Справжня історія від першої особи

13:25
1145
views

Під час карантину інтерв’ю по телефону для нас вже стало звичною справою. Інакше не можна – контакт може наразити на небезпеку і нас, і наших співрозмовників. Але ми вирішили спробувати здійснити віртуальну поїздку до одного з населених пунктів Кіровоградщини. Більше того – у його минуле. Допоміг нам у цьому мешканець Аджамки Василь Богуненко. А «поїхали» ми до села Гутниця Олександрівського району.

Василь Данилович – уродженець цього села. Як усі нормальні люди, сумує за малою батьківщиною, своїми земляками, тому в соцмережі створив сторінку, присвячену минулому Гутниці. Публікує фото, вірші, живопис, спогади, люди все це коментують, теж згадують. Вражає те, що Богуненко зібрав і зберіг унікальні матеріали. Взагалі-то він за покликанням і колекціонер, і краєзнавець, і музикант, і поет.

Василь Богуненко закликає гутян усіх країн єднатися. А ще звертається до них із пропозицією: «Буремні роки голодомору, війн, переселень розкидали жителів Гутниці по всьому світу… Цінний кожен спогад про якусь людину чи подію, про школи, сільради, клуб, колгоспи, їхніх керівників і працівників, усілякі пригоди… Давайте тут зберемо всю інформацію про наймальовничіше та наймиліше село України».

Дивує не тільки те, що давні фотографії збереглися, а й те, що хтось колись робив ці фотознімки. От, наприклад, фото будинків культури середини минулого сторіччя, зроблені в містах, у багатьох є? В одиниць. А тут – сільський клуб. І коментар-спогад Василя Богуненка: «Тут було кіно, концерти, танці, ігри, тир. Світло вимикали, замкнувши електричною дугою графітові електроди з батарейки через дроти в розетку. Вмикалось світло за допомогою нецензурних слів завклубом… Дивлячись на електричну лампочку над дверима, ми згадуємо той благословенний час, коли пожежники в райцентрі пили горілку і їм не було часу на рейди по селах».

Ось ще один коментар-спогад щодо фото, де видно гутянський ставок: «Зліва в заростях дамба, вище пішла дорога на Ченчик. На протилежному березі видно ложбинку, а років 50 тому там була висока глиняна гора. Там усе літо діти та молодь боролися за звання короля. З цього берега пірнали в воду й змагалися, хто швидше перепливе на той берег. Найспритніший по крутій слизькій глиняній горі вилазив на самий верх і сідав у «трон короля», а ногами спихував вниз, у воду, усіх претендентів на корону. Так само й претенденти спихували один одного. І за весь час не було жодної травми»…

Збереглося чимало фотознімків селян, споруд, подій різних періодів. Є навіть фото установчих зборів колгоспу «Серпень». А ще – однокласники в школі та на відпочинку, проводи в армію, зустрічі родичів і багато краєвидів Гутниці…

Василь Богуненко з особливим трепетом та відповідальністю поставився до спогадів своєї мами, Олександри Олександрівни Шевченко (Богуненко), доля якої – то книга з історії з її гіркотою, розпачем, випробуваннями та надією. Спогадів багато, вони детальні, із прізвищами родин, кількістю та іменами дітей, подробицями, хто де жив, хто кому був сусідом. Це, безумовно, цікаво корінним гутянам. Але є в цих спогадах такі сторінки, які чіпляють за живе, які стосуються кожного, які нікого не залишать байдужим.

«Мама диктувала, а я трохи редагував, – говорить Василь Данилович. – Правда, мама говорила грамотно, адже мала вищу освіту, була бібліотечним працівником. Книги були її життям. Та й я, власне, народився в бібліотеці та з місячного віку там знаходився. Тоді ж відпустка післяпологова була лише місяць».

Отже, спогади Олександри Олександрівни.

Про родину Шевченків

У центрі села знаходилися магазин і клуб в одному приміщенні, поряд школа. Напроти жив Шевченко Олександр Петрович, родом з Черкаської області. Ще молодим він поїхав до Сибіру – царський уряд заселяв людей туди, але йому там не сподобалось, і він повернувся до України. Жила його сім’я бідно, і він наймитував. Ходив по селах у пошуку роботи, і одного разу в Гутниці познайомився з дівчиною Марченко Горпиною. Пішов у прийми до неї та працював у Марченка Василя.

Сім’я Марченків була заможна. Побудували новий будинок навпроти магазину, комори, сараї. Були земля, коні, корова, свині, птиця. Були засоби для обробки землі. Настали неспокійні часи – революція, Громадянська війна. У лісах з’явилися збройні формування, які називали лісовиками. За вбитого лісовика брали одного заручника. Так у заручники потрапив і Марченко Василь. Його вели повз виритого ним ставка, через великий сад, посаджений ним, потім по провулку – босого, у полотняній одежі та в брилі. Заручників вивезли до Чигирина, в Удовиний хутір і розстріляли. Поховали діда Василя на гутянському кладовищі.

Прийшла колективізація, околгоспнювання населення. Відвів у колгосп своїх коней, корів, свиней і Олександр Шевченко. Працював біля колгоспних коней, лікував їх. Підростали діти – Ніна 1919 р.н., Варвара 1920 р.н., Олександра 1924 р.н. Ще троє – Микола, Іван та Олена – померли.

У роки репресій багато гутян загинуло. На початку 1938 року в хату до Олександра Шевченка прийшли «меланкувати» НКВДисти. Залишаючи рідну хату, сказав своїй дружині Горпині: «Вчи дітей…» Тяжко довелося вдові з трьома дітьми. Лише через п’ятнадцять років на запитання молодшої дочки Олександри про долю свого батька обласний суддя сухо відповів: «Засідала Миколаївська трійка, за антирадянську пропаганду приговорений до розстрілу»…

Олександра Шевченко закінчила олександрійський технікум, а потім Київський інститут культури за фахом «бібліотекар». Вийшла заміж за бойового офіцера Данила Єлисейовича Богуненка. Друга дочка, Варвара, отримала вищу педагогічну освіту. Вчитель української мови та літератури. Теж вийшла заміж за бойового офіцера Максима Кузьмовича Карамана. І старша, Ніна, також була вчителькою, викладала біологію, хімію, географію в рідному селі Гутниця. Жодної, на жаль, вже немає серед живих. Мати трьох сестер Горпина Василівна Шевченко померла 1974 року, виконавши заповіт свого чоловіка Олександра: вивчила дітей, давши всім донькам вищу освіту.

Село Гутниця засноване на річці Ірклій (Ерклій). Свого часу вона була повноводна та глибока. У селі були три основні вулиці: з заходу – Денисівка. Денисівка на півдні починалася біля Чутянського лісництва й понад лісом тягнулася в бік Цибулевого. Колись там проживав гарний, розумний хлопець Денис. Одна вулиця була по центру села, на ній були розташовані сільська рада, клуб, магазин, початкова школа, колгоспний двір, контора. Третя вулиця була на сході від Цвітнянського лісу та проходила на бугрі до Капустяного поля. Там жили дві сім’ї Мочарів, тому називалася вона Мочарівка. Поряд з Мочарівкою була Чернівка, де жили дві сім’ї Черних. А самий кінець вулиці звали Ченчик. На Ченчику жили люди, на диво, з пташиними прізвищами: дві сім’ї Соколів, дві Крячків, дві Канюків і сім’я Шуліків.

Гутянська школа була побудована на початку двадцятого століття. Одноповерхова, розміром 20 на 6 метрів. Вкрита черепицею. Дві великі світлі кімнати, посередині коридор. Підлога дерев’яна. З південної сторони квартира для вчителя. Школа була початкова. До революції викладали російською мовою.

З 30-х років гутянська школа була початковою, а старші діти ходили пішки 7 кілометрів туди й назад пішки. Взимку жили в шкільному гуртожитку. А ще був побудований будинок для вчителів у 40-х роках. Після визволення Гутниці 5 грудня 1943 року через місяць відкрили школу. Працювали в ній молоді вчителі. У той час школа була 8-річною. З часом провели укрупнення, і школу в Гутниці з 70-х років закрили.

У селі добре пам’ятають вчителя Андрія Григоровича Ярового. У 1932 році в другий клас зайшов військовий у формі, на голові будьонівка з зіркою. Він сказав: «Я – ваш новий учитель». Він щойно демобілізувався з армії. Усі діти його обожнювали, добре вчилися. Він купував десь шкільне приладдя, ходив з дітьми в походи. У нього була сім’я: дружина Дора Василівна та троє дітей – Ніна, Люда та Гриша. Одного разу в неділю Андрій Григорович сидів з чоловіками, розмовляли, а потім залунала пісня: «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче, За тобою, Морозенку, Україна плаче». Діти притихли й пишалися, що їхній вчитель так гарно співає. Андрій Яровий загинув у перші дні війни.

У середині 30-х років у Гутницю раз на місяць приїжджала кінопересувка. Показували кінофільми в сільбуді. Це було велике свято для дорослих і дітей. Невеличка кімната в сільбуді,підлога земляна, довгі дошки набиті на стовпчики. Два невеличкі віконця, і поряд – динамо-машина, яку крутили руками чоловіки. Було важко крутити, але за це той, хто крутив, міг безкоштовно подивитися зі своєю сім’єю кіно. Кіноапаратура була в маленькій окремій підсобці. Квиток коштував 5 копійок, та не в кожній сім’ї знаходилась така сума… Батьки брали квитки для себе, а діти – надворі, на деревах, як горобці, через вікно споглядали це диво. Зображення було довгим і перекошеним. Кінофільм «Чапаєв» тоді полонив усіх. «Три танкісти», «Волга-Волга», «Фронт і тил» довго обговорювали в селі.

З весни 33-го року ті, хто пережив голодну осінь і зиму, їли різну зелень: гірчаки, грицики, кульбабу, цвіт з дерев, акацію. Їли або ж сирим, або сушили листя з липи й пекли маторженики (коржики). З минулорічної гнилої картоплі вимивали крохмаль і пекли оладки. Мало хто міг спіймати рибу. У той час іноді дохли коні, їх викидали у рів, а люди брали собі й кормилися. А коли з’являлася перша шовковиця, то було свято. Їли зелені фрукти. Від такої їжі, як і від голоду, багато повимирало.

– Пам’ятається такий момент, – згадувала Олександра Шевченко (Богуненко). – Ми, учні, весною 33-го року пленталися до школи, а на дорозі лежала дуже красива доросла дівчина. Вона повзла в Гутницю, щоб щось виміняти з продуктів. Питала, чи далеко до села. А коли ми під вечір поверталися додому, то вона лежала вже мертва посеред дороги. Смерть тоді нависала над кожним, зате в кіно лунала пісня: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». Незважаючи на репресії, голод, люди вірили в краще життя, вірили, що це тимчасові труднощі, а коли прийшли німецькі окупанти, одиниці раділи їхньому приходу. Патріотизм глибоко сидів у душах обманутих лісовиків.

На краю села жила сім’я Цимбалів. Було троє дітей старших і декілька менших. Під час окупації в селі стояли німці. Люди розбирали колгоспних коней, а за те мали працювати в громадському дворі. Дочка Федора несла своїм городом мішок з вівсом для коней. А на городі тим часом німець у трусах і чоботях рве картоплю за бадилля та кидає на землю, бо ще нічого не нав’язалося. Федора не могла стерпіти такої наруги та з усього розмаху лантухом вдарила по голій спині. Той з переляку тікав і кричав «Партізанен!». Його товариші бачили цю картину й реготали з нього. Якось їй обійшлося цього разу, але незабаром прийшла біда в хату. Троє дітей з цієї сім’ї потрапили на німецьку каторгу: син Микола, Федора і Маша. Маша не повернулася. Микола вернувся й став лісником. Федора розповідала, що десь у Німеччині в концтаборі вона бачила гутянських хлопців Саву Чокаля та Ваню Сидоренка. Вони сиділи знесилені на землі, живі трупи. Вона їх запитала, що з ними трапилося, а ті відповіли, що вони тікали з концтабору. Більше про них не чули.

Недалеко проживала вдова Хівря Пилипенко з дочкою Фросиною. Фросина була гарна й працювала вчителькою в гутянській школі. Пізніше вона стала дружиною Василя Васильовича Дикого. У Василя Васильовича Дикого батько теж був Василь Васильович Дикий. У нього була велика сім’я. Діти були старші й менші. Старші – Галя, Василь, Мотря, Катерина, малі ще ходили до школи. Син Василь Васильович вчився в кіровоградському педінституті. Був секретарем комсомольської організації інституту. У війну він залишився в селі, бо його залишили підпільником. Працював у конторі громадського двору. Зустрічався з Фросиною, і було весілля. Молоді запросили поліцію та старосту на гулянку. На весілля зайшов хлопчик із Красносілля й сказав, що бачив у саду на околиці Гутниці партизан. (Його послали самі партизани.) Захмілілі поліцаї схопили зброю та побігли до саду. Розпочався бій.

Потім прийшли німці, взяли 10 заручників, у тому числі й нареченого – Дикого Василя Васильовича. Молода Фросина просилася на побачення до нього, та її не пустили. Ввечері заручників вивозили на підводах у Красносілля. Серед них була жінка – Варвара Віріжнік. Поряд бігала й плакала її малолітня дочка. Один поліцай ударив прикладом Варвару в спину, та впала з підводи, а поліцай сказав: «Ще ця баба тут нащо?» До Варвари, яка лежала, прибігла її дочка, і вони заховалися серед юрби.

Пізніше всіх заручників випустили, а Василя Дикого взяли вдруге й розстріляли на Валах у Кіровограді. Син Дикого народився без батька, закінчив школу та поїхав вступати до педінституту, де до війни вчився його батько. Один із старших викладачів у ньому впізнав свого учня – середнього Василя Васильовича, бо менший теж був Василь Васильович. Закінчив інститут, працював на партроботі. Помер у селищі Петрово, там же похована і його мати Фросина.

Касіщеви Петро й Фросина мали двох синів: Леоніда та Григорія. На них казали Льонько й Гринько. Обоє воювали. Одного разу вони зустрілися на фронтових дорогах. Один з них їв, а другий попросив у нього ложку, але той не дав, бо поспішав. А потім впізнали один одного. Обидва грали на гармошках. Гриша, танкіст, демобілізувався, під’їхав на кузові машини до свого двору та заграв на гармошці. Вибігли його мати й дружина Векла з дітьми. Яка це була радісна зустріч!

З першого дня війни почалася мобілізація в армію. Останнього разу зібрали всіх чоловіків біля сільради. Жінки плакали, не вірилось, що скоро німці будуть у селі. Окупанти прийшли наприкінці серпня – початку вересня. Зразу завели свої порядки. Поставили старосту в селі. Ним був Пилипенко, раніше розкуркулений, який повернувся з Сибіру в село під час окупації. Жив у якійсь пустій хаті без дружини з своїми дітьми. Йому було років 50. Сам по собі він був добрий, і метався між двох огнів, щоб і людям було добре, і щоб німці не сердились на село. Його менший син років десяти десь знайшов гвинтівку, ховав її від батька на горищі. Одного разу він злазив з гвинтівкою по драбині, перечепився, падаючи, нажав на курок і застрелився. А сам староста, не дочекавшись звільнення села, десь зник.

Колгосп перейменували в «громадський двір». Людей змушували працювати сумлінно або жорстоко карали. У селі з’явились військовополонені, яких німці відпустили з умовою, щоб не брали в руки зброї. Вони старалися знайти притулок серед селян. У селі була поліцейська дільниця, в якій, крім гутян, були й чужі. Пізньої осені вночі в центрі села поліцаї затримали чоловіка й закрили його в коморі, яка служила в’язницею. Коли відкрили, він кинувся тікати, але куля наздогнала його на городі, засіяному озимим житом. Люди чули крик пораненого: «Добейте, братцы». Потім селяни тихо поховали його на кладовищі.

Коли німці заїхали в село на автомашинах, було грязько, дощило. На вікнах машин працювали «двірники», змиваючи бруд, і діти були вражені таким дивом техніки… З 1942 року окупанти почали забирати молодь у Німеччину. Діти ховалися в лісі, у степу в куренях, але були голодні, хворі й робили інколи вилазки в село. У сім’ї Горпини Шевченко одного вечора сиділи мати й дочки – Ніна, Варвара та Шура. У хаті стояла зловісна тиша, у кожної було відчуття, що мало щось статися. На столі стояла чотирикутна ваза зі скла. І раптом один куточок вази тріснув і відкотився в сторону. Дівчата перелякались, а мати сказала з сумом: «Хтось з нашої сім’ї відколеться»… Тут же зайшли поліцаї й забрали меншу, Олександру, у неволю.

Німці оточили двадцять дітей і пішки погнали на станцію Цибулеве. А на віддалі йшли, плачучи, матері. А ще матері просили, щоб діти не тікали, бо постріляють і дітей, і матерів. На станції погрузили в товарняк. У Кам’янці загнали в велике приміщення цукрового заводу, а на другий день вранці матері були вже поряд із дітьми. Вони пішки по шпалах відшукали своїх дітей. При погрузці в вагони хтось з дівчат з крайнього вагона хотів утекти, але пролунали постріли, і вона упала. Дітей загнали до вагонів, закрили двері, і все – прощай, Україно.

На чужині…

У польському місті Перемишлі була зупинка, пересадка. Ніч провели в казематі, а вранці з криком «побудка!» влетіли польські наглядачі – кремезні чоловіки в шортах і з нагайками в руках – і відшмагали Саву Чокаля за те, що не зміг натягнути свої черевики… Далі була страшна й невідома Німеччина. Хлопців зняли й відправили в шахти бурого вугілля, а дівчат повезли далі в Сілезькі гори, в місто Гіржберг, де вони мали працювати у господарів на різних роботах.

Шура Шевченко потрапила в селище Нідершрайбергау. Саша В’юник і Маша Сокіл – у місто Гіршберг. Ніна та Нюра Халявко – в Обершрайбергау. Саша Бобрика – у гірське селище на кордоні з чехами. У місті Гіршберг на плацу зібралися поважні фрау та господарі, які обирали собі робітників з числа привезених українців. Забрали всіх по господарствах, а Шура Шевченко та Саша Бобрика чекали своїх господарів. Прийшов хлопчина років 16, показав рукою, щоб ішли за ним, завів у їдальню для робітників. Такий суп українці їли тільки під час Голодомору – вода й зелень. Електричкою їхали в гори, у селище Нідершрайбергау. Там Шура Шевченко залишилась, а Саша Бобрика поїхала далі в гори.

– Моїми господарями виявились фрау Елізабет Шольц і пан Аугуст Шольц. Йому було 60 років, а їй 55, – розповідала Олександра Олександрівна. – У них було четверо дітей. Старший син Пауль, 18-ти років, вчився на пекаря. Гансу було 16 років, навчався на садівника. Він був у гітлерюгенд. Фріцу було 14 років, а Ганні-Марії (Ганнемі) – дев’ять.

Великий двоповерховий будинок, багато кімнат. З прислуги я була одна. Прибирала 15 кімнат, Взимку топила в кожній кімнаті голландські груби. Це був приватний оздоровчий готель. Інколи відпочивало по 20 людей. Допомагала на кухні господині. З п’ятої години ранку до одинадцятої ночі працювала без відпочинку. Через два тижні роботи мені давали відпочинок на 4 години, і я бігала в гори до своїх землячок Ніни та Нюри Халявко. До них було 5 кілометрів.

Шольци були віруючі люди, молилися за свою Німеччину. Неодноразово вони говорили: «Війна – погано». Одного разу я йшла повз залізничний вокзал і побачила там наших військовополонених. Дощ із снігом, а вони в одних гімнастерках, і з ними літня жінка. Вони переносили рейки для залізниці. Жінка була дуже схожа на мою маму, мені було її дуже шкода. Коло них стояв у сторожовій будці вартовий, і я не могла поговорити з військовополоненими. Дома мене хазяйка запитала, чому я плакала. Я все розповіла, а вона швидко зняла з себе теплу кофту й сказала: «Біжи скоріш і віддай». Вартовий помітив мене вже вдруге, я показала йому кофту й сказала, що це фрау Шольц дала для цієї військовополоненої. Він не суперечив. Жінка, боячись, підійшла до мене, спитала, де я взяла кофту. Потім сказала, що фрау Шольц добра людина, щоб я передала їй спасибі, і щоб її Бог беріг…

У цьому сімейному пансіонаті відпочивали, лікувалися гості, які приїжджали сюди. Одного разу приїхала сім’я емігрантів із Росії: Наталія та Євген Арчук і їхній племінник Микола Львов. Наталя була співачкою, гастролювала по всьому світу. Євген був імпресаріо. До революції сім’я Львових жила в Києві, була дуже заможною, мала свій палац, після революції в ньому зробили музей. Під час війни Микола потрапив у полон і знайшов свою тітку Наталію Арчук. Вони дуже сумували за батьківщиною. Наталя співала пісню «Вечерний звон», Микола їй акомпанував, а Євген підспівував: «Бом, бом, бом».

У побуті на той час німці були дуже економні, скромні. В основному всі були однаково забезпечені. Була війна, карточна система. Ми, українці, теж входили в цю карточну систему. Хліба вживали дуже мало: 150 грамів вранці та ввечері, ніяких добавок не було. Сніданок – кава, бутерброд з маслом і ковбасою. Обід без хліба – супи, на друге картопля, часто була в «мундирах», їли її з шкірками й вважали дуже цілющою, і щось м’ясне. Молока не було – все йшло на війну. О четвертій годині кава й якась булочка, а в свято чи в неділю щось печене. Хліб був завжди однаковий, смачний, великими батонами. Якщо хтось від’їжджав з дому, то обов’язково давали бутерброд і термос з кавою. Весною та влітку вживали багато зелені, особливо цінилися шпинат, салат, кропива, кульбаба.

Одяг і взуття теж були по карточках. Одягалися скромно, але все красиво пошито, зі смаком. Одежа переходила з рук в руки, штопалась, підшивалась. Дуже економили електроенергію. На вікнах були спеціальні штори з грубого чорного паперу, щоб вночі не видно було світла. Жінки любили вечорами штопати одежу, особливо панчохи. Якщо жінка йшла у штопаних панчохах, то вона була хорошою господинею. У будинках було завжди чисто, охайно. Будинки цегляні, гарні, чистота стерильна. Села виглядають красиво, як і міста. Хоча й була війна, але була можливість писати листівки додому, на Україну. Одна листівка повернулася назад замальована чорним, бо щось не так було написано. З дому відповідей не було.

Дороги в Німеччині були, як дзеркало, – і магістралі, і місцевого значення. І обов’язково обсаджені фруктовими деревами. Хто хотів, купляли в мерії кілька деревин, обв’язували солом’яним перевеслом, і з цього дерева вже ніхто й ніколи плоди не зривав.

Сім’я Шольців була порівняно бідна. У підвалі була пральна кімната, там я топила під великим котлом дрова та гріла воду. Білизни було дуже багато. Зате в них був хороший радіоприймач. Наприклад, в Гутниці до того часу не було навіть найпростішого приймача. Під час війни в Німеччині заборонялося слухати новини з фронту – і німецькі передачі, і тим більш радянські. Одного разу я в будинку залишилася одна й вирішила спробувати послухати Москву. Я не вміла користуватися радіо й раптом потрапила на Москву. Диктор закричав на весь будинок «Говорит Москва!». На дверях стояв Ганс. Я дуже боялася, що господарі заявлять у гестапо. Кожен день і ніч я чекала гестаповців. І ось одної ночі я почула незнайомий чоловічий голос. У мою комірчину зайшла хазяйка й сказала мені: «Одягайся». За нею зайшов есесовець, пильно оглянув все кругом, а потім до мене звернувся: «Папіре» (документи). Я показала на стіл, там лежали дитяча Біблія та деякі документи. Німця це задовольнило, і він вийшов. Сім’я Шольців ніколи не згадала мені випадок з приймачем, вони боялися також і за себе. Тоді це був злочин.

Ще під час війни Шольци емігрували на землі Західної Німеччини, бо ці землі були раніше під поляками, і всі розуміли, що після закінчення бойових дій вони знову відійдуть до поляків. Мене відправили до другого хазяїна, у місто Гіршберг (зараз польське місто Єленя Ґура). Не так давно мені вдалося поспілкуватися з Шольцами. Аугуст помер у 1970-х роках, а фрау Ельза у середині 80-х років. Помер також Фріц. Зараз залишились Ганемі, Пауль і Ганс. Ми розмовляли з ними по телефону. Вони всі проживають у будинках для пенсіонерів…

Знову плац з поліцейськими, собаками, криком, побиттям і тяжке відчуття, що ти вже не людина, а раб. Похмурий, злий чоловік ходив і вибирав собі остарбайтерів. Це був наглядач одного великого господарства Айхберг. Мені з подругою Ніною Халявко прийшлось зазнати голоду, холоду, важкої роботи, зневаги та знущань. Ми працювали біля корів, телят. У нас з Ніною було 100 голів скоту. Важкі корзини розміром метр на метр з мокрим силосом ми виносили по сходах з силосної ями, потім виходили по тих же сходах на столи й розсипали коровам корм. Годували худобу вранці, в обід і ввечері. Гній також вичищали вручну й потім возиками з одним колесом по дошках вивозили на високу кучу. Завжди були голодні, жили в корівнику з відгородженою невеликою комірчиною. Вона не опалювалась. Біля корів було тепліше, і ми взимку спали біля них на соломі. Чекали, що скоро прийде кінець нашим мукам.

Одного дня, коли ми спустилися в силосну яму, відчули та навіть побачили, що земля дрижить і сиплеться по стінах ями, і йде безперервний гул з землі. Це було чутно тільки в ямі, а у дворі ні. До нас дійшло, що фронт вже близько й незабаром наші прийдуть.

У нашого господаря було шість дівчат українок і сім’ї поляків. Одного разу ми працювали біля гною, одна з дівчат крикнула: «Наші прийшли!» На воротах стояли двоє солдатів і пильно оглядали садибу. То були наші розвідники. Ми побігли до них, плакали, цілували їхні пілотки. Поряд стояли поляки й працівники-німці. Місцеві німці дуже боялися приходу наших солдат, їхня пропаганда вчила їх, що прийдуть головорізи, а тут стояли привітні, веселі молоді хлопці. Одна німка тремтячою рукою дала солдату пачку цигарок, він їй подякував і поклав пачку в кишеню.

Усі повеселіли, посміхаються, а потім хлопці спитали: «Чи знаєте ви, дівчата, який сьогодні день?» Ми, звісно, не знали, а вони пояснили: «Сьогодні 9 травня, День перемоги». Наша місцевість була оточена, і бої не проводилися за наказом Сталіна, бо тут було багато корисних копалин, які він хотів зберегти. Отже нас звільнили 9 травня. Німців висилали тепер уже з польської території, а поляки займали їхні багаті будинки. На той час німці настягали з усієї Європи транспорт – автомобільний і кінний. У Німеччині були сотні тисяч полонених з різних країн, тож вони всі пересіли на колеса й роз’їжджалися по своїх країнах і домівках.

Десятого травня 1945 року всі остарбайтери з нашого фольварку рушили до своїх домівок. Ми з дівчатами теж знайшли невеликі возики, поскладали свої пожитки й рушили на місто Бреслау. По дорозі нам трапились два попутчики-українці: Петрович і хлопець Іванко. Петрович був дядько хазяйновитий. Знайшов графську карету, двох здорових волів, запряг у цю карету – чорну, лаковану, з вензелями й гербами. А ще він прихопив гарбу та двох корів. Склали ми наші речі на гарбу, возики прив’язали позаду гарби, один за одним, запаслися якимись продуктами. Петрович піймав ще барана. Той був норовистий, йому зв’язали ноги, положили на возик, а над ним пристосували парасольку, щоб йому сонце не пекло. Отак ми рушили на схід.

Воли довго йшли по асфальту, підбили собі ноги та шкутильгали. То Петрович пошив їм боти з резини й прив’язав до ніг міцною тканиною з бантиками. Усі зустрічні нам аплодували й реготали з нашого «каравану». Зупинився танк, і хлопці регочуть: «Ну й слов’яни, ну й дають! Три дні, як закінчилась війна, а вони вже й німецьку скотину приручили. Батя! Тобі не шкода волів, що тягнуть таку лямку?» А Петрович у відповідь: «Я стільки років тягнув цю лямку, треба відпочити». На королівській кареті з волами ми прошвирнулися галопом по Європам.

Почастішали КПП, а ми були без документів і паспортів. Потім Петровича та Іванка забрали від нас і відправили в Сибір. Попереду були руїни Бреслау, розбиті американською авіацією. В одній з військових частин комендант запропонував нам перейти в комендантський взвод – треба допомогти своїй армії. Пішли допомагати. Обміряли землі, засіяні різними культурами, – цей урожай мали збирати для нашої армії. Займалися сільськогосподарською роботою та будували потрібні приміщення. Супроводжували в якості охорони німецьких полонених на різні роботи. Ми вдвох з подругою вели на роботу та з роботи сотню полонених німців. Ставилися до них лояльно, а вони доброзичливо. Усім хотілося миру, полонені німці старанно працювали, щоб повернутися додому.

Я написала додому листа, що жива й здорова, а відповідь отримала вже в Австрії. Нашу військову частину перебазували в Чехословаччину. Там теж займалися такою роботою. Чехи були культурні та привітні люди. Потім переїхали в Австрію. Кругом були фашистські концтабори. Величезні бараки, двоярусні нари й тяжка аура над цим. Десятки довгих 20-метрових братських могил. І поряд такі ж довжелезні черги німців до наших кашоварів.

Весна 1946 року. Нарешті прийшов довгожданий день 4 березня. Ми вирушили додому. Попереду ще була Угорщина. Прикордонне місто Чоп, і ми в Україні. Не вірилось, що через декілька днів я побачу свою хату й рідних. Столиця Київ, Знам’янка. 4 квітня 1946 року я йшла своєю вулицею рідного села.

Життя продовжується

Минула війна залишила в серцях людей і в самому селі незагойні рани. Половина чоловіків загинула. Та треба було виживати. У селі працювала початкова школа, а потім і восьмирічка. Були сільська рада, колгосп, клуб, медпункт, магазин, дитсадок, лісгосп. А ще був голодний, неврожайний 1947 рік. Але в наступні роки люди потроху обживались. Будували житло. Сім’ї росли. Колгоспники отримували вже якусь зарплату й зерно. Підростало нове покоління. Колгоспи почали укрупнювати. Гутницю приєднали до Красносілля й зробили просто бригаду. Та ці перебудови поставили малі села на коліна. Уся соцструктура була закрита. Гутниця занепала. Молодь тікала в міста. Побільшало глиняних розвалин, де колись стояли хати…

Є один день щороку, коли з’їжджаються в Гутницю гутяни всіх поколінь, щоб провідати рідні могили, будинки або просто місця, де жили їхні предки. Десятки автомобілів, яким не вистачає місця на тісних гутянських вулицях. У цей день, за тиждень після Великодня, зустрічаються люди, яких доля розкидала на десятиліття. З ними приїжджають діти, внуки, правнуки. Колись старі люди говорили: «Настане час, коли все життя зникне, а там, де протікає Ірклій, воно зостанеться»…