Ми продовжуємо публікувати спогади поважної людини, архітектора й художника, Почесного громадянина міста Віталія Єфремовича Кривенка. Його рукописи – скарб. Шкода, що під час наших багатогодинних розмов він не згадував події, які були в його житті. І яке щастя, що він залишив про це спогади.
***
– У різношерстому солдатському колективі, підпорядкованому загальній військовій дисципліні та побутовим вимогам, швидко визначалося, хто є хто. В армію потрапляли люди з різного середовища. Наприклад, зі мною служив Євген Комаров, мати якого була костюмеркою в Ленінградському театрі опери та балету. Виховувала його одна, залишати вдома не було з ким, тому брала сина з собою на роботу. Виріс він, за його словами, на підмостках сцени. З дитинства знав всю театральну кухню. Звичайно, розумівся на класичній музиці, грав на декількох інструментах.
А мої музичні знання складалися з почутих по радіо передач та патефонних платівок, які залишилися у мого однокласника Юрка Жученка від батька, що загинув на війні. На платівках були арії з відомих опер, джазова музика та пісні Вертинського, Лєщенка, Лємєшева, Козловського. Усе, що ми з однолітками слухали, намагалися повторити під гітару. Арії з опер, які були на платівках, я пам’ятаю до цього часу.
Так от, Женя Комаров своїми розповідями про театр, класичну та естрадну музику допоміг мені розставити по місцях сумбур вражень від музики, набутих мною самотужки, тим самим сформувавши мій власний музичний смак…
***
Цивільне населення Прибалтики, м’яко кажучи, було не в захваті від присутності на їхній території радянських військ. Та й взагалі ставлення до соціалістичного устрою було прохолодним. Принагідно це підкреслювалось по відношенню до військових. Особливо відверту агресію демонстрували молодики-естонці. Виникали протистояння, бійки с тяжкими наслідками. Тому при виході в місто нам було рекомендовано триматись групами. Майже кожен вихід у чергове звільнення супроводжувався якоюсь пригодою, але це не псувало загального враження від міста.
Таллінн для мене в той час був екзотичною Європою. Вузькі вулички історичного центру, незвична забудова з гостроверхими черепичними дахами готичних споруд, костели та каплички, середньовічні вежі, численні кафе та бари в напівпідвалах з тихою, спокійною музикою, з небаченими мною раніше інтер’єрами. Навіть кліматичні умови приголомшували своєю незвичністю.
Щоб вільно почуватися, знайомитися з визначними та цікавими місцями Таллінна, ми мали цивільний одяг. Це було суворо заборонено уставом, але давало можливість побувати там, де нам хотілося, не викликаючи роздратування місцевих жителів та не привертаючи уваги військових патрулів.
У зв’язку з реформуванням збройних сил країни, скороченням особового складу Прибалтійського військового округу та створенням нових формувань я опинився в Калінінградській області. Це було місто Гусєв, в 125 кілометрах від Калінінграда. Тоді, в кінці п’ятдесятих, ще залишалися відголоски війни, наслідки бойових дій: розбиті, невідновлені будівлі в містах, покинуті, напівзруйновані острівні господарства вздовж магістралей. Гарно сплановані, але порожні після відселення німців цегляні житлові споруди. Мережа міжміських бетонних доріг, обсаджених фруктовими деревами. Усе це мало дещо занедбаний стан, але дивувало раціональністю планування та якістю будівництва, виконаного з хазяйським сумлінням. А нові господарі, в основному переселенці з різних областей Росії, не відрізнялися хазяйською хваткою та прагненням до відродження краю.
Закінчував я службу в столиці Латвії. Завдяки побаченому в Естонії, Калінінградській області, враження від перебування в Ризі вже не були для мене настільки приголомшливими. Стало звичним прохолодне ставлення місцевих жителів до нас – солдатів радянської армії.
***
Повернувшись до рідного міста, я, вчорашній солдат з армійською професією водія та майстра з ремонту автотехніки, не зовсім розумів, що буду робити в подальшому. Тимчасово влаштувався водієм. Автомобіль до мого приходу декілька років, як то кажуть, стояв під парканом. Я більше займався його ремонтом, ніж їздив. Така робота не давала ні заробітку, ні задоволення.
Нас було біля трьох десятків – тих, що здружилися ще з шкільних років, жили в одному районі, були учасниками юнацьких пригод. Перед кожним стояло питання вибору подальшого життєвого шляху. Вирішили, що ті, хто не має середньої освіти, підуть до вечірньої школи. Для багатьох це рішення в подальшому стало вирішальним.
***
На паралельній з нашою вулиці мешкав заступник начальника карного розшуку Кіровограда Олександр Джебко. Це легендарний криміналіст, про діяльність якого до цього часу згадують співробітники, яким поталанило служити з ним. Він був років на десять старшим за мене. Ще в мої доармійські часи, проходячи ввечері повз нашу компанію з гітарами, нерідко затримувався, розповідав багато цікавого. Добре знав про всі наші «подвиги», але ніколи не втручався в наше життя як професіонал. Був просто сусідом.
Іноді, за нашим проханням, він демонстрував прийоми самозахисту. А коли подарував нам довідник з вивчення прийомів бойового самбо, це стало предметом гордощів усього нашого братства. Такої літератури у вільному обігу в ті часи не було.
Для мене стало несподіванкою, коли після моєї демобілізації Олександр Джебко запропонував мені роботу в міліції, а після навчання – працювати в карному розшуку. На той час я був на роздоріжжі й не знав, чим буду займатися в житті. А Джебко про мене навіть розмовляв з моєю матір’ю.
***
Часто випадок впливає на прийняття рішення. У центрі міста я якось зустрівся с однолітком Олександром Чекаліним. Він був у піднесеному настрої через те, що тільки-но отримав підтвердження про вступ до Луганського художнього училища. Показав мені папку з малюнками аквареллю та розповів, як готувався до вступних екзаменів.
Цікавість до малювання у мене виникла несподівано ще в дитинстві. Коли мені було років три, батько взяв мене з собою, йдучи до знайомих в гості. Дорослим треба було поговорити, і щоб мене чимось зайняти, дівчинці – дочці господарів – запропонували показати мені її малюнки. Вони були зроблені кольоровим олівцем і настільки мене вразили, що я як зачарований довго та уважно їх роздивлявся. Особливо запам’ятав парусник з роздутими вітрилами. Звичайно, я й до цього бачив різні картинки. Але переді мною був малюнок і дівчинка, яка реально його намалювала.
Кажуть, що людину повинно щось дуже вразити, щоб вона захотіла це повторити. Я тоді дуже захотів. Вдома я знайшов звичайний олівець, попросив у бабусі лист паперу й спробував намалювати такий вітрильник, який бачив у альбомі. Бабуся, побачивши мій малюнок і з’ясувавши причину його виникнення, десь роздобула декілька різнокольорових олівців та папір. З цього все почалося.
Звісно, коли я став школярем, на першому місці було побігати, поганяти м’яч з однолітками. Але пам’ятаю, як, сидячи за партою перед зимовими канікулами, я розмірковував, що матиму час вдома сісти й помалювати. Предмет малювання в школі викладався формально. Вчителів-фахівців не було, і це робили інші викладачі за сумісництвом.
***
Справжнього художника вперше я побачив десь по закінченні третього класу. Мама придбала мені путівку до піонерського табору, що розташовувався в школі села Цибулеве Знам’янського району. У класах стояло багато ліжок, і це нагадувало військову казарму. Під час обіду чергові розкладали на столах по дві скибочки хліба та грудочці цукру. Ми в цей час стояли за дверима й чекали дозволу зайти. Кожен хотів, щоб перед ним поклали окраєць хліба. Вважалося, що ним можна більше наїстися. Варили суп і доволі часто гречану кашу. Після цього табору я гречку взагалі не їв, аж до служби в армії.
У таборі я познайомився з Володею Ковтуном, з яким потім, у 56-му, ми «піднімали» цілину. Цей Володя розшукав мене зі звісткою, що до нас в табір приїхав справжній художник, він малює, але просить йому не заважати. Так я вперше побачив молодого Бориса Михайловича Вінтенка.
Він велосипедом приїздив до нашого табору. Чому саме в Цибулеве – не знаю. Можливо, в нього були знайомі серед наших вожатих. Деякий час він проводив заняття в гуртку малювання в Палаці піонерів. Я почав його відвідувати разом з однокласниками Олегом Барановим, Анатолієм Осадчим та його другом Олександром Чекаліним. Так що першим, хто розповідав нам про ази малювання, був Борис Михайлович.
У кімнаті, де проходили заняття, на одній стіні висіли паперові репродукції картин відомих художників. Кожного разу перед початком занять Борис Михайлович розповідав нам про якогось художника, про те, що зображено на репродукціях. Через багато років, коли Борис Вінтенко став знаним в Україні художником, а я міським архітектором Кіровограда, нам доводилося спілкуватися. Зрозуміло, він не міг впізнати в мені хлопчика, який колись відвідував його гурток. А нагадувати про це я вважав недоречним…
***
Після зустрічі з Чекаліним, що вступив до художнього училища, я зібрав свої малюнки, які залишились, критично їх роздивився й зрозумів, що не зовсім готовий до вступу в учбовий заклад з образотворчого мистецтва. Та основною причиною було те, що я не мав коштів для навчання на стаціонарі. Розраховувати на допомогу рідні я не міг.
Працездатними в нашій родині були тільки я та мама. Вона згодом після війни спробувала створити нову сім’ю, вийшла заміж вдруге, але її чоловік виявився пияком та гультяєм. При цьому був неабияким фахівцем-закрійником. Та працювати йому було ніколи через пияцтво та сімейні дебоші, під час яких він розпускав руки.
Нам з бабусею часто доводилося переховуватися в літній кухні. Іноді я йшов з дому та ночував у друзів. З восьмого класу я розпочав регулярні заняття з боксу і вже під кінець навчання в дев’ятому класі розмовляв зі своїм вітчимом на рівних. Після кількох таких розмов він вкрав у матері швейну машинку й утік. Згодом вони оформили офіційне розлучення. Від цього «заміжжя» залишилися мій брат по матері Сашко та фундамент під будинок, який мама сподівалася побудувати на ділянці поряд зі старим, придбаним моїми батьками ще до війни.
Не знаю, що втратив карний розшук після моєї відмови працювати в правоохоронних органах, але з того часу почалася моя довга дорога до отримання іншої професії. У той час я ще не знав, якої, але вона мала бути пов’язаною з малюванням.
***
Я вирішив знайти роботу, на якій міг би опанувати ремесло художника-оздоблювача, та, працюючи, заробити кошти для навчання на стаціонарі в художньому училищі. Крім того, мені потрібно було щось приносити в сім’ю. Підростав брат, працювала мама, бабуся займалася городиною та домашнім господарством. Було вирішено, що половину заробленого мною ми відкладатимемо на майбутнє навчання. Для цього треба було знайти відповідну роботу. Я розумів, що влаштуватися в серйозну художню майстерню без досвіду годі було мріяти.
У той час в Кіровограді, крім майстерень товариства художників, було ще декілька майстерень, у тому числі художнє підприємство «Кінореклами», що розташовувалося на задвірках кінотеатру імені Дзержинського на вулиці Леніна. Туди мене не взяли за відсутності досвіду, а вчити мене художники-рекламісти не мали ні часу, ні бажання.
Я покинув роботу водія. Шукаючи нову, зайшов в так звану «Живописну майстерню» артілі «9 травня» міськпобуткомбінату, розташовану на вулиці Дзержинського в пристосованому приміщенні, де поряд з художниками працювала бригада по виготовленню поховальних вінків зі штучних квітів. Те, що мене ніхто не чекав, я зрозумів пізніше.
Коли я зайшов, побачив серед двору гурт людей, у центрі якого стояла огрядна жінка вигляду керівника, сліпий чоловік середнього зросту та ще декілька осіб, як пізніше з’ясувалося, з керівництва артілі «9 травня». Хвіртка відчинялася зі скрипом, тому на мою появу всі обернулися. Жінка-керівник строго запитала про причину моєї появи. Я відповів, що демобілізований і хочу поговорити про можливість працевлаштування художником-оздоблювачем. Вона повернулася до сліпого чоловіка та владно сказала: «От такі кадри треба брати на роботу, Натан Йосипович!» Потім звернулася до іншого чоловіка: «А ви, товариш Бібік, створіть усі умови, щоб молодий чоловік ввійшов у колектив і продуктивно працював»… Натан Йосипович був керівником артілі, а товариш Бібік – його заступником з виробництва.
Продовження в наступному номері.
№17 (1586)