Реабілітація без каяття

15:45
317
views

Напередодні чергової річниці Жовтневого перевороту 1917 року, який дав відлік початку небувалого в історії людства соціального експерименту й потрясінь ціною в десятки мільйонів людських життів, Управління Служби безпеки України в Кіровоградській області підготувало матеріали для чергового, вже 8-го тому видання «Реабілітовані історією». Про деталі ми дізналися під час спілкування з керівником архівного підрозділу Мариною Грач та речником управління Мариною Яковенко.

Є у революції початок…

Як і будь-який переворот чи соціальний катаклізм, Жовтневий страшний не стільки своїм змістом, скільки наслідками в довготривалій перспективі. Можна сперечатися з приводу термінології, оскільки прихильникам лівої ідеї більше подобається термін «революція», а опонентам – «переворот», але суті це не міняє. Ми маємо справу з поваленням конституційного ладу з застосуванням грубої сили, і з перших же днів перевороту країна поринула в середньовічну темряву вбивств, грабежів і згвалтувань, фактично була втоплена в крові.

У результаті кількарічних бойових дій за участі багатьох воюючих сторін була ліквідована українська державність, і настав довгоочікуваний мир. Але, коли «світле майбутнє» настало й влада більшовиків закріпилася де юре і де факто, з’ясувалося, що вони збираються захищати свою владу тими ж методами, як і здобували її. Тобто за допомогою репресивного апарату, вихованого на найкривавіших революційних зразках, за допомогою якого радянська влада утверджувалася в Україні не одне десятиліття.

Наріжним каменем захисту радянської влади стала боротьба з ідеологічними, часто уявними супротивниками, провина яких полягала лише у висловленні незадоволення або сумнівів у правильності дій «направляючої та керуючої». Для таких осіб придумували визначення на зразок ворогів народу, ворогів радянської влади, посібників імперіалізму, контрреволюціонерів, шпигунів, шкідників, терористів, буржуазних націоналістів, якщо мова йшла про українців, чи на крайній випадок – куркулів і підкуркульників. Під ці визначення можна було підвести кого завгодно, а примітизована система дізнання дозволила слідчим та державному обвинуваченню інкримінувати будь-кому будь-який злочин. При цьому доказова база була заснована не лише на оббріхуванні, але й на отриманні зізнання як незаперечного доказу. У зв’язку з цим добувати зізнання дозволялося в будь-який спосіб фізичного чи морального тиску не лише на підозрюваних, але й на членів їхніх сімей.

Ми до цих пір не можемо назвати точної кількості жертв Жовтневого перевороту й так званої Громадянської війни, що й не дивно, бо у вогні лихоліття зникли величезні масиви офіційних та архівних даних, або вони спотворювалися. Але ще прикріше, що ми не знаємо точної кількості жертв політичних репресій 20-40-х років минулого сторіччя, тобто жертв, які пройшли через державну репресивну машину й справи яких апріорі повинні бути в надрах канцелярій «чрезвичайки», ДПУ, НКВС чи їхнього правонаступника – КДБ СРСР. Але цей аспект діяльності правоохоронної системи довгі десятиліття був утаємниченим, і лише Перебудова трішки відкрила завісу страшних таємниць, захованих у підвалах червоних Малют Скуратових, а з проголошенням незалежності України Служба безпеки взагалі взяла курс на оприлюднення своїх архівів, тобто публікацію даних про десятки тисяч кримінальних справ, колись відкритих проти уявних ворогів радянської влади та комуністичного режиму.

Це ми, Господи…

Якщо хтось думає, що репресії проти ворогів радянської влади та розстріли непокірних відбувалися десь далеко, у підвалах Луб’янки, на Колимі, в урочищах Биківня чи Сандармох, де знайшли свою смерть тисячі представників української еліти, він глибоко помиляється. У кінці справи, про яку ми розповідаємо, вказано, що: «Арестованные по данному делу содержатся под стражей в тюрьме гор. КИРОВО».

Тому робота працівників архіву УСБУ в області, спрямована на повернення справедливості хоча б до пам’яті жертв комуністичного режиму, необхідна, бо в якійсь мірі протистоїть намаганням повернути до свідомості частини народу злочинну ідеологію. Між іншим, ця робота відкриває ще один, не найкращий бік діяльності радянської влади, яка в 50-х роках засудженням сталінізму та актами масових реабілітацій начебто й визнала злочинність дій своїх попередників, але широкого розголосу цей процес так і не отримав, матеріали про реабілітованих надовго були сховані в підвальних сховищах, і лише завдяки політиці української влади ми дізнаємося правду.

Відкриття архівів з усією очевидністю показує, що десятки тисяч людей були репресовані не десь далеко, а, як кажуть, на місцях, тобто в Кіровоградській області, і відбувалося це практично в кожному населеному пункті, селі чи місті. І свідченням є чергові 672 архівно-слідчих справи, які були опрацьовані співробітниками УСБУ в рамках реалізації програми відкритості.

Результати цієї роботи передали на адресу видавничо-пошукового агентства «Книга пам’яті України» як матеріали для публікації наступного тому серії книг «Реабілітовані історією». Пізніше ці книги будуть надіслани в бібліотеки, вузи, але не лише. Проект має свій сайт, і дякуючи цьому всі бажаючі мають можливість вільного доступу до матеріалів. Це анкети на репресованих, де зазначено найважливіші дані про людину – хто, звідки, за що та як був арештований і репресований. На кожній анотації зазначено номер кримінальної справи, завдяки чому її можна легко знайти в архіві СБУ та ознайомитися особисто, для чого достатньо подати відповідну заяву та посвідчення особи.

Перші томи книги «Реабілітовані історією» побачили світ у 2007-му році й готувалися співробітниками як УСБУ Кіровоградщини, так і Державного архіву області. Більше 12 тисяч справ було передано на постійне зберігання в Держархів. Але в СБУ області залишилася значна частина неопрацьованих справ. У 2008-му році архівний підрозділ УСБУ став учасником державного пошукового проекту «Український мартиролог ХХ століття», у рамках якого завершиться створення Всеукраїнської бази даних стосовно осіб, кримінальні справи яких знаходяться на зберіганні в архівах регіональних управлінь та галузевому державному архіві СБУ.

 

За те, що казав правду…

Співробітники УСБУ в Кіровоградській області Марина Грач та Марина Яковенко, які особисто працювали в проекті, надали для ознайомлення кілька справ, датованих 1938-м роком. По справі №66181, яку вів начальник Піщанобродського райвідділу НКВС молодший лейтенант (!) Держбезпеки Амельченко, було розстріляно 14 осіб. У кінці справи на кожного є надрукований на окремому папірці вирок, гортаємо: «Расстрелять, расстрелять, расстрелять, расстрелять», а в анотації, яка передувала вироку, навпроти кожного прізвища надруковано: «Сознался, сознался, сознался»…

Навіть самі співробітники СБУ кажуть, що працювати над такими справами непросто психологічно: «Насправді такі справи читати дуже важко, тому що з’ясовується, що людей розстрілювали буквально ні за що, і це було масовим явищем. Те, що сьогодні вважається нормою, тобто людина може відверто висловлювати свою думку про якісь соціальні проблеми чи незадоволення рівнем життя, тоді вважалося тяжким злочином». Репресивна машина відпрацювала відповідну технологію й термінологію, які застосовувалися практично завжди, як і в цій справі проти простих колгоспників з села Піщаний Брід (орфографія та пунктуація збережена): «Райотделом НКВД П.-Бродского района вскрыта и ликвидирована контрреволюционная военно-националистическая ячейка – организация, Повстанком в составе Колесника Василия Эрастовича, Войты Ивана Захарьевича и Колесника Ивана Эрастовича, поддерживали тесную связь с Повстанкомом Ново-Украинского района. Контрреволюционная военно-националистическая организация своей целью и задачей ставила следующее: свержение Сов. власти путем вооруженного восстания, установление буржуазной власти под руководством Германии, проведение вредительсько-диверсионных террористических актов, обработка и вербовка новых лиц в состав организации, разжигание недовольства среди населения мероприятиями Коммунистической партии и Сов. власти и внедрение националистических контрреволюционных идей, особенно среди украинского населения». Солідно накручено, нічого не скажеш, за таких формулювань, як зараз кажуть кремлівські пропагандисти, не потрібно навіть доказів. Але їх потрібно було мати для хоча б такого слідства, тому до обвинувачених застосовували методи фізичного впливу, тобто катування й залякування, і в результаті люди підписувалися під протоколом, інколи навіть не знаючи, що в ньому.

По цій справі було розстріляно, наприклад, Георгія Вольфа, 1894 р.н., розкуркуленого, німця, колишнього прапорщика, який, працюючи в колгоспі обліковцем, «умышленно проводил запутывание трудодней колхозников»; Поліевкта Виходцева з села Плетений Ташлик, 1876 р.н., росіянина, офіцера старої армії, бухгалтера в магазині: «…проводил контрреволюционную националистическую агитацию на отрыв Украины от СССР»; Павла Баришнікова, росіянина, мешканця ст. Помічної, офіцера старої армії, працівника елеватору: «проводил к-р агитацию, доказывал среди колхозников о скорой гибели Сов. власти и отторжении Украины в самостоятельное государство»; Васалакій Микола, 1902 р.н., с. Янополь Хмелівського району, українець, син попа, бувший диякон, рахівник на бурякопункті: «проводил к-р националистическую работу, компрометировал мероприятия партии и правительства»; Поберезко Іван; «проводил к-р агитацию, восхвалял фашистский строй, дискредитировал колхозную систему в ее работе»; Флоренко Кіндрат з с. Врадіївка, тесля на елеваторі, розкуркулений: «занимался вредительской работой, будучи подвозчиком горючего, путем применения смеси песку в горючее выводил из строя машины, умышленно абортировал три конематки на элеваторе».

Такі звинувачення інкримінувалися практично всім 14-ти обвинуваченим по справі, яких ще звинувачували й у знищенні бджолосімей, і в доведенні до аборту конематок, але в основному людям «вішали» дискредитацію ладу. Частина обвинувачених раніше перебувала у військових формуваннях України і вже відбула покарання, в основному на початку 30-х, це була ціна, яку вони заплатили за «мир», але пізніше це стало обтяжуючою обставиною. Цікаво, що в кожному випадку вказується прізвище людини, яка начебто раніше вербувала підсудних, або кого вони самі завербували, і всі ці люди теж були арештовані та зізналися в скоєному.

Але якщо в цій справі людей засудили за якісь дії, начебто спрямовані проти партії, уряду чи колгоспного ладу, то в іншій справі 1940-го року, яку показала Марина Яковенко, йдеться лише про розповідь мешканця села Мощене Гайворонського району Трохима Матієвського про голод 1933-го року. За це його запідозрили, причому по ст. 58 п.10 ч.1 КК РРФСР (!) в антирадянській агітації, спрямованій проти політики партії та радянського уряду, і засудили до трьох років виправно-трудового табору. За те, що розповів правду…

 

Частково розстріляні?

Співробітники СБУ розповідають, що фабрикація справ в НКВС була системою, заснованою на планах і цифрах по кількості виявлених контрреволюціонерів і організацій, причому абсолютна більшість справ базувалася на доносах, часто отриманих у ході проведення допитів. Тобто людину змушували вказати чиєсь прізвище, і справа отримувала новий напрямок і поштовх, і так тривало до безкінечності. Найчастіше це називалося агентурною інформацією, причому в справах практично відсутні результати перевірки сказаного, протоколи чи матеріальні докази начебто скоєних злочинів. Одним з елементів найпідлішого тиску на підозрюваних стала практика арештів членів родин ворогів народу. Марина Грач уточнила: «У 1937-му році існував наказ, згідно якого в жовтні масово проводилися арешти осіб, які мешкали з ворогами народу, і це були і дружини, і батьки, і діти. Їх арештовували, і при перегляді справ видно, що десь через півроку, в 1938-му, їх відпускали на підписку про невиїзд».

Але справами про знущання й зламаними долями НКВС не обмежувався. З’ясувалося, що рідним навіть не повідомлялося про виконання вироку, тобто розстрілу, і про це дізнавалися лише після реабілітації, аж у кінці 50-х років. Тобто всі ці роки рідні сподівалися, що їхні батьки чи сини хоч і на засланні чи в тюрмі, але живі, тому й зверталися в органи з проханням повідомити, де ж перебуває щойно реабілітований громадянин? А той вже років 20, як був розстріляний…

І це запитання про, якщо так можна сказати, якість реабілітації, яка була, мабуть, неповною.

Марина Яковенко розповіла, що з обставин справ реабілітованих випливає, що ці справи просто закривали. Формулювання хоча й мало визначення: «Обвинение было основано на личных, неконкретных, противоречивых и неубедительных показаниях, не подтвержденных другими объективными доказательствами. Дело подлежит за недостаточностью собранных доказательств и за отсутствием состава преступления закрытию, по делу установлено, что работники Песчанобродского отдела НКВД Амельченко, Поздняков, Лиходед данное дело явно сфальсифицировали». Хоча визначення не підлягає іншому тлумаченню, як те, що справи дійсно сфальшовані, проте в них жодного слова немає про відшкодування завданих родинам моральних чи матеріальних збитків. Начебто нічого й не сталося, мовляв, хоча ваш батько був розстріляний незаконно, ми це визнаємо, помилилися, з ким не буває?

Можна визнати, що хоч і достатньо умовно, але процес каяття з боку органів можна вважати здійсненим. Проте нікуди не поділося питання відповідальності катів, без чого повного каяття не буде. Відповідальності хоча б і організаторів репресій по сфабрикованих справах, які ми зараз тримаємо в руках. Виявляється, що й у цьому питанні система захистила виконавців партійної волі, причому в досить примітивний спосіб. Рідні розстріляних чи репресовані, яким вдалося вирватися з таборів живими, таки зверталися з приводу покарання катів, але отримували відписки, мовляв, оскільки в справах указані лише прізвища фігурантів без ініціалів, то ідентифікація цих осіб чи їхнє місце перебування неможливі. Ось так просто, і хоча в справі № 66181 дійсно вказані лише прізвища слідчих – Амельченко, Бережний та Фролов, зате вказані їхні посади. Але цього виявилося замало, щоб знайти та покарати злочинців, що можливо лише у випадку, коли система не вважає їх винними.

Отже, радянську реабілітацію насправді не можна вважати справжньою й повною через вище перераховані обставини. І насправді реабілітація ще не закінчилася, бо в архівах СБУ є ще багато нерозглянутих справ, які теж мають ознаки фальшування, але тоді до них черга чомусь не дійшла. Тепер цим буде займатися створена в області комісія з реабілітації жертв політичних репресій, яка буде розглядати справи на підставі поданих заяв. Хотілося б сподіватися, що хоча б ця комісія не просто переглядатиме справу на предмет «відсутністі складу злочину», а винесе вердикт «Не винен».