Як це було…

14:30
772
views
Фото з сайту "Златопыль".

Такі історичні місця, як Хутір «Надія», наповнені особливом змістом і значенням – тут серцем відчуваєш присутність людей, які колись ходили цією землею. Це особливі відчуття для більшості людей, що приїздять ось уже пів століття на «Вересневі самоцвіти». А їх же могло й не бути…

Власне, історія музею-заповідника «Хутір “Надія”» така ж сумна й оптимістична одночасно, як і історія України взагалі. Сам хутір, як і прилегле сільце Карлюгівка, де на місцевому цвинтарі поховано кілька поколінь родини Тобілевичів, – найсправжнісінька глушина, хоча звідси до обласного центру всього кілометрів 30. Але «Надія» розташована вбік від дороги на Велику Виску, тому й не дивно, що до кінця 60-х років ХХ століття на самому хуторі майже нічого не залишилося від первісної забудови, і хто знає, що б ми мали сьогодні, якби не подвижництво онука Івана Карпенка-Карого, Дмитра Тобілевича. До речі, статус музею-заповідника хутір отримав ще в 1956 році.

Дмитро Юрійович залучав до відродження «Надії» і Арсенія Тарковського, і Максима Рильського, але лише в 1969 році тут було відкрито літературний музей. Про ті події згадує Валентина Василівна Тобілевич (на фото), яка 54 з половиною роки працює тут науковим співробітником. Ми зустрілися під час святкування ювілейних «Вересневих самоцвітів»:

– У 1969 році, 21 червня, ми відкривали літературний музей і пам’ятник Івану Карповичу Тобілевичу, а на відзначенні 200-річчя Котляревського, того ж року, коли у вересні садили тут дуб на честь автора «Енеїди», заступник голови облвиконкому Євгенія Чабаненко повернулася до руїн цієї хати, провела отак рукою та сказала, мовляв, нам потрібно придумати якийсь захід, щоб Хутір «Надія» підняти з руїн. У 1970 році тут проходила декада літератури, приїхало 70 найкрупніших наших письменників, біля оцього пам’ятника виступав Олесь Гончар і сказав про особливу значимість цього місця для України.

Власне, так і сформувалася та реалізувалася ідея «Вересневих самоцвітів», але саму будівлю Івана Карпенка-Карого, де зараз меморіальний музей, відбудували лише в 1982 році. Поряд зберігся єдиний автентичний, справді хутірський, будинок родини, який збудував Карпо Тобілевич, і саме тут Іван Карпович написав свої «Сто тисяч», а пізніше, з допомогою батька, збудував одну половину хати та згодом прибудував іншу, де всім дітям було по кімнаті.

Валентина Василівна каже, що хату Тобілевичів зруйнували німці під час окупації, коли будували укріплення, але потрібно зазначити, що й місцеві приклали руку до руйнування родинного гнізда Тобілевичів. Чого варта історія з могильною плитою Надії Тарковської, яку в 1932 році прилаштували у вигляді порогу до сільради! Але це в минулому, бо завдяки наполегливості працівників музею-заповідника та реальній підтримці обласної ради тепер це місце наповнене життям. Валентина Тобілевич каже, що бували роки, коли «Вересневими самоцвітами» приїздили милуватися до 2 тисяч відвідувачів…