Кировоградский обком упал одним из первых

12:58
1504
views

Утро 19 августа 1991 года для миллионов советских людей началось под «Лебединое озеро» Чайковского, которое ассоциировалось с изменениями в руководстве СССР – его традиционно транслировали, когда умирали партийные вожди. На этот раз в восемь утра диктор зачитал «заявление советского руководства» – Государственного комитета по чрезвычайному положению. Сообщалось о сложении заболевшим Горбачевым полномочий президента СССР и передаче их Янаеву, еще вчера – вице-президенту. Были названы другие члены ГКЧП (кстати, недавно похоронили Бакланова, из ГКЧП он умер последним), сообщалось о введении на полгода чрезвычайного положения «в отдельных местностях СССР». Из последующих теле-, радио- и газетных сообщений стало известно, что ГКЧП возрождает в стране сталинские порядки – ставит вне закона партии, «препятствующие нормализации обстановки», запрещает демонстрации и забастовки, вводит цензуру СМИ. Мотивировались эти меры необходимостью спасти страну от дальнейшего падения в пропасть. А на третий день чрезвычайного положения оказалось, что войска, вошедшие в Москву по распоряжению ГКЧП, уже не подвластны Янаеву и компании. Началось братание военных с народом, который собрался у Белого дома, откликнувшись на призывы президента России Ельцина не подчиняться гэкачепистам. Путч провалился, лидеров ГКЧП арестовали. А 24 августа наш парламент провозгласил независимость Украины: «виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року…»

А что же происходило в это время в нашем областном центре, тогда Кировограде? Мы собрали свидетельства участников и очевидцев тех событий.

Как брали обком

Пять лет тому назад автор этих строк позвонил доктору филологии Владимиру Панченко (кто мог подумать, что в 2019-м Владимира Евгеньевича не станет!) и попросил поделиться воспоминаниями о том, как в августе 1991-го он, тогдашний народный депутат УССР, штурмовал Кировоградский обком партии. Владимир Евгеньевич прислал по электронке вот какой текст: «Ті події не були аж такими несподіваними. У КПРС ішла відчайдушна внутрішня боротьба; невдоволення Михайлом Горбачовим у середовищі комуністичної партноменклатури наростало. Ось і знайшлися охочі “спасать отечество” шляхом державного перевороту. Щоправда, система на той момент уже безнадійно прогнила…

19 серпня я був у Кіровограді: тривала відпустка. Вранці на екрані телевізора побачив «Лебедине озеро» – і зрозумів, що сталося щось надзвичайне. Рішення прийшло відразу: треба бути на робочому місці, у Верховній Раді. Швидко зібрався і – в аеропорт. Літак мав вилетіти о восьмій з хвилинами. Знайомий співробітник аеропорту запитав, чому це я раптом спозаранку лечу в Київ. “Не щодня ж у країні відбувається переворот!” – відповів я.

І приблизно о десятій був у Верховній Раді. Там уже почали збиратися депутати. Причому всі, за винятком Олександра Мороза, з демократичного “крила”. Пам’ятаю, що всі тиснули на Леоніда Кравчука, щоб від нашої Ради прозвучала політична заява з чіткою оцінкою того, що відбувається у Москві. Вона й прозвучала десь після 16-ї години. Головний меседж Кравчука був такий: те, що сталося у Москві, України не стосується. У нас усе спокійно… Це було не зовсім те, чого чекали ми, але все ж… Кравчук дав зрозуміти, що Москва – сама по собі, а Київ – сам по собі… Теж, зрештою, немало.

Усі гарячково ловили новини. На Майдані зібралося багато людей, весь час з’являлася свіжа інформація, ширилися немислимі чутки… І ось саме в такій обстановці готувався Акт про незалежність. Йшла гарячкова робота; ми розуміли, що з дня на день має початися надзвичайна сесія парламенту, на якій будуть прийматися рішення виняткової ваги…

І все ж ми з Віктором Шишкіним домовилися, що на день-два я полечу в Кіровоград. Якого це було числа – не пригадую. Думка була така: треба включитися і в кіровоградські події. Уже було зрозуміло, що у партійних органів різних рівнів – рильце в пушку. І наш “рідний” обком не є винятком.

З кіровоградських подій тих днів запам’ятався наш “штурм” обкому партії… (Його зафільмував Олександр Нікулін, тільки чи зберігся відеозапис? Якби зберігся, ціни йому не було б!) До обкому ми довго не могли потрапити. Міліція заблокувала вхід, зачинивши двері зсередини. Але ми знали, що в приміщенні є дехто з обкомівців. Були побоювання, що можуть знищити документи. Мені врізалося в пам’ять обличчя Юрія Кравченка, який тоді очолював міліцію області. Коли я, обурений, звернувся до нього, воно було холодне, непроникне, абсолютно “казьонне”… Зрештою, виявилося, що кіровоградський обком “упав” одним із перших в Україні!

Потім було розслідування тих подій комісією під головуванням Ткача, створеною облрадою, була сесія облради (дуже неприємна, до речі, для того ж Кравченка, який устиг 21 серпня, повернувшись із відпустки, підписати якийсь дурний наказ, яким він, по суті, порушував Конституцію). У своєму виступі на сесії я згадав про цей факт, і Кравченко навіть згарячу написав був заяву про відставку. Проте обласна рада не підтримала її (тоді міліція, нагадаю, була в подвійному підпорядкуванні, кадрові питання узгоджувалися з обласною владою). Думаю, що, серед іншого, Кравченку допомогло те, що на засіданні комісії, очолюваної Ткачем, він не став звалювати провину за той наказ на своїх заступників. Мовляв, я начальник, я й відповідатиму…

А 24 серпня відбулася сесія Верховної Ради, на якій було ухвалено Акт проголошення незалежності».

«Мішура не приховував радості»

Cергея Запорожана, теперешнего редактора «Вечірньої газети», августовские события 1991 года застали на должности ответственного секретаря в этом же издании. К тому времени он уже полтора года был в активе местной организации Народного руха Украины.

– Збираючись зранку 19 серпня на роботу, це був понеділок, я звернув увагу на те, що по радіо й телебаченню замість звичних програм передають класичну музику. Прийшовши в редакцію, дізнався про ДКНС (російською – ГКЧП. – Ред.). Колеги зібралися біля приймача, намагаючись піймати хвилю якоїсь західної станції, щоб почути коментарі подій в Москві. Виявляється, наш кореспондент Ростислав Нємцев ще вночі, до офіційного повідомлення по радянському радіо, дізнався, що в Москві декілька політиків-ортодоксів спільно з військовими вчинили заколот, унаслідок чого демократія в республіках СРСР, ще формально існуючого, опинилася під загрозою. Приблизно таке ж згодом розповів Юрій Рогало, який у «Вечірці» займався рекламою і саме повернувся з Польщі. За словами Юри, увечері 18 серпня до групи українців, у складі якої він перебував у Польщі, підходили поляки і радили їм залишитися, бо, мовляв, в СРСР – уже сталінські порядки…

Ми, працівники «Вечірки», обговорювали московські події, коли хтось із відвідувачів сказав, що на площі Кірова – акція протесту. Ми – туди. І побачили молодого чоловіка, який тримав плакат: «Політикам – політика, солдатам – казарми». Навколо збирався народ. Підійшли й міліціонери. Мабуть, вони затримали б чоловіка з плакатом, якби не заступилися ми та інші люди. За нашою порадою він перейшов до пам’ятника Шевченку на однойменній вулиці – традиційного місця зібрань демократів. Ми ще й купили йому папір, фломастери та мотузку з прищіпками – для виготовлення плакатів та розвішування їх. Пообіді біля пам’ятника Шевченку зібралося багатенько народу.

Повернувшись на роботу, ми порадилися, як висвітлювати ці події в газеті. Постановили не зраджувати традиції «Вечірки» і опублікувати різні точки зору. Позицію Компартії вирішили з’ясувати у Валерія Мішури, який очолював міський її комітет.

Наступного ранку, у вівторок, благословили Нємцева на те, щоб узяв у Мішури інтерв’ю (того ранку саме вийшли вівторкові газети, які на перших сторінках опублікували «Постанову №1 ДКНС»). Нємцев поговорив з Мішурою й записав усе на диктофон. Мішура не приховував радості від створення ДКНС і закликав виконувати його постанови.

Тим часом з телебачення дізналися, що москвичі виступили проти путчистів. Та й заява, з якою встиг виступити по телебаченню Кравчук, тодішній голова Верховної Ради України, давала відчуття того, що воєнного стану в Україні не буде.

У середу, під кінець дня, у «Вечірку» зателефонував Мішура й попросив, щоб йому показали текст його інтерв’ю перед публікацією в газеті. Йому відповіли, що все сказане буде надруковане дослівно. Людина інтелігентна, Мішура не став наполягати. У п’ятницю, як завжди, вийшла «Вечірка». З інтерв’ю Мішури. На той час лідерів ДКНС арештували. Навряд щоб Мішура зрадів тій публікації.

А в суботу наш парламент ухвалив Акт проголошення незалежності України. Ми раділи, як діти.

У місцевих демократичних колах сподівалися, що ті кілька депутатів облради, які підтримали путч (наприклад, виступили з відповідними заявами у пресі), складуть свої повноваження. Про те, що їхнє депутатство – це ганьба для Кіровоградщини, говорилося на різних мітингах, писалося в газетах. Та посібники путчистів і вухом не вели. Нарешті на початку жовтня відбулася сесія облради, на котрій мало розглядатися й питання про припинення повноважень таких депутатів. Та до його розгляду не дійшло. На знак незгоди з цим я та Юрій Рогало оголосили про голодування. Розташувалися у наметі, який розбили на площі Кірова (на фото). Водночас збирали підписи під зверненням до облради, в якому вимагалося позбавити мандатів тих, хто підтримав заколотників. За три з половиною доби, протягом яких голодували, було зібрано три з половиною тисячі підписів. А припинили свою акцію, бо керівництво облради пообіцяло скликати найближчим часом ще одну сесію та вже точно розглянути на ній питання, яке нас хвилювало.

Невдовзі відбулася та сесія. Питання про путчистських посібників на ній розглядалося, але для ухвалення рішення, на яке ми сподівалися, не вистачило голосів. Ми зрозуміли, що нас обманули. Потім Рогало та його товариш Красавчиков проводили ще одну протестну акцію з того ж приводу, голодували кілька діб у наметі на площі Кірова. Я не приєднався, бо переконався у безперспективності цієї акції. Усі сили кинув на підготовку до президентських виборів, запланованих на 1 грудня, брав участь у роботі місцевого штабу Чорновола, кандидата від НРУ. На тих виборах переміг Кравчук. Зате перевершили наші сподівання результати референдуму, який проводився одночасно з виборами й учасникам якого пропонувалося підтвердити Акт проголошення незалежності. Ми припускали, що за незалежність проголосує дві третини виборців, а проголосувало близько 90 відсотків.

Кравченко сказал: «Что творится…»

Владимир Курбатов, почетный гражданин города, в августе 1991-го опечатывал помещения местных партийных органов. Тогда он работал генеральным директором кировоградского производственного швейного объединения «Зорянка».

– Я был на даче. Вдруг – машина из Кировограда. Она Ленинскому райкому партии принадлежала. Говорят, мне как депутату горсовета и члену бюро горкома партии необходимо срочно ехать в город. Около девяти вечера я вошел в здание горсовета на площади Кирова, там на первом этаже и должно было состояться важное совещание. Кстати, на площади видел народного депутата Владимира Панченко в компании местных руховцев. В здании горсовета встретился с Юрием Кравченко, начальником областного УВД, мы были хорошо знакомы, вместе на стадионе бегали. Он поздоровался и сказал: «Что творится…»

Совещание проводил Василий Мухин, председатель горсовета. Шла речь о создании комиссии, которая опечатала бы помещения партийных органов. В эту комиссию меня и включили.

Сначала мы пошли в обком партии. Нам долго не открывали. Потом впустили. С нами ворвались и руховцы. Мы сообщили о цели визита. Секретарь обкома, куратор сельского хозяйства Виктор Михайлович Щербина, который был дежурным по обкому, удивился, что в комиссии – и я. Руховцы, видя красивые ковровые дорожки в коридорах, восклицали: мол, богато живет партия. В ту ночь мы опечатали, кроме обкома, Дом политпросвещения на Ленина, там теперь ЦНАП, и партийный архив на Луначарского…

Александрович был расстроен

Кропивничанка Татьяна (пожелавшая, чтобы не называлась ее фамилия), когда случился переворот, работала в Кировоградском горкоме Компартии, который находился в одном здании с обкомом – в доме с колоннами, где теперь горсовет.

19 августа 1991 года она пришла на работу сильно впечатленная жалким видом пожилых гэкачепистов, которые уже выступили по телевидению.

– Поговорила с сотрудницей. Решили: надо выходить из партии.

Собирал ли первый секретарь горкома Валерий Мишура сотрудников по поводу случившегося в Москве, Татьяна не помнит. Но она о нем – хорошего мнения.

– Валерий Дмитриевич – не ортодокс. Демократичный. Вообще в партийных органах работали люди профессиональные. Потом их много устроилось в госучреждениях.

Зато Татьяна не забыла день, когда они, работники горкома партии, не попали на работу, потому что помещение было опечатано.

 – Мы постояли на улице Тимирязева, возле шестой школы, и разошлись. У меня дома не выключалось радио – следили за развитием событий. Потом мы долго не могли попасть на свои бывшие рабочие места, где оставались личные вещи. Трудовые книжки нам тоже долго не отдавали. Полная неопределенность: что будет дальше, за что жить?

Рассказала Татьяна и о последней встрече с Александровичем – секретарем Кировского райкома партии, который вскоре после провала путча покончил с жизнью.

– Владимир Евгеньевич очень угнетенный был. Поинтересовался моим настроением. Я сказала, что тревожно мне. Он меня провел до двери. Грустный.

По словам Татьяны, Александрович был ярким представителем так называемой команды кировчан – молодых, активных, профессиональных, прогрессивных управленцев. Среди них – и Мишура, и Мухин с Перевозником, и Чигрин.

Алло, КГБ? Поздравляю!

Краевед Василий Даценко в то время работал в областном управлении КГБ.

– До моїх обов’язків належало й моніторити суспільні процеси. Хоча з 1990 року керівництву СРСР та КДБ СРСР ця інформація вже не була потрібна. І ми не дуже довіряли керівництву КДБ – його голова Крючков сприймався як одіозна фігура. Наприклад, у листопаді 1990 року по всіх підрозділах КДБ розіслали звернення Крючкова про те, що треба «згуртуватися навколо ленінського ЦК на чолі з продовжувачем ленінської справи Михайлом Сергійовичем Горбачовим». Ми в обласному управлінні, розглянувши це звернення, висловили Крючкову недовіру. Правда, протоколу не склали, і наш начальник Іван Федотович Коломицев, мудрий чоловік, сказав: «Немає протоколу, то й зборів не було». Тоді КДБ вже не займався політичними переслідуваннями. Статтю 6, яка закріпляла «керівну й спрямовуючу роль КПРС», у березні 1990-го виключили з Конституції СРСР. КДБ вже не був озброєним загоном Компартії, ми належали до Збройних сил СРСР. Але мали специфічні функції, серед яких – боротьба з екстремізмом, з тероризмом. У травні 1991 року наше управління перевіряла комісія з Києва. Ми запитали одного з перевіряючих, відповідального за аналітику: чи може в СРСР статися військовий заколот з подальшою диктатурою? Він запевнив, що таке неможливе. Тоді в суспільстві ширилося багато тривожних чуток. Наприклад, про те, що Кіровоградщиною в чорній «Волзі» їздить група бандерівців, планує підпалити пшеницю на колгоспних полях. Ми спростували ту інформацію. Або про те, що міліція області отримала наручники у великій кількості. Хто бачив ті наручники? Були й інші вигадки. У наше управління приходили делегації, щоб попередити про НП. Ми заспокоювали: ситуація – під контролем.

Якось у серпні – я саме збирався на роботу – зателефонував колега. «В Москві – переворот», – сказав. «Не може бути!» – не повірив я й увімкнув радіо. Звучала класична музика. Згодом – повідомлення про те, що владу взяв ДКНС. Я – на роботу. А там – спокійно. Аж після обіду начальник управління Георгій Іванович Павленко, схвильований, зібрав нас в актовій залі, щоб сказати: треба ще відповідальніше ставитися до роботи й т.п. Ніякої конкретики ми не почули. А потім начальник зліг у лікарню – перехвилювався.

Мені зателефонував один поважний кіровоградець, з керівників, і сказав, що підтримує ДКНС: мовляв, настав час навести порядок в країні. Хотів вітання направити в Москву. Я йому: кому вітання? Міністру оборони Язову, якого зневажає армія й дала прізвисько «Крокодил»? Голові КДБ канцеляристу Крючкову, який не має авторитету серед підлеглих? Прем’єр-міністру Павлову, що доводив економіку СРСР до краху? І з чим їх вітати? Затіяли ж незрозуміло що!

Від колег з міліції я дізнався, що вони отримали з центру розпорядження зосереди­тися на підтриманні громадського порядку. Тодішній начальник міліції області Юрій Федорович Кравченко підписав і розіслав по районах своє, подібне розпорядження. Коли путч провалився й почали шукати прибічників ДКНС, Кравченко занепокоївся, бо до нього теж висувалися претензії з боку демократів. Я з ним спілкувався на цю тему 25 серпня 1991 року на площі Кірова. Заспокоював: «Ви ж нічого протизаконного не вчинили».

А поки московські путчисти ще вважали себе законною владою, мені один кіровоградський політик-початківець кинув: «Будете нас арештовувати?» Я йому порадив не хвилюватися: «Ігоре, ніхто тебе не зачепить».

У Кіровограді розташовувалася військова бригада спецпризначення. Мій колишній учень там служив. Я запитав у нього: «Вася, щось надзвичайне відбувається в частині?» Він сказав, що нічого такого немає, служба – у звичайному режимі.

Тими ж днями нам в управління зателефонував колишній начальник управління Коломицев, який уже в Криму служив. Він порадив не вірити тому, що кажуть по радіо. І натякнув: Горбачов може бути в змові з «гекачепістами», гуляє з сім’єю, купається у морі.

Заколотники були дуже далекі від народу, мали слабке уявлення про суспільні процеси в республіках. «Гекачепістам» думалося, що всі їх дружно підтримають. Помилилися. А суспільство тоді здоровіше було, ніж зараз. Демократи ще не були зіпсовані владою й грішми.

Обкомовцы обещали вернуться

Владимир Доленко, ныне возглавляющий риелторскую компанию «Твой дом», после краха ГКЧП был уполномочен горсоветом выявить местных пособников путчистов.

– Я тогда был депутатом Кировоградского горсовета. Нас избрали в 1990 году. Это – первые за всю историю СССР местные выборы на альтернативной основе. Я входил в демократическое меньшинство, состоящее из сорока депутатов. Всего в горсовете было 160 мандатов. Я – беспартийный, как и большинство в нашем демократическом блоке. Были среди нас и коммунисты – четыре или пять. Мы, демократическое меньшинство, работали конструктивно. Такого не было, чтобы постоянно голосовать против предложений коммунистического большинства. А большинство не считало нас противниками. Главный критерий в работе был такой: в чём польза для города? На сессиях к нашему демблоку очень даже прислушивались депутаты из большинства. То, чего они не могли открыто сказать, говорили мы. Хотя среди нас, демократов, были и психически разбалансированные личности, и, наверное, пара осведомителей, работающих на КГБ. Когда формировались постоянные комиссии совета, меня включили в ту, которая отвечала за соблюдение прав человека, законность и правопорядок. В комиссию вошли беспартийные, демократы. Правда, возглавил ее представитель грозного ведомства – Эдуард Петрович Левицкий, заместитель начальника облуправления КГБ. Но и он был настроен проукраински, против московского центра. Очень интересный человек, авторитетный. Выступал за перестройку, за демократизацию.

Председатель горсовета Василий Георгиевич Мухин, которого считаю исторической личностью, и его заместитель Анатолий Владимирович Перевозник, тоже большой умница и хороший организатор работы депутатского корпуса, начали дистанцироваться от горкома партии, который пытался влиять на совет. Они стали приближаться к демократам, иногда синхронизируя свои действия с демблоком. Мухину и Перевознику нелегко работалось, поскольку сами состояли в Компартии и вынужденно опирались на коммунистическое большинство. Это им чуть не вылезло боком. Их вызвали на «прочистку» в горком и после «товарищеского разговора» влепили по выговору. Пришли оттуда, а на обоих лица нет. Ведь после второго выговора могли и партбилетов лишиться, вследствие чего потерять (по команде из горкома КПУ) поддержку коммунистического большинства. А дальше – расправа со стороны депутатов-коммунистов, которые вынужденно выполнят волю горкома.

Когда в Москве Янаев и компания провозгласили себя новой властью, я отдыхал на море. Послушал их заявления – и домой. Вскоре путч провалился, наш парламент провозгласил независимость Украины.

Потом Мухин созвал внеочередную сессию горсовета, чтобы разобраться (согласно решению президиума Верховного Совета УССР) с местными руководителями, возможно, поддержавшими гэкачепистов. Перед заседанием Василий Георгиевич предупредил меня: «Володя, будет предложение, чтобы вы возглавили временную комиссию по выявлению пособников ГКЧП». Я, тридцатипятилетний заместитель председателя депутатской комиссии по правам человека, подумав, согласился. К тому же Левицкий успокоил: «Володя, не надо бояться, время меняется, и назад дороги нет…». А коммунисты в эту комиссию входить не хотели. Понимали: свои им этого не простят, и неизвестно, как развернутся события в Москве… Меня на сессии горсовета избрали председателем комиссии по проверке деятельности местных должностных лиц во время московского путча. В нашу комиссию входило три депутата. Вскоре КГБ и милиция закрепили за нами несколько своих работников. Они пообещали помогать нам. Дали нам свои телефонные номера и сказали, что можно звонить в любое время, если потребуется помощь. Также пообещали давать нам пропуска на режимные объекты, включая авиаремонтный завод.

Мы должны были выяснить, исполнялись ли директивы ГКЧП на местных предприятиях, которые находились в подчинении союзных министерств и ведомств. Среди руководителей кировоградских предприятий, которые подчинялись Москве, были и депутаты горсовета. Например, Бондаренко, директор радиозавода. Он не отрицал, что получил из Москвы телеграмму. Но о чем она? «Володя, смотри, – говорил мне Бондаренко. – Написано, что я должен обеспечить круглосуточную охрану на заводе, что должен иметь в любое время дня или ночи телефонную связь с постом на заводе. Но все это было и до ГКЧП!» Побывал я и в местном филиале «Укрсоцбанка». Спрашиваю у руководительницы, Галины Закржевской: «Была ли телеграмма из Москвы?» А она: «Була та загубилася. Я шукала й дівчат усіх перепитала. Кажуть, була й не стало… А якщо немає, то нема про що й балакать». С хитринкой женщина, тоже была депутатом горсовета. Потом сказала, что ничего крамольного в телеграмме не было. На «Пишмаше» рассказали: «Мы не рвали пупок, исполняя приказы из Москвы. Но на телеграммы оттуда всегда отвечали: “Принято к исполнению”. Если бы не ответили, нам в тот же день назначили бы нового директора. И кто знает, выиграл ли бы от этого завод!»

Собранную информацию мы в письменном виде предоставили горсовету. Депутаты на сессии ее «приняли к сведению».

До 1991 года горсовет находился в здании на площади Кирова, оно называлось Домом советов. Окна председателя горсовета выходили на «Джерело» – было на улице Ленина такое торговое заведение. Абсурд многолетней ситуации заключался в том, что городской совет платил областному как собственнику здания немалые деньги за аренду. Мухина огорчало то, что у горсовета не было своего помещения. Когда после провала августовского путча Верховный Совет УССР приостановил деятельность КПУ, у горсовета появилась возможность получить в собственность здание обкома партии. Мухин этой возможностью и воспользовался. Как-то почти в десять вечера Василий Георгиевич вызвал меня по телефону и как председателя комиссии, разбиравшейся в местных событиях в связи с ГКЧП, попросил ещё с двумя депутатами попасть в обком КПУ и организовать передачу его здания горсовету. (Я уже знал, что перед моим приходом Мухин имел разговор с председателем облисполкома Владимиром Желибой. Владимир Иванович сообщил Василию Георгиевичу, что из Киева ему посоветовали: кто проявит смелость и возьмёт партийные здания на баланс – того они и будут. Все боялись и хитрили. Облсовет на здание обкома партии не претендовал.) Также Василий Георгиевич сказал мне, что Анатолий Перевозник договорился с милицией и с вневедомственной охраной о том, что они не будут нам препятствовать. Было около одиннадцати вечера, когда я и еще несколько депутатов горсовета (кажется, Ласун с «Гидросилы» и Безлатний, точно не помню) пришли в обком КПУ, кабинеты в котором уже были опечатаны. Нас встретили дежурные работники обкома. Первых лиц среди них, конечно, не было. Однако в течение нескольких минут примчался один из дежурных секретарей обкома. Сразу после того прибыл управляющий делами горисполкома Петр Фёдорович Руденко, усилив нашу группу. Произошла нервная перепалка. Обкомовцы звонили в Киев, спрашивали, как действовать. Им наверняка сообщили, что сопротивление – не к месту. Наконец мы и представитель обкома подписали акт приема-передачи помещения. Обкомовцы были подавлены. Один сказал: «Мы еще вернемся». Я и не понял, что он имел в виду. Может, собирался прийти утром за личными вещами? Шучу. Позднее новообразованный горотдел милиции во главе с Юрием Тымчишиным получил здание Кировского райкома партии, а музыкальное училище переехало в здание Ленинского. В помещении гостиницы «Добруджа» разместили городскую детскую больницу. Кстати, это я предложил назвать ее «Добруджей»…

Взял удар на себя

Юрий Кравченко уже не расскажет о распоряжении, за которое его хотели уволить с должности начальника милиции области. А люди из его тогдашнего окружения ныне или далеко от Кропивницкого, или не отличаются словоохотливостью. Некоторые умерли.

И все же десять лет тому назад автору этих строк удалось вызвать на откровенность Владимира Кришевича (ныне покойного), который в августе 1991 года исполнял обязанности начальника облУВД, пока Кравченко отдыхал в Крыму.

Вот что сказал тогда Владимир Прокопович:

– Дізнавшись про ДКНС, Юрій Федорович одразу зателефонував мені. Я йому: «Відпочивай». Тим часом я видав деякі резолюції, якими націлив міліцію області на посилення охорони громадського порядку в зв’язку із ускладненням оперативної обстановки. Невдовзі прибув Кравченко і також видав деякі розпорядження. Коли «гекачепістів» арештували, Кравченка звинуватили у їх підтримці. У газеті «Народне слово» з’явилася критична публікація про його дії. Відбулася сесія обласної ради, на якій Кравченка добре пом’яли.

Статья, о которой вспомнил Владимир Кришевич, называется «Гекачепісти не здалися б, якби знали, що їх підтримала кіровоградська міліція». Там перепечатан приказ, которым Кравченко «з урахуванням оперативної обстановки, що склалася», обя­зал начальников горрайорганов милиции области «вивчити ще раз з усім особовим складом Закон СРСР “Про правовий режим надзвичайного стану”», «суворо керуватися його вимогами у практичній діяльності», «рішуче припинити поширення підбурюючих чуток, дій, що провокують порушення правопорядку й розпалювання міжнаціональної ворожнечі», «з метою попередження виготовлення листівок провокаційного характеру забезпечити контроль за об’єктами з множильною технікою», «взяти під контроль, а при необхідності – під охорону, найбільш важливі та інші державні та господарські об’єкти» і т.п.

Слова Владимира Кришевича о том, что «Кравченка м’яли», вполне подтверждаются отчетом созданной облсоветом временной комиссии, которая выявляла местных пособников путчистов. Что касается милиции, «комісія дійшла висновку, що УВС області, не поставивши до відома про вказівки МВС УРСР облвиконком, взяло участь у путчі шляхом введення окремих елементів надзвичайного стану». В том же отчете предлагалось «звернутися до МВС України з проханням вивчити можливість перебування Ю.Кравченка на посаді начальника УВС області».

Но облсовет решил всего-навсего «вказати члену облвиконкому Кравченку Ю.Ф. на перевищення своїх повноважень і на необхідність суворого дотримання чинного законодавства України».
Почему же Юрия Федоровича помиловали? Владимир Прокопович сказал, что это он, Кришевич, посоветовал Кравченко объяснить издание скандального приказа так: «Тому що виконуючий обов’язки начальника УВС не в достатній мірі поінформував про оперативну обстановку».

– Тобто ви взяли удар на себе? – спросил автор этих строк у Кришевича.

 – Хай буде й так, – ответил Владимир Прокопович. Сказав, что во время путча Кравченко «якоїсь помилки, може, й припустився», Кришевич заметил, что «таких великих проколів, як в інших містах, у нас не було»…