Олег Семенюк: «Не всюди все так, як у нас в Україні»

14:56
0
703
views

На початку жовтня українська делегація відвідала одне з найстаріших міст Марокко Фес, де проходила міжнародна конференція з питань гендеру. Окрім команд із Прикарпатського національного університету та Ніжинського державного університету, Україну на зустрічі представляли й науковці з нашого ЦДПУ. Чому навчилися та що бачили у Північній Африці – далі розповідають ректор педуніверситету Олег Семенюк та завідувач кафедри прикладної математики, статистики та економіки Ольга Авраменко.

 – Хто саме з університету їздив до Марокко та як така поїздка взагалі стала можливою?

Ольга Авраменко: – Наш університет представляли шість осіб. Ми всі робили у Фесі доповіді, усі вони були пов’язані з гендерною тематикою – статистикою, географією, інноваційними методами навчання й навіть гендерною тематикою в християнській та мусульманській релігіях. Крім українців, на конференції побували представники з Тунісу (університет міста Мануби), а також представники наших європейських партнерів із Греції, Литви та Угорщини.

Почався весь цей рух із фізмату. У 2009-2012 роках ми відкривали нову спеціальність «Освітні вимірювання» і співпрацювали з ЄС за програмою Темпус (освітня програма Європейського Союзу, яка підтримує модернізацію системи вищої освіти та створює простір для співпраці в країнах – партнерах ЄС через університетські проекти). Ми тоді відкрили таку спеціальність вперше. Головний офіс Темпусу знаходиться в Брюсселі, а в Києві є їхнє представництво, з яким ми працюємо. Кожного року нас запрошують писати нові проекти: якщо заповнюємо заявку, то знаємо, що фінансування, допомога та спілкування гарантовані. Один із наших проектів, власне, і пройшов відбір. Зараз програма Темпус влилася в ширшу програму ERASMUS+, відповідно перейменували й офіс. Але люди там ті ж самі, тож щороку запрошують нас до співпраці.

А оскільки діяльність ERASMUS+ має акцент на гуманітарних соціально-поведінкових науках, ми як фізмат запропонували їм вивчення статистичних показників гендерної рівності. Якраз два наші інші українські партнери представляють соціально-поведінкові науки: з Прикарпатського університету на конференцію приїхали психологи, з Ніжинського – політологи. Африканці представляли філологію й фізичне виховання. От у наших європейських партнерів із Литви, наприклад, соціальна діяльність більше пов’язана з гендерною проблематикою в сім’ї, угорські партнери з Центрально-європейського університету займаються гендерною ідентичністю, а грецькі колеги з університету Аристотеля більше цікавляться психологією.

  – А яка взагалі ключова ідея цих проектів? У чому їхня практична цінність?

Ольга Авраменко: – Основною ідеєю проекту було відкриття спеціалізації, пов’язаної з тематикою гендеру, на різних магістерських програмах. У результаті сформувалася нова освітня програма.

Олег Семенюк: – Група нашого університету створює навчально-методичне забезпечення, яке потім можна використовувати в читанні різноманітних курсів, пов’язаних не тільки з гендерною рівністю, а, наприклад, з демографією, з психологією особистості. Для країн Сходу зараз досить важливе пропагування ролі жінок, зокрема й в освіті. А от для нас важливо розуміти, що не все у світі однаково і що не всюди 100% людей мають практично рівний доступ до освіти. Враховувати різне бачення (від релігійного до психологічного) треба й нам, викладачам, при підготовці фахівців. Не всюди все так, як у нас в Україні. Насправді світ досить різноманітний, і іноді довести, що жінки мають право на вищу освіту й працювати в інженерії, досить важко, бо є інші погляди. Гендерна рівність не тільки про жінок. Зараз зустрічна хвиля – чоловіки також хочуть мати права.

  – А яка ситуація з гендером в Україні взагалі?

Олег Семенюк: – Ось покотилася інформаційна хвиля від журналістів і політиків з приводу того, що жінки в Україні отримують меншу зарплатню, ніж чоловіки. Тут треба розуміти чому. Наприклад, у мене є посада «доцент», і незалежно від того, чоловік її обійме чи жінка, - зарплатня буде однаковою. Але коли ми говоримо про загальні принципи працевлаштування в Україні, то кількість чоловіків, які займають відповідальні посади, більша, і той же декан факультету отримує більше. Якщо ми беремо середню ситуацію, то в мене є завідувачі кафедр жінки, які отримують більше, ніж я – ректор. Тобто тут порівнювати нема сенсу. Ніде в Україні (окрім, звісно, приватних вишів) ця різниця не відчувається.

Ольга Авраменко: – А вже комерційні структури встановлюють свою заробітну плату, і досить часто буває так, що на одній і тій самій посаді жінці можуть платити менше, хоча робота виконується ідентична. Є таке. Держава тут не може нічого вдіяти. Практично у всьому світі так. Взагалі якщо подивитись показники України, то вищої освіти більше у жінок, жінки живуть довше, і вони здоровіші. А от у політичній ланці в нас конкретний перекіс у бік чоловіків. Але загалом у нас у країні не так багато проблем гендерного характеру. Ми співпрацюємо з європейцями, розвиваємось.

  – Гендерна рівність в ЦДПУ. Чи дотримана вона?

Олег Семенюк: – 30% викладачів-чоловіків на 70% викладачів-жінок. Є багато нюансів, пов’язаних із присутністю жінок на керівних посадах. От у нас, коли звільняється посада завідувача кафедри, не всі жінки погоджуються її обійняти. «У мене діти», «Маленькі діти», «Великі діти», «Чоловік – як дитина», «У мене мало вільного часу», «Я дивлюсь за мамою» – це далеко не повний перелік аргументів проти того, щоб жінкам ставати керівниками. Чоловіки таких аргументів мені чомусь ніколи не висувають, хоча, в принципі, у них теж є діти й мами.

Пам’ятаю, які бували проблеми, коли чоловік хотів вступити на спеціальність «Дошкільна освіта». Коли я пішов працювати в школу, у нас на курсі на молодших класах був тільки один хлопець. Він був нарозхват тут і в школі, але для того, щоб довести, що він може це робити, йому також треба було боротися, бо не «з розкритими обіймами» хотіли брати в школу. Не хочуть іноді брати в дитячі садочки, наприклад, чоловіків-вихователів. Іноді самі батьки кажуть: «А нам таке не треба». Фізкультурники – так, трудовики – так, вихователі – ні. Отакі нюанси.

Зараз збільшилась кількість жінок в українській армії. Про це можна говорити з різних позицій, але в свій час у США був навіть цілий рух за те, щоб конгрес дозволив не просто жінок набирати до армії, а присвоювати їм офіцерські звання. У нас з’явилась перша жінка-генерал в українській армії. Хоч вона й медик, але це звання означає керівну посаду.

Гендерні дослідження сприяють тому, щоб суспільство змінювалось. Треба формувати розуміння цих проблем на шкільному, студентському і так далі рівнях. Тобто не на базарі в стилі «жінки не можуть», «чоловіки не хочуть», а в освітніх закладах. Учні/студенти повинні з дитинства розуміти нюанси, які існують, - починаючи від статистики (жінок більше) і закінчуючи питаннями рівноправ’я.

  – Розкажіть про цю поїздку з туристичного боку.

Ольга Авраменко: – Хоч зустріч тривала всього п’ять днів, добирались ми дуже довго. ERASMUS+ оплачує переїзди досить економно, тому з цих міркувань ми шукали лоукости, аби вкластися у виділену суму.

Олег Семенюк: – Організатори конференції зробили гарну програму. Нам показали Марокко. Оскільки це – колишня частина Римської імперії, у них, як у будь-якої пристойної африканської та європейської держави, є свої розвалини. Тобто з точки зору освітньої ця поїздка була теж позитивна.

У нашому розумінні Африка – це щось таке, але насправді там багато позитивного, навіть дороги кращі, ніж у нас. Якщо якась ділянка псується – її одразу починають ремонтувати. Є безплатні, є платні. Але навіть безкоштовні дороги мають доволі якісне покриття: незважаючи на температури (до 46 градусів спеки влітку), там їздять фури. Правила руху в місті й правила руху за містом відрізняються: у місті ти взагалі не розумієш, як їздити, - там можна сигналити та через подвійну повертати. Головне – дивитись в очі. (Сміється.) А за містом написано 40 км – значить, 40 км. Не можна їхати в автобусі більше 80 чоловік – значить, не можна. Все це там суворо контролює військова поліція. Це королівство. І ти розумієш різницю між монархією й демократією – вона існує. Всюди їздять на DACIA – у них там складальний завод. Там же були французькі Citroen у свій час, але, в принципі, DACIA більш економічна, тому й лідирує серед інших.

Ціни багато на що фіксовані: от якщо Coca-Cola коштує 7 дирхамів, то вона коштує 7 дирхамів – що в аеропорту, що в ларьку, що в супермаркеті. Європа, Україна й Африка приблизно однакові за цінами, тобто якщо наші яблука коштують дорожче в них, то ясно, що їхні банани в нас теж не дешевші. Марокко й Україна дуже близькі за показниками ВВП.

Багато в чому є поєднання європейських рис життя й традиційних африканських. Тут їде машина європейська й стоять сонячні панелі, а тут тобі віслючок везе дрова, щоб на них десь воду підігріти.

Знову ж таки – європейські торгові центри й східний базар. І це поряд знаходиться. Ти щось купуєш, воно спочатку коштує 280 дирхамів, а потім уже за 30 віддають. Торгуватись треба вміти.

Стара Медіна була побудована в ІХ столітті, вона віднесена до скарбів ЮНЕСКО, оскільки не перебудовувалась. Але разом із тим у ній зі стін будинків стирчать електричні та водолічильники. А Нова Медіна датується XIV століттям, тобто теж стара, просто трошки чистіша. Ця колонія французька до того була британською, а перед цим іспанською. Їх там завойовували 9 чи 10 разів. Але найстаріший університет світу, який сховався в Старій Медіні, працює там з 896 року з перервами. Студенти туди заходять, а нас не пустили. «Ви не мусульмани» – і все. Але насправді мусульмани там невойовничі. Ситуація, яка відбулась у нас на очах: виходить нам назустріч чоловік в традиційному одязі й намагається туристів в шортах вигнати з ринку, бо вважає, що чоловік в шортах все осквернить (я вже мовчу про жінок), а інший у цей час намагається загнати того першого, бо їм же треба продавати, це ж бізнес. (Сміється.)

До речі, марокканці іноді ображаються, коли їх називають африканською країною, вони вважають себе країною арабського світу. Вони – не в Африці. У них там своє­рідні такі конфлікти з сусідами.

Дуже серйозна система безпеки як для монархії. Так, в Марокко є секретна служба, поліція, армія та ще патрулі по 4-5 осіб, і там не можна фотографувати. Байдуже, що ХХІ століття, є google-карти, GPRS, але палац короля – це палац короля, і його фотографувати не можна.

Ольга Авраменко: – Цікаво нас годували в готелі. Оскільки це французька колонія, то й гостей пригощають на французький манер – замість сосисок і омлету млинці, круасани, французькі батони, сік, кава, оливки. М’яса нема. Млинець щодня, однаковий кожен день.

Одягаються демократично: на вулицях ми бачили і жінок з голови до ніг у чорному, і повністю в європейському вбранні (з відкритими плечима, у коротких спідницях і т. д.). Але це більше в місті. У тих маленьких містечках, які ми проїжджали, усе більш традиційне. Але такий строгий одяг – це не насилля над людьми. Він їм зручний, і з кліматичних міркувань у тому числі. Як ми хустку одягаємо, а їхні чоловіки в таких льняних туніках. Через відсутність великої кількості води та спеку там цінуються натуральні тканини, шкіра, дуже мало синтетики на ринку.

Дуже розвинене таксі, маленькі автомобільчики, беруть тільки трьох пасажирів, чотири – як великий вийняток і суто по лічильнику. Якщо таксист бачить, що ти турист з іншої країни й не розумієш мови, то він навіть не ввімкне лічильник. Міський транспорт переповнений більше за наш, ще й рідко ходить. Тому там більше на таксі їздять. Супермаркетів багато європейського зразка, є й торгівельні центри. Деякі люди ходять у ці торгові центри, як на парад (як раніше наші ходили в перші McDonalds’и). Ми навіть бачили людей, які вперше ставали на ескалатор, вони за мене хапалися з переляку.

  – Що тепер?

Ольга Авраменко: – Ми набираємо тепер студентів на програму «Освітні вимірювання. Гендерні студії: науковий аспект» і навчаємо їх. Також допрацьовуємо посібники, які будуть видані за кошти ЄС і викладені на сайті ЦДПУ. Фінальний звіт робитимемо на зустрічі менеджерів у Каунасі, у Литві.

– А чи є проблема гендеру саме серед студентів?

Олег Семенюк: – Коли я тільки почав працювати, то в групі трудовиків, фізиків або інформатиків дівчат було фактично по 2-3 на 25 осіб. Зараз 4-5 хлопців, а решта – дівчата. Факультет фізичного виховання, який був домінантно хлопчачий, тепер уже інший. Не вистачає хлопців і на вчительських посадах зокрема. У даному випадку це пов’язано, перш за все, з фінансовим забезпеченням. Чоловіки обирають професію не з міркувань, наскільки вона кропітка, а з міркувань, де краще платять.

Ольга Авраменко: – Ми вивчали дані зі складання студентами однієї групи іспитів різним викладачам. Брали декілька предметів, дані комплектували по вертикалі та горизонталі. Виявили, що в деяких викладачів є упереджене ставлення до певної статі (хоча, можливо, це латентно й вони самі цього не розуміють). Реально видно, що один більше дівчатам ставить гарних оцінок, інша – хлопцям. При тому, що група оцінюється в цілому декількома фахівцями однаково, є такі, які вибиваються з цієї загальної картини. Реально об’єктивності допомагають досягти тести, які перевіряють, не знаючи, хто перед тобою. Але от що з цим робити? От воно є десь на підсвідомості. Як людину перевиховати? Потрібно в цілому змінювати в суспільстві погляди на ці питання. Ми, власне, цим і займаємось.