Чорнило з бузини й самошиті шаровари

11:33
737
views

Для вчителів, викладачів, школярів і студентів 1 вересня – початок навчального року. А для решти – просто привід згадати дитинство, юність. Кропивничанці Ларисі Демченко тоді довелося нелегко:

– У перший клас я пішла 1944 року в Любашівці на Одещині. Годинники тоді рідко в кого водилися. У нашій сім’ї обходилися без годинника. Півень заспівав, свічка чи каганець засвітилися у сусідів – отже, треба вставати, збиратися до школи. Якось зимою прийшли туди, а сторож: «Чого приперлися? Чотири ж ночі!» Не пустив. Ми – назад, по домівках. Узимку в школі було дуже холодно. Одного разу вчителька повела нас, п’ятьох чи шістьох першокласників, у свою кімнатку при школі – там тепліше. Шафи в кімнаті не було. Речі – акуратно складені на ліжку. Вчителька накрила їх скатертиною, і ми, як були в пальтечках, сіли зверху.

Ми користувалися перами «Піонер» на дерев’яних ручках. Чорнило було саморобне, з бузини. Мене ним мама й старша сестра забезпечували. Чорнильниці – керамічні, сіруваті. Їх носили в торбочках, самошитих. Про портфелі й уявлення не мали. Коли в одного хлопчини появилася солдатська сумка, ми роздивлялися на неї, як на диво. Підручників не було. Зошитів – теж. Нам роздали папери, які залишилися від німецької канцелярії. Папери – списані німецькими літерами, тож ми писали між рядками. Потім у школі нам видали чисті сірі аркуші, мама зробила з них зошити. Замість нитки використала суху траву. У школу приїздила солдатська кухня. Солдат черпаком насипав нам кашу. Миски брали з дому. Перших два класи я закінчила в Любашівці. Потім наша сім’я перебралася в Кіровоград. Мене віддали в п’яту школу, що на Шевченка. У сорокових роках ця школа ще була жіночою – навчалися тільки дівчата. Чоловіча – дев’ятнадцята – була поряд, теж на Шевченка, ближче до Карла Маркса, теперішньої Великої Перспективної. Згодом у нашу школу почали брати й хлопців. Опалення в школі було пічне. Грубки – в коридорах. Циліндричні, високі, обтягнуті залізом. На перервах ми до них тулилися, щоб зігрітися. Топив грубки сторож Бірзул. Він мешкав у шкільному підвалі. Там, у підвалі, не було ні освітлення, ні опалення. Іноді вранці ми бачили, як сторож походжає шкільним подвір’ям, а за ним – двоє пацюків. Мабуть, приручив їх. П’ята школа, коли я там навчалася, складалася з одного корпусу. Той, який на Чорновола, побудовано значно пізніше. На другому поверсі розташовувався спортзал. Вечорами ми займалися там гімнастикою. Вмикати електрику не дозволялося (дорого!), тож ми тренувалися в світлі вуличних ліхтарів.

Більшість людей після війни жила бідно. Не було такого, як тепер: сьогодні – в одному платті чи костюмі, завтра – в іншому. Та й у магазинах не продавалося ні одягу, ні взуття. Я малою взимку носила байкове платтячко, рожеве, в квіточках. У теплу пору – ситцеве. Коли перейшла в сьомий клас, це було на початку п’ятдесятих, школярам дозволили шаровари. Були вони й у мене – мама пошила. Темно-сині, байкові, широченькі, внизу на гумці. Шаровари й фізкультурною формою слугували. Дівчатка носили їх з платтями – так тепліше. Тоді багато хто намагався обзавестися швейною машинкою – щоб обшивати родину. Наша сім’я теж мала машинку, купили 1948 року. Нею мама пошила мені ще й пальто, з батькового галіфе. Усі хвалили: яке гарне пальтечко! А сестрі мама пошила з ковдри костюм – спідницю та жакетик. Теж усі хвалили.

Тільки троє в нашому класі – Тамара Валявська, Ліда Парасенко і Валя Клімова, дочка воєнкома, – мали шкільну форму, коричневі плаття з фартухами. Коли закінчували школу, Тамара, Валя і Ліда давали однокласницям свою форму, щоб сфотографувалися. Мати форму було престижно, але ж дорого! Чобітки теж були тільки у Тамари, Валі й Ліди, шиті на замовлення. Решта – в ботинках на шнурках. Зверху – калоші. Хоча моя сім’я – не з найбідніших. Батько працював у держторгінспекції, вона розташовувалася за «дзеркальним» гастрономом. Там і Григорій Куропятников, Герой Радянського Союзу, працював.

Коли навчалася в п’ятій школі, появилися підручники. Добре пам’ятаю підручники з алгебри та геометрії авторства Кисельова (Андрій Кисельов (1852 – 1940) – російський педагог, «законодавець» шкільної математики. – Ред.) А фізику нам викладав Олександр Олексійович Хмура, він потім став директором інституту вдосконалення вчителів.

Перед уроками обов’язково – фіззарядка, надворі. Вчитель фізкультури проводив.

Туалету не було взагалі, поки не побудували надвірний між нашою й дев’ятнадцятою школами. До того справляли нужду в навколишніх руїнах. Ріг вулиць Шевченка й Перспективної – там були руїни.

Якось нас попередили, щоб взяли наступного дня гроші, бо в школу привезуть ласощі. Привезли шербетні цукерки. Ми їх називали «щербетні». Діти купували по сто грамів. Я не мала за що. Ходила тоді в шостий клас.

Дехто з подруг приносив у школу соняшникове насіння. Їхні матері працювали на олійжиркомбінаті. Їдальні в школі не було.

Десятий клас ми закінчили 1954 року. Випускний – у Будинку офіцерів, теж на Шевченка. Бо в школі не вистачало стільців. Прийшли на випуск хто в чому. Мама мені платтячко пошила – не зовсім біле, а як молоко. Батько купив парусинові босоніжки з підбором пластмасовим висотою сантиметри з чотири. Парусина бруднилася дуже. Тоді чистили босоніжки зубним порошком. Від нього слід на дорозі залишався. Удома мої казали: видно, куди пішла Лариса. На випускний нам привезли лоток з морозивом. Хто мав гроші – той купив. Я не мала. Це розкіш – морозиво.

Проживали ми тоді на Компанійця, 17. Тепер це – Пашутінська. Наш будинок – довгий, як барак. Жило в ньому семеро сімей. Навколо – руїни. Влітку батько й мати вибирали там цеглу, носили додому. Побудували сарай на подвір’ї. Згодом сусіди зробили до нашого сарая прибудову, а до неї прибудувалися інші. Літа спекотні були, і ми на дахах сараїв стелилися на ніч, спали. Через наш двір був прохід до вулиці Олексіївської, тепер Гагаріна. Років зо два тому я пішла туди, і мене впізнали тамтешні жінки. У п’ятдесяті роки районом «п’ять-п’ять» закінчувалося місто. Швейної фабрики ще не побудували. Там було дослідне поле. Недалечко – землянки, в яких люди жили.

За словами Лариси Іванівни, у 1950-ті в п’ятій школі було й відділення, де навчали на вчителів. Абітурієнтів набирали із здібних випускників школи. Лариса ж після десятого поступила в Кіровоградський педагогічний інститут, на фізмат. Викладачів вона згадує з теплом. Каже, з повагою ставилися до студентів. Викладав на її курсі й Іван Захарович Ковальов (1930 – 1999), розробками якого з методики викладання фізики і тепер пишаються в Центральноукраїнському педуніверситеті.

– А ще нас, студентів, навчали водити авто. Якось кермую машиною, поряд – інструктор. На Ковалівці не загальмувала вчасно, і автомобіль вперся в воза – їхав якийсь дядько конячиною.

Після інституту – вчителювання в Першотравенці Компаніївського району.

У нашій школі вчилися діти з чотирьох сіл. У Першотравенку добиралися пішки. Одного разу прийшли не всі, через завірюху. Заходить до класу директор Григорій Андріянович – добрий чоловік, багато російської поезії напам’ять знав – і питає, чому нема дітей з Гордіївки й Коротяка. Розподілив вчителів, щоб ішли за відсутніми. Я пішла в Коротяк. Дорогою зустріла двох дітей, які сховалися в затишку.

Лариса Демченко згадала й про тодішні шкільні предмети, назви яких тепер викликають подив, – «Основи дарвінізму», «Конституція».

– Конституцію вивчали раз на тиждень. Йшлося про права громадян СРСР. Основи дарвінізму через якийсь час назвали біологією.

Потім Лариса Іванівна перебралася до Кіровограда. Упродовж кількох десятиліть викладала фізику в дев’ятій школі. Старалася, вкладала в роботу душу. Й учні її любили. У школах не було заведено підносити дорогі подарунки вчителям. Лариса Демченко й не хотіла їх. Навіть букетів просила не купувати.

– Казала дітям: коли захочеться квітів, куплю їх. А одного разу на 8 Березня мені дарують настінний годинник, з написом відповідним – у ювелірній майстерні замовили. Кажу: «Візьму подарунок, але поверну вам його вартість». Так і зробила. Наступного дня прийшла мати одного з учнів і висунула претензії: мовляв, примушую дітей складатися на подарунки. Я порадила розпитати у сина, як все було. Потім та жінка ще раз прийшла, вибачалася. Також я просила учнів не одягати в школу дорогі речі. І батькам казала: «Нема чого виставляти напоказ багатство. Нехай діти розумом хизуються». Пригадую, 1975 року появилися «сапоги-чулки», як їх називали російською. Італійські, дорогі. Одна дівчинка прийшла в них на заняття. Я їй зробила зауваження: «Іро, не треба тут демонструвати…» Бо більшість й тоді не розкошувала. Однокласниці Ірини на випускний не шили суконь спеціально. Прийшли в повсякденних – кримпленових, трикотинових. Таня Шабала, яка із золотою медаллю закінчила школу, на трикотинове плаття заробила сама. Вона на канікулах підробляла лаборантом в КІСМі. В їхньому класі й Юрій Тітов, який «Гідросилою» керує, вчився. 2018 року вони влаштовували зустріч – через сорок років після випуску. І мене запросили. Зустрілися як родичі…