Сучасний Ремарк – під гром та зливу

14:29
834
views

Фестиваль «Вересневі самоцвіти» давно вийшов з-за меж Хутора «Надія» на вулиці й площі Кропивницького та на сцену театру корифеїв, але нинішнього, коронавірусного року саме на хуторі відбулася прем’єра, яка має стати подією в театральному житті України. Мова йде про постановку драми за мотивами культового роману Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без перемін», яку здійснили народний артист України, генеральний директор і художний керівник театру ім. Івана Франка Ростислав Держипільський та заслужений артист України Олексій Гнатковський.

За задумкою організаторів, яка ледь не зірвалася через рясний дощ з грозою, вистава мала відбутися саме на хуторі, де працювали корифеї, причому на відкритій сцені, спорудженій заради такого випадку серед величезних дубів, висаджених ще засновниками хутору чи й самим корифеями. Таблички свідчать, що ці велетні ще в кінці ХІХ сторіччя висадили засновники хутора та актори, зокрема Карпо Тобілевич, Микола Садовський, Марія Заньковецька, тобто самі розумієте ауру та енергетику цього місця. Але все ледь не зірвалося, бо незадовго до початку вистави розпочався рясний дощ, втім, через годину він майже припинився, але частину вистави глядачі таки дивилися під парасольками, а класичний оркестр супроводжував виставу, заховавшись під тентом вантажного автомобіля.

Оскільки дія постановки відбувалася на фронті Першої світової війни, то і дощ, і потужний грім якби підсилювали режисерський задум і додавали достовірності роботі акторів, які працювали фактично серед справжньої натури. При цьому в кількох епізодах, наприклад, з доставкою на передову (тобто, сцену) обіду за допомогою глядачів, режисери намагалися досягти максимального ефекту присутності саме в 1918 році на ділянці Західного фронту, де німцям протистояли армії Франції та Великобританії.

Але, з іншого боку, така відкритість сцени якби не дозволяла повністю абстрагуватися від дійсності та розчинитися в часі та просторі, що є передумовою сприйняття театральної постановки. Не сприяли досягненню рівня достовірності й звуковий супровід чи намагання акторів розмовляти на підвищених тонах, практично кричати. За самою природою війни й п’єса була перенасичена емоцііями та звуковими асоціаціями, і таким чином передавалася атмосфера напруги й надриву, в якій живуть на передовій. Але ж ми знаємо, що роман Еріха Марії Ремарка написано, та й сприймається як максимально наближена до читача атмосфера спілкування солдатів саме через відсутність крику й галасу на сторінках книги. На підтвердження цієї тези можна сказати, що максимальний рівень уваги аудиторії досягався в камерних і малолюдних мізансценах, коли актори говорили звичайним голосом, як і герої автора роману. Можливо, в деяких моментах більш виграшним був би закадровий текст, а не пряме акторське звертання до глядачів, а ще п’єса лише б виграла від адаптації до сучасного мовного середовища. При цьому актори-солдати не дуже відрізнялися один від одного за стилем гри, хоча насправді це дуже різні люди, з різними характерами й темпераментом.

З часом глядач починає вливатися в дійсність, яка розгортається перед ним, співчуває героям, переймається сюжетом, який нагадує нам, що мова йде не стільки про ТУ війну, скільки про нашу дійсність. Насправді в романі йдеться про те, як легко звичайна людина чи суспільство трансформується в звіра, з вчорашнього школяра – в убивцю, з мирного мешканця – у жертву, з молодої людини – у скалічене або й бездиханне тіло. За своєю вульгарністю та грубістю німецькі солдати приховують свої страхи й сумніви, які обов’язково супроводжують їхнє щоденне очікування смерті. У них з’являється власна філософія, солдати вірять, що все в цьому житті просто, що війни виникають з якихось очевидних причин, які легко усуваються переговорами чи бійкою вождів і політиків. Насправді війна – це лише засіб, за допомогою якого сильніші переконують слабкішого, але ж не завжди слабкіший готовий здатися без бою, та й самі солдати до цього не готові. У випадку з романом Ремарка прозріння до солдатів кайзерівської армії приходить лише після усвідомлення неминучості поразки, але на першому плані все одно залишаються дружба й бажання підтримати одне одного не лише в бою, але й у мирному житті.

У тому, що постановка франківців «На Західному фронті без перемін»(можливо, українською було б правильніше «без змін»?) йшла на землі, навіть на творчому майданчику драматургів-корифеїв, є й свій підтекст, помножений на сучасність. Режисер Олексій Гнатковський сказав: «Мова в романі великого гуманіста йде про так зване втрачене покоління, але я б не хотів так казати про наших хлопців і дівчат, які молодими стають ветеранами війни. Ми, суспільство, повинні зробити все, щоб допомогти цим людям адаптуватися, тому що ці люди воювали на війні за нас. Дуже важливо нагадувати, що в нас продовжується російсько-українська війна, що Росія є агресором. Потрібно дуже чітко розставити всі крапки над “і”, не дай боже завуальовувати якісь речі, говорити напівправду, бо, на жаль, такі тенденції з’являються, коли в нас виявляється якийсь умовний ворог. Ні, на нас напала Росія, в Україні війна».

Навіть виходячи з цього справедливого твердження, не можна не поцікавитися, чи не краще було б, розповідаючи про проблеми війни і миру, звернутися до українського сучасного матеріалу, до відповідної драматургії? Зрозуміло, що Еріх Марія Ремарк – це світова класика, тим не менше? Відповідаючи на це запитання журналіста «УЦ», Олексій Гнатковський сказав: «Зараз матеріалу вистачає, просто я це люблю, я не міг цього не зробити, а щодо української класики, то наш театр завжди був стовпом українського духу, він завжди був таким і буде таким. Мені здається, що зараз український театр переживає підйом, є дуже багато талановитих людей. Класика чи ні – це вибір кожного режисера, актора та глядача, але й сучасної драматургії вистачає, головне – помітити це та взяти».

Попри дощ, журналісту «УЦ» вдався невеличкий ексклюзив і з Ростиславом Держипільським, якого я запитав про український театр в часи пандемії:

– З цим викликом зіштовхнулося все людство, і однакових рецептів немає. Але наявний досвід показує, що, якщо ми не можемо перемогти цю проблему, нам потрібно навчитися з нею жити, і насправді ми вже так і існуємо. Ми в Івано-Франківську були в червоній зоні, але вирішили їздити в інші зони, так звані помаранчеву чи зелену, де можна грати. І в цьому є теж якісь плюси, бо глядачі з невеликих населених пунктів змогли побачити вистави, які б вони інакше не побачили. Ми майже цілий вересень грали на повітрі, і це вихід для театру, зрозуміло, що холода, дощі, але й норми, які передбачають 50% заповнюваності залів, це теж вихід. Треба призвичаюватися, потрібно експериментувати з репертуаром, це складно, але ми намагаємось. До честі держави, хочу сказати, що через культурний фонд можна отримати грант на підтримку, якусь компенсацію втрат від пандемії. Не всі збитки театрів можна компенсувати, але це вирішується в кожному конкретному випадку.

Фото Игоря Филипенко.

– Скажіть, будь ласка, а чим є театр зараз – оберегом чи локомотивом української культури?

– Театр – це і те, і те. Завжди існують різні думки з приводу призначення театру, чи то це щось космополітичне «вообще», чи він повинен йти попереду процесів. Я вважаю, що наш івано-франківський театр таким і є, він має бути в авангарді суспільно-політичних процесів, моральних речей, хоча б і паліативної допомоги, у нас є й такий проєкт. Тому театр має бути і оберегом, бо справжній театр береже цінності, а в нас є що берегти – свою культуру, своє коріння, але одночасно – йти попереду й показувати напрямок, вказувати на проблеми та хвороби, на які хворіє суспільство.

– А вам не здається, що сьогодні нам дуже не вистачає Кропивницького, в сенсі драматургії рівня корифеїв, отієї іскри, яка тоді сколихнула суспільство?

– Я вважаю, що мистецтво дуже часто носить особистісний характер, людський фактор. З’являється фігура, яка об’єднує навколо себе групу людей, які думають однаково, мислять однаково, горять однаковим бажанням. Думаю, що в останнє десятиріччя почалося активне відродження театру й воно, рано чи пізно, народить свого Кропивницького.