Коли в розмові перед інтерв’ю я сказала Олександру Жовні, що маю філологічну освіту, він у відповідь зізнався, що боїться філологів і недолюблює. Мовляв, ми – надто правильні. «Мої книжки редагують філологи. Це якийсь жах. Вони виправляють на правильно, на їхню фахову думку, з “неправильного”. А коли роблять “правильно”, текст стає банальним, примітивним. А головне – вони собі дозволяють це робити. Правити автора. Вважають, що в них на це є право та смак. Якщо це граматична помилка – то будь ласка. А у все інше, навіть у пунктуацію, втручатись не має права ніхто».
Оскільки співрозмовник – літератор, особливо прискіпливий до слова, то інтерв’ю ми сконструювали разом.
Про літературу, кіно, особисті переживання Олександра Жовни – далі в матеріалі.
– На якій стадії робота над фільмом «Історія Лізи»?
– Фільм закінчено.
– Тоді, будь ласка, розкажіть що цікавого передувало фільму?
– Насправді, коли починав роботу над картиною, дуже ризикував. Напевно, вперше в житті. Державного фінансування поки що не було, а ми втрачали натуру. Я відчував, якщо чекати до наступного року, ніякого кіно не буде взагалі. Тоді й відважився. Позичив 20 000 доларів у своїх друзів і почав знімати. Вже згодом долучилося Міністерство культури, і тепер є результат. Кіно народилося.
– Коли прем’єра?
– Напевно про це не знає ніхто. Де вона має відбутися? Теж питання. Київ, Одеса, Харків, Кропивницький. З упевненістю можу сказати лише те, що, безсумнівно, влаштую її перш за все в Новомиргороді. Звичайно, хотілося, щоб мешканці Кропивницького – мої обласні земляки – теж переглянули фільм, проте для цього мало мого бажання. Необхідна організація самої прем’єри, і її мав би на себе хтось взяти. Напевно, у Кропивницькому є люди, яким це під силу і яким це цікаво.
– У чому саме полягали труднощі в роботі над фільмом?
– У нас взагалі там така історія вийшла (як завжди зі мною буває – щось, та не так). Мій сценарій виграв на конкурсі Держкіно України, відповідно, на екранізацію фільму від держави ми мали отримати 50% від загального кошторису. Крім того, необхідні були кіностудія та продюсер. Знайомий продюсер з Одеси порадив мені свою знайому із Франції, яка хотіла би теж стати продюсером. Напевно, вони вирішили, що для неї саме цей фільм стане корисною практикою. Однак саме це їхнє бажання привело до перших серйозних проблем. Словом, недосвідчена майбутня продюсер із Парижу зробила фатальну помилку в фінансових розрахунках. Замість 50% від загальної суми кошторису вона вказала 50% від державних 50%. Простіше кажучи, від заниженого й так до смішного загального кошторису 14 000 000 грн, з якого ми мали отримати половину – 7 000 000 грн, ми отримали від половини половину – 3,5 млн грн. Я звертався до голови департаменту кіно, до міністра культури, пояснюючи, що відбулася технічна помилка, проте все марно. Відповідь була приблизно така: ми розуміємо, що за такі гроші неможливо зняти повнометражний фільм, але нічого зробити не можемо. Хочете, беріть що є, або не беріть зовсім. Словом, поставились з розумінням справжніх відповідальних чиновників.
Ми довго думали, і потім я несподівано для себе прийняв те рішення, про яке ви вже знаєте. Підготовчого періоду, який би мав тривати принаймні пару місяців і в якому вже мали бути задіяні немалі кошти, у нас не було, бо не було власне коштів. Натомість всю підготовку, режисерську розробку, вибір натури, локацій, акторські кастинги і т.п. я взяв на себе й зробив це безкоштовно, по суті сам. Залишалося умовити знімальну групу власне розпочати зйомки в Новомиргороді, які були розраховані на майже місяць. На щастя, як виявилось, не один я такий одержимий на кінематографічних просторах України. Мої друзі, кіношники з Одеси – такі ж навіжено творчі й так само без пам’яті закохані в кіно, недовго думаючи, зібрали творчу групу, кіношне приладдя та приїхали до Новомиргорода знімати фільм за чесне слово, тобто безкоштовно. Лише згодом усі помітили, як поступово вищі сили забирали нас під своє крило. Небесне благословення вітало над знімальним майданчиком, і всі реально відчували його. Коли потрібен був дощ, а пожежні машини запізнювались, зненацька з неба лив дощ, а Всевишній освітлював знімальний майданчик блискавицею й будив мешканців села Андріївка громовими перекатами. Коли ж дощового дня нам необхідно було сонце, його ласкаві промені несподівано вітали нас у потрібний час і зігрівали не звичних до сільських умов дещо примхливих столичних акторів. Коли нам потрібен був кінь, прокинувшись одного ранку, ми побачили його перев’язаного неподалік. Його привів дідусь на нове пасовисько, а заразом побачити, що то воно відбувається на краю села.
А одного разу Бог послав нам черепаху. Я кажу це в буквальному сенсі. Ми готувались до підводних зйомок. Для цього я заздалегідь спіймав черепаху. Вона чекала свого дня і, коли дочекалась, вирішила втекти, і їй це вдалося. Ми були у відчаї, проте вирішили знімати без черепахи. У річці упала вода, було дуже мілко, і ми постановили знімати в іншому місті. Я, як корінний мешканець, визначив курс, і ми поїхали, так би мовити, вище по річці. Знайшли підходяще місце, почали розвантажувати обладнання, виставляти камеру, світло, аж раптом хтось покликав усіх до води. На березі сиділа черепаха. Вона була значно більшою, ніж попередня втікачка, і нікуди не тікала. Я взяв її в руки, і вона не пручалася. Як справжня актриса, черепаха поводила себе з гідністю та абсолютним спокоєм. І це лише мала доля чудес, які супроводжували зйомки.
– Розкажіть, будь ласка, про знімальну групу.
– У першу чергу творча дружба почалася з Сергієм Колбінєвим ще в дев’яностих, коли ми знімали Second Hand на Одеській кіностудії. Він там був оператором. Якщо ви мене спитаєте, скільки Сергію років, то я вам не скажу, бо ніхто цього не знає. Він – аксакал Одеської кіностудії, вже досить поважного віку. Проте, коли ми з молодими колегами п’ємо молоде вино і хтось з його учнів зрештою неодмінно запитує у Сергія Анатолійовича, скільки йому років, той, не задумуючись, відповідає: «Мало». Саме Сергій Колбінєв – оператор, а ще один із засновників кінокомпанії Sinemastydio завжди вселяв мені віру в себе. Навряд чи я відважився би знімати це кіно, якби поруч не було такого надійного друга й професійного кінематографіста.
Що стосується акторського складу. Я хотів передусім, щоб це були мало відомі обличчя, які незнайомі глядачу та не примелькались в дешевих сучасних серіалах. І мені це вдалося. У зв’язку з цим я згадаю ще про одне диво. А скоріше, чергове небесне благословення. На роль людей с синдромом Дауна я довго шукав претендентів, і коли зрештою знайшов, а це були Мар’яна Ахрарова з Кропивницького та Влад Погрібний з Харкова, я засумнівався, чи справлюсь з цими милими людьми, але непрофесійними акторами. І тоді вирішив, щоб не ризикувати, знімати професійних акторів, які зовні чимось нагадували людей з синдромом Дауна. Крім того, з ними мали попрацювати гримери. Я навіть зробив перші акторські проби, і вони були затверджені на головні ролі. Згодом настав час зйомок. І тут за кілька днів – приголомшливі дзвінки від акторських агентів: обидва актори категорично відмовляються зніматись. Пам’ятаю, тоді я зателефонував продюсеру й сказав, що це катастрофа і напевно, що знімати кіно ми не будемо. Проте, переспавши ніч, на ранок прийняв радикальне рішення, яке по-справжньому стало доленосним для нашого фільму. І сьогодні я безмежно вдячний так званим професійним акторам, які відмовились зніматись у фільмі. Насправді ж сприймаю це як чергову руку, яку долучили до цього вищі сили. Я повернувся до першого свого вибору. І тепер розумію, що без цих дивовижних людей, Мар’яни Ахрарової та Влада Погрібного, цей фільм не відбувся б. Це справжній подарунок для всієї знімальної групи.
– Як ви знайшли Мар’яну?
– Колись бачив, що десь на території Кіровограда проходили люди з синдромом Дауна, поцікавився. Довідався про спецшколу. Завітав туди, поспілкувався з директором і завучем. Розповів про свої наміри. Вони згадали, що навчалась в їхній школі дівчинка Мар’яна Ахрарова, проте вже закінчила навчання. Але її мама працює в шкільній бібліотеці. Того ж дня відбулася зустріч з мамою Мар’яни, пані Тетяною. Вона запросила мене до себе додому, і там я вперше побачив нашу майбутню героїню. Тоді ж і сказав, що саме вона мені й була потрібна. Звичайне чергове диво.
– А Влада?
– З претендентом на чоловічу роль було значно складніше. Передусім мені хотілося, щоб це був хлопець з привабливим обличчям і достатнім інтелектом. Крім того, за сюжетом, хлопець мав би добре плавати. Зазвичай такі особливі люди в основному, так би мовити, насторожено ставляться до води. Скажімо, були два хлопця – претенденти з Кропивницького, друзі Мар’яни, теж спортсмени, але вони не плавають. Згодом чи по телевізору, чи в Інтернеті я побачив одного юнака з синдромом Дауна – він працює в ювелірній майстерні в Білій Церкві. Відшукав його маму, дав почитати сценарій. Історія їй дуже сподобалась, і вона з радістю погодилась, адже для таких людей знятись у кіно – це вже якась перспектива. А потім раптом несподівано відмовилась. За сюжетом у нашій історії герой фільму має втонути. Маму це налякало. Її рішення було категоричним, як я не вмовляв. Однак це її вибір. Разом з тим, коли ця жінка надсилала мені фотографії свого сина (із зустрічі особливих дітей у Верховній Раді), на них промайнуло обличчя якогось хлопчика теж з синдромом Дауна. Він здався мені дуже привабливим, симпатичним, хоча й досить юним. Розпочались пошуки цього хлопця, і згодом я вийшов на місто Харків, а далі на сім’ю цього хлопця. Я б сказав, на щасливу сім’ю цього хлопця. Батьки Влада виявились абсолютно адекватними. Самі захотіли приїхати з сином до Новомиргорода, щоб ближче познайомитись, однак трохи пізніше, сказала мама Влада по телефону, бо він за кордоном, на змаганнях з плавання. Уявляєте собі мою несподівану радість, коли я це почув? Ну як це не назвати дарунком Божим?
За кілька тижнів Мар’яна Ахрарова з Кропивницького зустрілась з Владом Погрібним із Харкова в Новомиргороді, де згодом вони стануть знаменитими. Я в цьому щиро переконаний.
– У творі в Лізи діагноз конкретний. А от її сестра десь на межі. А де в житті, на вашу думку, грань між вразливою душею та хворою психікою?
– Про це не знає ніхто. А ще зроблю важливу поправку. Синдром Дауна не обов’язково передбачає порушення психіки, щоб це було зрозуміло.
– Ну то кого санітари заберуть, а кого оминуть?
– Санітарам доплатять, і вони заберуть кого завгодно. Не знає ніхто насправді відповідь на це питання. Знаєте, колись давно, в юності, я прочитав у записнику Антона Павловича Чехова наступне, не гарантую дослівно, але приблизно: «Не дело психолога понимать то, чего он не понимает. Паче того, не дело психолога делать вид, что он понимает то, чего не понимает никто. Мы не будем шарлатанить и станем заявлять прямо, что на этом свете ничего не разберешь». Це дійсно велика таємниця, яку не розкрили досі й скоро навряд чи відкриють. А з приводу синдрому Дауна, це теж далеко не досліджена проблема. Ми знаємо тільки те, що причина в зайвій хромосомі. Але ж насправді це не причина, а наслідок чогось, що невідомо науці. Причину не знає ніхто. І ніхто не застрахований від народження таких дітей. Ні дядя Вася з ЖЕКу, ні професор з Гарварду – ніхто. Таких людей стає все більше. Чи не відбувається певна соціальна ротація? І чи не прийдуть на зміну так званій нормі саме особливі люди з хромосомною аберацією, ті, яким не знайомі подвійні стандарти, подвійна мораль чи подвійна любов, притаманні так званій нормі? Можливо, тоді світ стане справжнім, адже саме в цих особливих людей мораль і любов одна на всіх і для всіх.
– Талановиті сонячні діти – це вроджена даність чи наполеглива праця лікарів і вчителів?
– Так само, як і в норми, – є певні задатки, але їх треба розвивати. Якби наш Влад потрапив в іншу сім’ю, навряд чи з нього вийшло те, що з ним відбулося тепер. На цьому етапі він такий завдяки батькам. Крім того, що Влад їздить на змагання з плавання за кордон, він ще неабияк грає в шахи й так само бере участь в олімпіадах. Це вже не фізичні вправи, а функції головного мозку. На знімальному майданчику Влад переграв у шахи всю знімальну групу, представників так званої норми – оператора, художника, всіх, переграв легко й елегантно.
– Поговорімо про українське кіно. Воно відроджується чи в занепаді?
– Відроджується. Однозначно.
– Які фільми вам сподобались на Одеському кінофестивалі?
– Я їздив туди тільки на 2-3 дні представляти свою картину, як незавершену, на worken progres, тому мало бачив фільмів, особливо українських. Проте з задоволенням переглянув свого улюбленого польського режисера Павла Павліковського, який зняв «Іду», а тепер свій новий фільм «Холодна війна», що одержав цьогорічну відзнаку за кращу режисуру на Канському кінофестивалі. Хоча, як на мене, «Іда» все ж краща. А з українського я по суті нічого не бачив. Але я переглянув минулого та позаминулого року дуже багато цікавих робіт. З цьогорічних зокрема бачив лише уривки фільму «Брама» Володі Тихого, але, здається, щось дуже цікаве. Ну й багато чого знімають в Україні. Я не скажу, що все однаково якісне, але дивує те, що саме в цей складний період знаходять кошти. Там війна – тут кіно знімають. Раніше ніби все було в порядку, без війни, а грошей не давали, нічого не знімали. Дивно, але приємно.
– А чому оце пожвавлення відбувається? Це у зв’язку з підйомом усього українського?
– Ну, можливо, так. Однак, у зв’язку з цим, особисто мене тривожить певна тематична кон’юнктура, яка, на мою думку, завжди шкодила мистецтву. Наростає помітний конвейєр патріотичних фільмів, і не завжди якісних. Мене мало приваблює таке кіно, більше подобається авторське. Якщо говорити про українське кіно, то моя думка незмінна. Українське національне кіно не завжди має забезпечувати наявність героїв у вишиванках чи звуки трембіти за кадром. А просто мати високу мистецьку якість, кіно, яке було б спроможне представляти Україну на міжнародних фестивалях. Тоді у світі дізнаються, що це і є українське кіно.
– Є така тенденція, що всі світові шедеври, які залишаються в головах глядачів і читачів, зазвичай мають складні трагічні сюжети. Це чіпляє людей. Наскільки, на вашу думку, сам автор повинен бути нещасним чи пережити якісь потрясіння? Чи може людина, в якої все «гладко-сладко», створити щось таке?
– Я думаю, може. Навіть я можу послугувати за приклад. Я б не сказав, що в мене якесь трагічне життя. Але мені подобаються саме от такі історії з драматичним фіналом. Фінали моїх оповідань чи повістей майже всі закінчуються трагічно. Бо така непорушна ознака життя – воно завжди закінчується смертю, скільки б і як саме життя не тривало. А от смерть – це єдина річ, яку ти можеш мати вічно. Саме так стверджує героїня фільму «Історія Лізи».
– Ви розраховуєте на людську емпатію?
– Я не розраховую ні на читача, ні на глядача. Мені це подобається, я так пишу. Я не намагаюсь когось влаштувати чи комусь догодити.
– Часто говорять, що письменники творять в якомусь стані напівсвідомості, що в них це виринає. Він сідає, записує. У вас це як?
– Знаєте, якби я творив десь там у напівсвідомості, то для цього треба покурити марихуани чи напитися добряче і тоді творити. Я пробував – нічого путнього не виходить. Був колись такий письменник, літератор радянський Володимир Солоухін (він ще написав «Камешки на ладони»). От він зізнавався, що увечері п’є, пише і в цьому стані відчуває себе генієм. А потім вранці перечитує й розуміє, що то повне гімно. Можливо, це комусь допомагає, мені не допомагає. Я ледачий, малопродуктивний. Пишу досхочу, на замовлення не можу. Я б міг би зараз понаписувати кон’юнктурних речей і мати великі гонорари, до мене звертаються писати серіали чи навіть якісь мильні сценарії з приводу сьогодення та подій на сході. Розкрути зараз якусь примітивну любовну історію на тлі війни і, будь ласка, знімай. Але мені це не подобається. Дуже багато експлуатують зараз цю тему війни письменники, кінематографісти, їм охоче дають на це гроші. Такий час. Проте він згодом мине, як і його тимчасово актуальні твори.
– Чому в мистецтві та літературі людей щось таке складне, трагічне приваблює, а в житті вони намагаються якось це обходити? Навіть з вашою «Лізою»: книжка, фільм – ажіотаж, а в житті уваги суспільства до цих дітей більше не стало.
– Я думаю, що це в природі людини – читати, переживати, але насправді піклуватись про когось не так просто. І все ж є люди, які цим займаються професійно чи за покликанням серця. От у Кропивницькому Людмила Шукрута цим займається дуже активно. А більшість дбає про власний добробут, і це, напевно, теж природно. Я працюю вже біля сорока років у будинку з такими дітьми. Напевно зробив якийсь посильний вклад, але зізнатись відверто – я не така вже Мати Тереза. І якщо хтось, прочитавши «Історію Лізи» чи переглянувши фільм, скаже «який він маладєц» – то я не для того писав.
– Тема людей з синдромом Дауна ніби ж немало висвітлюється?
– У світі багато і писали, і знімали на цю тему. Сподіваюсь, в Україні це вперше – як в літературі, так і в кінематографі.
– Як ви потрапили взагалі на роботу в цю школу з хворими дітьми? Чому ви її обрали? Знали ж, що там нелегко.
– Після школи в мене був вибір – або йти до армії, або йти до вузу, щоб не піти до армії, будучи переконаним пацифістом, я вступив до вузу, не знаючи толком, що це за вуз і яких фахівців він готує. Знав, що це гуманітарний заклад і він у Києві. Побути 5 років студентом у Києві – чому б ні. Вже пізніше, зрештою, усвідомив, яку професію здобув. Я не збирався працювати за направленням і не був готовий повернутися до Новомиргорода. Знав, що житиму в Києві. Проте чим саме займатимусь, ще не знав. А потім ця загальновідома історія, я її повторюю, бо так воно було. Мені київські ескулапи поставили страшний діагноз. Насправді мені лише здалося, що він страшний. Я поїхав додому помирати, щоб батьки поховали мене в Новомиргороді. Померти не вийшло, і я залишився жити там, у Новомиргороді. Тепер мені там комфортно, і мене це влаштовує. Часто запитують, чому я не живу у Києві. Я завжди цитую Богдана Жолдака. Колись його запитали, Жовна провінційний письменник чи ні, на що він відповів, що всі провінційні письменники живуть у Києві. Так от для того, щоб не бути провінційним письменником, я живу в провінції.
– Ваш діагноз що, виявився помилкою?
– Ні, не помилка. Просто він мене злякав. У мене була виразка шлунку, а мені сказали «язва». А язва – це ж страшніше, ніж виразка, правда ж. Більше того, у мене був друг (нині покійний, на жаль), який працював ще тоді тут, у Кіровограді. Завідував терапією. Я приїхав до нього і кажу: «Коля, шо мені робить? Шо це таке ця язва?» А він каже: «Та це вже все…» І років десять я помирав, лише заспокоював себе, що буду великомучеником і на тому світі буде легше. А потім якось поїхав на Закарпаття, у санаторій, і зрозумів, що язва в мене була не в шлунку, а в голові. Сів за дієтичний стіл. А там ще троє чоловіків старших за мене. Худі, висохлі. На столі якась вівсянка, дієтстіл словом. Потім один з цих дохликів раптом виймає з-під столу пляшку горілки. Наливає всім і мені каже: «Випивай свій кампот – давай стакан». Я кажу: «Та нє, ви шо? У мене язва». «У тебе язва?» – відповідає й задирає футболку. Весь живіт у післяопераційних шрамах. Каже: «Оце язва, і я вже з нею 20 років живу». Я тоді подумав – раз такі живуть, то чому б мені не пожить. І я з ними випив. Згодом я вже пив мінеральну не з бювету теплу, а з природнього джерела холодну, особливо зранку. На той час вона була ще безкоштовною. Про свою язву я згадував все рідше.
– У вас дуже часто складні герої: той – сирота, той – інтроверт, той – хворий. А чи переймають вони якісь риси автора? Є у вас персонаж, який найближче схожий на Жовну?
– Автобіографічним було перше оповідання, «Вдовушка». Це історія, яка відбулася зі мною. І на той період, у ті роки, напевно, я був саме таким, і психологічно теж.
– Ви знайомилися з художницею?
– Так. Насправді я користувався історією зі свого життя. Насправді був закоханий у портрет таємничої незнайомки. Взагалі захоплювався мистецтвом, зокрема цікавився живописом. Ще в дитинстві збирав марки, у мене була велика колекція живопису. А потім всі музеї столичні одразу ж відвідав, водив туди корінних киян, які прожили життя, а ніколи не були там і нічого не бачили. Так само в церкви, в монастирі. Приїхав з хутора Новомиргорода відкривати киянам Київ. У музей російського мистецтва теж справді ходив. А як побачив «Вдовушку», зразу ж і закохався! Знаєте, адже вона в Капкова не одна. Відомо про три варіанти цього портрету, а я знайшов ще й четвертий. Коли ми поїхали (здається, на 5 курсі) на практику десь на Житомирщину. І от потрапили в якийсь забитий районний центр, де був свій краєзнавчий музей в підвальному приміщенні. Я туди зайшов. Раптом дивлюсь – «Вдовушка» Капкова. Я не знаю – може, він ще й досі там є, а може, вже поцупили. Напевно поцупили для якогось олігарха чи владного чиновника. Про цей варіант портрету ніде не згадується. Насправді відомі лише три варіанти – здається, один в Ермітажі в Пітері, інший в Москві, і, звичайно, київський. Він, до речі, самий вдалий, як на мене.
– Чому історія Лізи закінчилася аж так? Це показ того, що самостійне щасливе життя таких людей – це утопія?
– Чесно кажучи, ніякої ідеї чи мети я не ставлю. Записую те, що мені надиктовують небеса, і все. Знову ж таки, Антон Павлович казав – коли починаєш писати, спочатку з’являються герої, якими ти керуєш, направляєш, а далі все. Вони стають самостійними, ти втрачаєш над ними контроль, вони живуть своїм життям, і все відбувається так, як відбувається.
– Якщо автори не все планують, то як же тоді така наука, як літературознавство? Люди пишуть дисертації. Вчителі на уроках літератури намагаються вбити дітям у голову, що хотів сказати автор. А виходить – автор сам не знає, що хотів сказати?
– Мені невідома наука літературознавство й незрозуміло, навіщо вона існує. Адже я не фахівець і ніколи не називав себе письменником чи знавцем літератури. Що до свідомих прийомів письменників. Думаю, свідомі прийоми мало допоможуть переконливій прозі. Можливо, просто більшість авторів у цьому не хочуть зізнаватися. Можливо, справді переслідують якусь мету, використовують певні прийоми. Напевно, це більше стосується, так би мовити, навкололітературних фахівців, критиків, літературознавців. Але вони існують, і їм слід відпрацьовувати свій хліб. А для цього має існувати сам предмет їхніх досліджень. Коли мене почали запрошувати до шкіл на уроки літератури, під час одного з них я побачив, як вчителька креслила на дошці складні схеми зі стрілками, що з’єднували квадрати та прямокутники, в яких були якісь тексти. Тоді мені здалося, що я на уроці не літератури, а скоріше геометрії чи фізики. Якісь схеми, графіки, формули. Відбувалося щось дуже дивне і, як на мене, зовсім далеке від літератури. Насправді йшов скрупульозний аналіз моєї творчості. Розбирали «Партитуру на могильному камені» – з’ясовували, які саме прийоми я використовував. А я нічого не використовував. Я – не фахівець.
Я вже казав, я взагалі себе не вважаю письменником. Так сталося, шо я пишу. Так само, як знімаю кіно. Але я, знову ж таки, стверджую, що навчити писати, малювати, любити, мріяти неможливо. Так-от – повертаючись до цієї вчительки. Я її дуже підвів. Саме прийшов час аналізувати власне фільм «Партитура на могильному камені», і вона розказала дітям, що там в кадрі фігурує білий рояль, бо автор хотів саме білим роялем показати світлий промінь у темному царстві, щось таке. А я нічого не хотів. На той час на кіностудії був лише білий рояль, а чорного чи коричневого не було. Вчителька, розповівши про білий рояль і роль його кольору в основній ідеї картини, звертається до мене з надією – ну правда ж так? А я сказав справжню правду, що просто на студії не було іншого роялю. Був лише білий. Але не робіть так ніхто, як зробив я. Не ображайте жінок, особливо коли вони вчителі.
Насправді ж кіно – це велика й незбагненна містика. Коли ти занурюєшся в нього, коли починається цей процес, він сам дає тобі те,чого ти потребуєш, або те, що справді необхідно. От не було в нас на студії чорного роялю чи сірого, а саме білий. А він якраз нам і підійшов, та ще й виявився носієм основної ідеї, світлим променем у темному царстві. Ну, звичайно, я щось хотів сказати, і це щось цілком визначене. Але якщо й застосовував для цього певні прийоми чи навики, то особисто мені про це невідомо. Мене цьому ніхто не вчив. Я читав Чехова, і цього достатньо. Десь у глибинах моєї підсвідомості його неперевершена проза залишила свій відбиток та час від часу дарує мені творчі знахідки. А я так само підсвідомо цим користуюсь. Адже мені небайдуже, наскільки цікавими будуть читачам мої твори і те, якщо раптом в їхніх душах відбудуться позитивні зрушення та прекрасні перетворення, які зроблять їх самих більш щирішими, досконалішими.
Фото – із особистих архівів Олександра Жовни.
Зарахування до страхового стажу періодів навчання