демонтували пам’ятник Ользі й встановили на цьому місці пам’ятник Шевченку…

– Так, і це дуже символічно. Спочатку більшовики наслідували в цьому питанні царську владу. Але їм треба було здобувати симпатії селянства, домовлятися з націонал-комуністами. І дуже важливим кроком стала зміна ставлення до Кобзаря.

Тоді існувало декілька груп націонал-комуністів: «незалежники» – українські соціал-демократи, «боротьбисти» – українські есери. До останньої групи належали майбутні радянські письменники Микола Хвильовий, Микола Куліш. У 1920 році і «боротьбисти», і «незалежники» вступили до лав комуністичної партії. Ленін тоді сказав: ця політична перемога варта кількох перемог на фронтах.

Пізніше, у 30-ті роки, Хвильовий покінчить життя самогубством, Микола Куліш буде розстріляний. Але тоді, у 1920 році, більшовики, треба віддати їм належне, почали вигравати боротьбу за мізки української інтелігенції. У тому числі і в Єлисаветграді.

У 1920 році роковини Шевченка офіційно святкують на площі біля ревкому. У заходах бере участь єлисаветградський військовий гарнізон, а це величезна кількість військових. На тому самому місті, де сьогодні стоїть пам’ятник Шевченку, за ініціативи Юрія Тобілевича й товариства «Просвіта» встановлюють тимчасовий бюст Тараса Шевченка.

Єлисаветградська ЧК

– На початок 1920 року основні фронти для Червоної армії закінчилися, – продовжує розповідь історик. – Розбито армію УНР, з України вибили білих. Противниками залишались махновці та українські повстанці.

Проте в квітні – травні ситуація загострилася. Симон Петлюра уклав угоду з маршалом Польщі Юзефом Пілсудським. Ця угода була укладена страшною ціною для західних українців. Петлюра поступався Західною Україною, віддавав її полякам як жертву, щоб домовитися з Пілсудським про підтримку. Цього, до речі, Петлюрі не пробачили ні керівники Західноукраїнської Народної Республіки, ні Грушевський, ні Винниченко.

– Ну, йому з-за кордону, звичайно, було видніше…

– Згоден з вами: звідкись легко казати, як треба робити. Але політика – це мистецтво можливого, і Петлюра зробив те, що міг. Внаслідок цієї угоди наприкінці квітня розпочався наступ об’єднаної польсько-української армії з метою визволити Україну від більшовиків. До неї приєдналася повстанська армія Зимового походу.

Наступ був доволі успішним. У травні 1920 року більшовиків на короткий час вибили з Києва. І, відповідно, Єлисаветград став тилом, прифронтовою територією, куди надходили частини більшовиків. Тут знаходився відділ Першої кінної армії Будьоного..

У цей час у Єлисаветград потрапляє український письменник Городянин-Лісовський, він же холоднояровець Юрій Горліс-Горський. У 1920 році під Новомиргородом його захопили в полон кавалеристи Єлисаветградського кавалерійського училища. В романі «Холодний Яр» Горліс-Горський докладно описує своє перебування в нашому місті. Проте ці описи доволі специфічні. Адже Горліс-Горський встиг побувати у трьох місцях: у єлисаветградській ЧК, у підвалі особливого відділу Першої кінної армії та у в’язниці.

Завдяки краєзнавцю Василю Всеволодовичу Даценку ми знаємо сьогодні, де знаходилася ЧК. Це будинок по вул. Гоголя, 79. Зараз там знаходиться ліцей побутового обслуговування. До революції це був приватний будинок з величезними підвалами, які ЧК використовувала як камери і як місце для розстрілів та катувань.

Горліс-Горський пише: «Під’їжджаємо до великого двоповерхового будинку з написом «Елисаветградская уездная чрезвычайная комиссия» На стіні червоною фарбою вимальовано другий напис: «ЧК – глаза и уши советской власти. Она все видит и слышит».

На брамі варта з кулеметами. На подвір’ї зустріли нас кілька чекістів і, розв’язавши, запровадили до камери у підвальній частині будинку».

Взагалі-то письменник дуже докладно описує своє перебування у ЧК, льох для розстрілу. Розстрілювати холодноярця поки що не збиралися, його залякували задля того, щоб він розповів про зв’язки повстанців у Єлисаветграді, Олександрії, Новомиргороді. Ці описи насправді жахливі. Люди, яких роздягають догола, розстрілюють і кидають у тому самому підвалі, заляпані людською кров’ю чекісти, запах крові й тліну. Нескінченна черга голих людей – чоловіків і жінок – зі зв’язаними руками, палачі, які, втомлюючись, змінюють один одного. І сам Горліс-Горський – теж голий, вже «підготований» для розстрілу. Він провів у цьому льосі кілька діб! Поряд з мертвими тілами та калюжами крові…

Говорячи про 1919 рік і оборону Єлисаветграда від григор’євців, ми з Юрієм Митрофаненком вже згадували про китайських добровольців, тоді вони допомогли захистити місто. Горліс-Горський теж згадує про китайців, яких чомусь було дуже багато серед працівників єлисаветградської ЧК…

– Потім його перевели до іншого приміщення – підвалу особливого відділу Першої кінної армії, – розповідає Митрофаненко. – Але довго він там не пробув, його перевели у в’язницю, яка вже знаходилася на тому самому місці, де і зараз. Той корпус, в якому сидів Юрій Горліс-Горський, навіть зберігся – його видно з дороги.

Горліс-Горський пише: «Єлисаветградська каторжна тюрма була тюрмою нового типу. В одиночці приковане до стіни залізне ліжко, такий самий столик і стільчик. На столику – мідний збан і їдунка. В окованих залізом дверях досить великий чотирьохкутний виріз, що закривається дощинкою на завісах. Через нього подавалася їжа й вода.

(…) В одиночному корпусі були в’язні, що числилися за ЧК, за особливим відділом Кінної армії та особливим відділом 45-ї дивізії, штаб якої теж стояв у Єлисаветграді.

ЧК і будьонівці забирали на розстріл удень до своїх льохів. 45-та дивізія льоху не мала. Від неї приходив вночі конвой і, забравши засудженого, розстрілював його на пустирях старої фортеці, що оточували тюрму. У вікно одиночки долітали ті вистріли».

Письменник описує, як йому вдалося втекти, коли його самого вели на розстріл, зіштовхнувши одного з конвоїрів з високого земляного валу: «Біжу садами та огородами, перескакуючи через паркани. З усіх боків зустрічає мене ошаліле гавкання псів. Пси виявляли, де я обертався, і червоноармійці бігли в тім самім напрямку, стріляючи по дорозі в небо. (…) Біг тим передмістям вже довго, переконаний, що біжу за місто, в поле. Нарешті з прикрістю стверджую, що біжу просто до міста. Сади й городи меншали, будівлі більшали й частішали. Перескочивши через один паркан, опинився на вулиці з хідниками та електричними ліхтарями».

– Роман «Холодний Яр» перевіряли на історичну правду, – пояснює Митрофаненко, – порівнювали зі спогадами інших учасників подій, з архівними джерелами. І дійшли висновку, що він може вважатися документальним, усі події, усі дати описані в ньому абсолютно вірно. Але дуже довго не могли знайти ніяких відомостей про перебування письменника в Єлисаветграді. Допоки харківський дослідник історії Холодного Яру Сергій Лунін не замовив в архіві СБУ справу Валентина Сім’янціва. Горліс-Горський пише про те, що його в Єлисаветграді прийняли за старшого міліціонера кам’янської міліції Сім’янціва, саме тому його вважали таким цінним в’язнем, пропонували перейти на бік більшовиків і навіть обіцяли орден… І дійсно: у справі Сім’янціва є навіть фотографія Горського та описані ті самі події, що й в романі. Проте там сказано, що в’язень Сім’янців втік 1 липня 1920 року, але не під час розстрілу, а із залізничного вокзалу, коли його етапували до Житомира. Чи міг Горліс-Горський вигадати цей розстріл на валах та втечу? Адже за описом ми можемо навіть зрозуміти, як він біг Олексієвкою і несподівано для себе вибіг на Садову…

Що цікаво, коли Горліс-Горський повернувся до Холодного Яру, то в Мотронинському монастирі йому вже встановили хрест.

Єлисаветградський концтабір

Але окрім тюрми нового типу в Єлисаветграді в 1920 році з’явився перший концентраційний табір.

– Про перші концтабори в Росії та Україні писав Солженіцин, – розповідає історик. – «На Україні концентраційні табори були створені запізно – тільки у 1920 році (…) Про ці перші концентраційні табори нам уже ніхто не розповість».

Але краєзнавець Володимир Босько знайшов та оприлюднив документи єлисаветградського концтабору. Ці документи збереглися випадково – такі речі дуже ретельно зачищалися.

Босько пише, що табір знаходився прямо навпроти Грецької церкви – там, де зараз Сквер інтернаціоналістів. Адміністрація була у будинку, де зараз факультет фізичного виховання.

Хто перебував у тому концтаборі? Не тільки військовополонені. Успішні підприємці, заможні селяни, повстанці. Одночасно туди потрапляли люди за якісь дрібні злочини. Наприклад, Босько наводить справу №5497 щодо єлисаветградця Кельмана Бормашенка, 65-річного чоловіка, який не зареєстрував вчасно домову книгу! Його ув’язнили на два тижні, але все ж…

– Ну, мабуть, це скоріше «хімія» була, ніж концтабір у нашому розумінні.

– Так, ті табори не були створені для масового знищення людей, тільки для примусової безкоштовної праці. В’язнів навіть відпускали у відпустки в зв’язку з сімейними обставинами.

Але на «хімії» люди не гинули, а тут смертність була доволі висока через жахливі умови життя й роботи. На 300 ув’язнених там було, наприклад, шістдесят ліжок. Разом з дорослими утримувалися діти від 12 до 17 років. Більшість з них потрапили сюди за безквитковий проїзд! За це дітей засуджували до примусової праці від одного місяця до одного року…