Відкрити Лесю без шаблонів

13:27
818
views

25 лютого на малій сцені театру Кропивницького пролунала друга за місяць прем’єра – вистава «На полі крові» за однойменною драматичною поемою Лесі Українки. Присвячено прем’єру було до 150-річного ювілею від дня народження письменниці.

 

«На полі крові» – це апокрифічна історія про зраду Юдою Іскаріотом Ісуса Христа, якій Леся Українка дає власне продовження. У ній, на противагу поширеній думці, Юда Іскаріот не закінчує життя самогубством після зради Христа, а продовжує жити, як ні в чому не бувало. На 30 здобутих срібняків він купив собі шмат поля в глухій місцині на околиці Єрусалиму й щодня важкою працею його обробляє. Якось повз тієї місцини проходив Прочанин, який спинився, аби попросити в чоловіка води, а потім почав розпитувати його про те та се. І Юда, хоча й спершу вельми неохоче, розповів свою, не зовсім євангельську історію…

Вистава розкриває проблему зрадництва як явища, яке поширюється в житті, набуває різних форм, і що найстрашніше – виправдовує себе й бореться за своє право бути.

Цікаво також, що ця постановка стала режисерським дебютом талановитого актору театру Євгена Скрипника, який зіграв у виставі Прочанина, а роль Юди приголомшливо виконав Антон Адаменко.

Напередодні вистави журналістка «УЦ» поспілкувалася з головним режисером театру Євгеном Курманом про творчість Лесі Українки, її дещо звичне сприйняття українським читачем і необхідність глибокого переосмислення й нового відкриття життя та творів видатної письменниці.

– Трохи неочікувано для мене, 150-річним ювілеєм від дня народження Лесі Українки перейнялося дуже багато людей по всій країні. Скільки українців просто від себе читають вголос твори Лесі, скільки театрів поставили вистави на її п’єси, причому дуже різні! Український дім створив оперу, присвячену письменниці, у межах проєкту «Леся Українка: 150 імен»… Тож загалом, що стосується ювілею Лесі Українки, усе виглядає дуже симпатично, і мене це радує.

Перед нами й досі стоїть задача відкрити Лесю по-справжньому глядачам і загалу в цілому. Адже її хоч і люблять, але люблять дуже шаблонно. Відверто кажучи, я категорично проти, щоб у шкільній програмі, особливо в молодших класах, показували «Лісову пісню». Цей твір такий глибокий, що навіть людина зі сталою свідомістю до кінця не може його осягнути. А коли який-небудь п’ятикласник чи шестикласник починає читати монолог Мавки, то це – знущання, тому що вони абсолютно не розуміють, про що той монолог. «Я в серці маю те, що не вмирає…» Що вони у це вкладають? Нічого… Роками насаджується та існує шаблонний погляд на творчість Лесі Українки. Але задача полягає не тільки в тому, щоб знати її твори, а й знати її життя, тому що з її життя постає правильний погляд на її творчість. Усі ці яскраві фрази, наприклад, «Дочка Прометея», теж дуже небезпечні. Вони можуть перетворюватися на якийсь жупел, на щось неправдиве, – зазначає Євген Васильович.

– Мене тішить, що зараз у доступі з’явилося більше саме такої інформації – про справжню Лесю, про те, якою вона була, і тепер люди відкривають її з різних боків. Я навчався в гімназії імені Лесі Українки в Києві. Там був сильний відділ української мови та літератури, гарні викладачі, але мені дуже закарбувалося в пам’ять, як вони говорили про Лесю Українку. Вони ніколи не казали про елітарність, тому що таке слово взагалі було заборонене, коли я вчився, але вони говорили, що вона народилася в родині української інтелігенції. Проте інтонація, з якою це мовилося, була дуже сумна. І сумна не тим, що це була українська інтелігенція, а тим, що ніби вона ніколи не відродиться. У мене, школяра, було таке відчуття, що це якась археологія, що все скінчилось, і в житті цього більше ніколи не може бути. Але зараз я думаю, що може і навіть варто, щоб це було. Хоча й відновити це буде важко, тому що висококультурні українські династії просто знищили, а на їхнє місце прийшли, можливо, й геніальні люди, але зовсім з іншим поглядом на життя, і вони – далеко не аристократи…

Варто зазначити, що Леся Українка у своїх думках та ідеях пішла набагато далі, ніж багато хто міг її зрозуміти. Коли Микола Зеров ще на початку 30-х років минулого століття сказав, що в Україні нарешті виріс читач для Лесі, то самого Зерова та всіх цих читачів невдовзі знищили. І потім знову дуже довго ми не могли зрозуміти, що таке Леся та її творчість. Чотири томи драматургії, з яких нам відомі тільки «Лісова пісня», в кращому випадку ще й «Камінний господар» і трохи «Кассандра», «Одержима», «На полі крові»… А що ще? І тут наш читач чи глядач почухає потилицю та буде згадувати. А таких драматичних творів – на цілих 4 томи! Тож цей резонанс, який ми бачимо зараз на 150-річчя від народження Лесі, на мій погляд, гарна запорука для того, щоб у майбутньому все більше відкривати її постать та твори.

Оксана Забужко сказала якось дуже правильну річ, що творчість Лесі Українки – це наша паспортизація до Європи. Саме вона вводить нас у загальносвітовий контекст. І нам потрібно нарешті навчитися сприймати її складні, філософські, інтелектуальні та неокласичні конструкції, які вона нам подарувала…

– Євгене Васильовичу, скажіть кілька слів про виставу, яку побачить глядач. Чи задоволені ви, якою вона вийшла?

– Глядачі побачать Лесю Українку в сучасному, глибокому та чесному погляді на неї. Апокриф – це невеликий твір, і ми намагалися підійти до нього з сучасної точки зору, у першу чергу знайти сценічну метафору до цього твору та її розгорнути. Євген Скрипник дебютував як режисер. Він людина дуже обдарована, і, окрім усього іншого, я побачив у ньому схильність до аналітичності, а це – запорука до того, щоб стати режисером. Він глибоко копає в психологію персонажа, що теж дуже важливо. Я не скажу, що все відбувалося легко. Режисура – це взагалі неймовірно складна професія. Відповідаючи на питання, чи задоволений я результатом, то, оскільки я художній керівник постановки, якби був незадоволений, то просто її б не випустив. Женя дуже добре попрацював, знайшов музичний ряд, гарне пластичне вирішення, тому я дуже задоволений його роботою.

Камерна атмосфера малої зали театру, неймовірна близькість акторів до глядача, що дає змогу побачити всю яскраво-сильну палітру їхніх емоцій, відповідне музичне та світлове оформлення вистави, куб з металевими ланцюгами, що втілює собою те саме поле крові, на якому відбувається дія… Усі ці елементи в єдності створюють сильне враження після перегляду вистави, яке ще довго не відпускає.

Одразу після завершення спектаклю беру інтерв’ю в акторів – Євгена та Антона, які ще самі не до кінця відійшли від зіграних і пережитих ролей.

– Євгене, вітаємо з успішним режисерським дебютом! Бути актором для вас уже, певно, справа звична. А от як було в ролі режисера?

– Страшно! А крім того, дуже важко, тому що майже паралельно ми готували дві прем’єри, і інколи місцями я навіть губився, коли водночас думав то про одну, то про іншу виставу. Було складно ще й тому, що я не маю ніякої режисерської школи. Уся моя школа – це те, що Євген Васильович пояснював у кабінеті та репетиційному залі. Режисерська робота надзвичайно цікава, але за рівнем навантаження вона категорично відрізняється просто від акторства.

Коли Євген Васильович запропонував мені цю роботу, ця ідея мені одразу сподобалася. Тим більше ми не могли оминути таку серйозну річницю, тому я із задоволенням взявся за цю справу. Це честь – ставити матеріал Лесі Українки, оживляти його, наповнювати собою, своїми думками та баченням… Для мене ця робота стала водночас і радістю, і тяжкою ношею.

– І карантин теж, мабуть, додав перцю…

– Так. Ми почали читати виставу ще перед карантином. А потім, коли він розпочався, вніс свої значні корективи. Можна сказати, що активно над виставою ми працювали тільки останні два місяці.

– Про що для вас цей твір Лесі Українки?

– Він так багато для мене був про що, і кожного разу це якось змінювалося та доповнювалося! Євген Васильович відкривав мені цікаві моменти. У першу чергу те, що Юда – не просто зрадник, історія якого закінчилася повішенням, а історія якого має альтернативу, і Леся Українка дала нам варіант, якою вона могла би бути. Юда – це людина, яка має в собі силу, снагу чи волю виправдовувати свою страшну кривду, свій гріх і вимагати до себе прийняття та продовження цієї ідеї в житті. Найскладніше для мене було осягнути це та перенести у виставу. Тому, мабуть, ця вистава для мене про зло, яке є скрізь і яке може жити, яке гребеться з усіх сил, аби паразитувати на правді та володіти цим світом.

– У виставі ви грали Прочанина. Що уособлює цей образ?

– Це людина, яка уособлює більшість з нас, звичайних людей. Людина, голодна гріхом і блудом, яка звикла звіряти мораль і правду не по собі, а по комусь, готова копатися в чужому бруді, аби набрати собі чогось цікавого, смачного й соковитого. От така це низька, на мій погляд, особистість, яка все ж має шанс на глибинні фундаментальні зміни, які б виправили її шлях.

– Одним із красномовних символів, присутніх і обіграних у виставі, є площа з металевими ланцюгами, хоча, як знаємо з твору, дія відбувається на полі. Що означає ця сценічна метафора?

– Метал сам по собі є мертвим, холодним, неплодючим. І це в тому числі історія про те, як на порожньому, мертвому місці може рости така груба та кривава історія. Ланцюги мають дуже багато значень. Одне з основних – це символ зв’язку земного й небесного, якими оплутано все навколо нас у побуті та реаліях. Чесно кажучи, на початку задумувалася дещо інша сценографія, але Євген Васильович дав мені дуже цінну підказку в розробці цієї справи, і таким чином метал та ланцюги стали ґрунтом для цієї роботи…

Антон Адаменко, який повністю віддався складній та суперечливій ролі Юди, побачивши, що тепер звертаюся до нього, скромно відповідає: «Я все сказав там, на сцені…».

– Антон Сергійович – людина скромна на інтерв’ю, але дуже талановита в роботі. Я надзвичайно радий нашій співпраці. Порозуміння та взаємність у нас виникли з перших репетицій, і мені це дуже сподобалось. Антон багато вклав і в розробку образу, і в сценічну дію, яка вельми складна технічно. Поза тим, що ви бачили в його ролі Юди у виставі, він зробив ще дуже багато чого, – додає Євген Скрипник.

– Коли Женя запропонував мені зіграти Юду, звичайно, я одразу погодився, тому що ця роль – це якась величезна глиба в цьому світі. Але потім мені стало трошки не по собі, і я пішов до церкви, радитися зі Святим отцем. Кажу: «Добрий день. Мене звати Антон Адаменко, я працюю в театрі, і зараз ми ставимо виставу Лесі Українки “На полі крові”. Я буду грати Юду…» І він такий: «Ага! А ви можете відмовитися від цієї ролі?» Я кажу: «Можу… Але ж навіщо? Я хочу її зіграти!» Отець відповідає: «Ну от, бачите, ви самі сказали, що ви актор, і, якщо у вас все в душі та серці благосне, тоді не бійтеся та грайте». Так ми ще трохи побалакали, і я з чистою душею пішов робити цей образ, – розповідає Антон Адаменко. – Образ дійсно складний та глибокий. Весь час знаходишся на сцені, мусиш щось робити, постійно якась дія, дія… На кубі тому лазити! (Сміється.) Дуже складно було вчити текст. Ти його наче знаєш, а потім виявляється, що ні. Прокидаєшся вночі з думками про цей текст. І так постійно. Але врешті ми це зробили. Текст вивчили, поставлені задачі виконали. І, якщо глядачу сподобалося, то, значить, все було не марно. Вистава тільки народилася, і далі вона житиме та набиратиме все більших і більших обертів.

Відтепер у репертуарі театру корифеїв є нова вистава. Хто не встиг на прем’єру в лютому, матиме змогу побачити її в березні. До того ж, за словами головного режисера театру, цілком вірогідно, що через деякий час ми побачимо її продовження…

– Після того, як ми з колегами подивилися контрольну здачу спектаклю перед показом, у нас з’явилася думка, що він матиме продовження. Сьогодні в нас був один акт, але мені здається, що ми зможемо знайти його продовження в якійсь іншій драматичній поемі Лесі Українки та розширити спектакль вже до двох актів.

До нашого репертуару Леся ввійшла дуже добре та вчасно – після «Закону» Володимира Винниченка, який відкрив новий коридор у нашому репертуарі для актуально-сучасного театру. Ця вистава, безумовно, її родич, який поселиться теж у цьому коридорі, – вважає Євген Курман.