На ошатному подвір’ї лікарні нічого не вказує, що в країні – війна. Як і в мирний час, тут порядкують прибиральники, між корпусами пробігають у своїх невідкладних справах медики, а за кількасот метрів гуде вуликом супермаркет, де можна купити все, що продавалося й до 24 лютого. Та ілюзія мирного благополуччя щезає, коли заходиш у відділення лікарні, де серед пацієнтів – поранені військові.
Перший, кого я побачив, очікуючи о дев’ятій ранку завідувачку відділенням Наталію біля її кабінету, був кремезний суворий бородань, ліва рука якого, вся в ранах, затиснута в металевий каркас і підвішена до шиї. Важко ступаючи, чоловік пройшов повз. Не було сумніву, що він – військовий. В далині коридору показалася жінка без ноги, на милицях. Подумалося: невже й вона – з війни?
Розмову з Наталією почати було не просто: колеги то заходили до неї, то телефонували. І в кожного – термінове питання.
– Неспокійно тут у вас, – кажу лікарці нарешті. – Ви з котрої на роботі?
– З половини восьмої. О восьмій у нас – п’ятихвилинка. Доповідають мені, як пройшла ніч, кому погано було. Потім – перев’язки, пластична хірургія ран, відновлюємо шкірний покрив, масиви тканин…
Далі – про те, що змінилося тут з початком війни:
– Наше відділення – невідкладної допомоги. До війни лікували постраждалих у нещасних випадках. Це і опіки від пожеж, і травми в ДТП, і ушкодження побутовим електроінструментом. Займаємося всіма видами ран, де недостає тканин. Наприклад, два роки тому лікували постраждалих від пожежі жінку з трьома дітьми. А на початку березня цього року поступили поранені військові. Їх поранено ще в перший день війни. До того, як потрапили сюди, перебували в лікарнях, розташованих ближче до фронту. Потім до нас направляли й цивільних, які постраждали на війні.
– Бачив у коридорі жінку без ноги, на милицях. Хто вона?
– Анечка. Теж військова. У перший день війни поранена.
– Якого вона віку?
– За тридцять. А наймолодшому з військових – двадцять два.
– Терплячі вони?
– Так. Але в кожного, крім фізичної, – ще й психологічна травма від пережитого. Вона довго не проходить.
– У чому це виявляється? Погано сплять?
– І таке є. Це інверсія сну: людина вночі не спить, а вдень дрімає. Здригається, коли підходиш. Перепитує, коли звертаєшся.
– Про війну розказують щось?
– Не хочуть. Коли питаєш у них про обставини травми, відповідають сухо, коротко. Замкнуті.
– Цікавляться новинами?
– У кожного – гаджет. Постійно заглядають у них. Звикають у нас, заспокоюються. Попускає. Але, повторюю, психологічна травма – це надовго.
– Ніхто не вмер?
– Усі живі. Декого вже виписано.
– Мабуть, родичі провідують поранених.
– Так, і з Миколаєва, і з Кривого Рогу приїздять.
– Ото вже смакоти понавозять для синів та чоловіків!
– Наші співробітники теж приносять їм домашнього. І волонтери. Звісно, харчування забезпечує лікарня.
– А як з ліками?
– Поки є. Волонтери і з цим допомагають. Фармацевтичні компанії дають. Звичайні люди приходять: хочемо допомогти, скажіть, що треба. Недавно айтішники допомогли. Та все ж на 99 відсотків медикаментозне забезпечення – за рахунок лікарні.
– Серед вашого персоналу є люди, чиї рідні воюють?
– Нашої санітарочки дочка. Один з лікарів теж пішов на фронт. Операційної сестри син в АТО воював.
– Напевне, ці ваші співробітники болісніше сприймають те, що сталося з військовими, які перебувають тут.
– Гадаю, так.
– Ви говорили про операції з відновлення шкірного покриву. Військові, які потрапили до вас, теж потребували їх?
– Так. От і вчора я проводила операцію. Така операція триває три – чотири години.
– Коли додому приходите, чим займаєтеся?
– Їм – і спати. Сил немає.
Прошу лікарку домовитися з кимось із поранених бійців про розмову зі мною. Наталія йде до них. Повернувшись, каже:
– Не хочуть…
Серпокрильці: чудові, чудернацькі