З поважним ювілеєм, «Зорянко»!

10:19
861
views
Фото 1985 року з власного архіву.

Не хочеться писати пафосні слова стосовно сторіччя (!) швейної фабрики, що в Кропивницькому, та й не варто. Але є нагода написати від себе, згадати бачене та пережите, адже заступниця головного редактора «УЦ» свою професійну діяльність розпочала саме там – в КПШО (Кировоградское производственное швейное объединение). Перший запис в трудовій книжці!

З багатьох працюючих підприємств міста це вирізнялося організацією, умовами праці, масштабом (у виробниче об’єднання входила ще фабрика в місті Балта Одеської області), високою заробітною платнею, власним дитячим садочком, базою відпочинку, гуртожитком та перспективою отримати квартиру. Це лише кілька переваг.

Підприємство, яке потім було приватизоване та стало називатися «Зорянкою», у 80-х роках (саме про цей період спогади) було організмом, маленькою країною зі своїми законами та традиціями. Спізнитися на зміну або залишити цех раніше – лише за дуже серйозних причин. Обід, як кажуть, за розпорядком. Годували смачно, комплексні обіди рухалися по конвеєру.

Щодо традицій. Які вечорниці влаштовували у гуртожитку! Зі сценаріями, костюмами, варениками. Оскільки колектив в основному жіночий, чоловічі ролі виконували… чоловіки. Їх запрошували з «партшколи». (Була така, зараз там медунівер чи інститут внутрішніх справ). Вечори відпочинку в їдальні фабрики – регулярні. Гості – військовослужбовці. Треба ж було дівчатам з кимось танцювати, а паралельно влаштовувати особисте життя. А до колядування готувалися всім колективом. Свої «артисти», Дід Мороз та Снігурка, баяніст підготовку розпочинали заздалегідь, вивчали слова колядок та пісень, а потім наставав день, коли у всі цехи заходила ця братія у супроводі керівництва фабрики. Колядників працівниці обдаровували смаколиками, часто пригощали салом та навіть смаженими качками. Усе це потім дружно з’їдалося в клубі фабрики.

Перелічене вище – складові культурно-масової роботи, яка на фабриці була на висоті. Ми, молодь, із задоволенням у всьому цьому брали участь. Що стосується основної роботи, то прийшлося шити костюми «хімзахисту». Це було секретно, із нами розмовляли «спеціальні» люди й просили повідомляти, якщо хтось буде цікавитися кількістю пошитих за зміну одиниць. А ще ми шили жіночі пальта. Можна було замовити для себе та на кожній операції слідкувати за якістю свого майбутнього вбрання. Найцікавіше було шити солдатські «парадки»: брюки та мундири. Це направлялося в армію для строковиків. Дівчата нерідко залишали на бортовій тканині, яка зашивалася між зовнішньою та підкладкою, послання солдатикам зі своїми адресами. А раптом!..

Так, перший запис в трудовій, початок трудового стажу, перший в житті директор. Володимир Ілліч Курбатов спершу здався принциповим, навіть суворим, непідступним. Але коли він йшов через величезний цех й вітався з робітницями, повертаючи голову праворуч і ліворуч, попередні враження зникали. Так, принциповий, але жодним чином не суворий. Він знав свою справу й вимагав від інших знати свою та виконувати сумлінно. Не було жодної операції, жодного вузла, жодного підрозділу, де б він не дав слушну пораду.

У кожному своєму інтерв’ю чи коментарі Володимир Ілліч з вдячністю згадує колектив «КПШО» та «Зорянки». Пам’ятає всі дати та імена. І йому дякують тисячі тих, кому пощастило працювати під його керівництвом.

Якщо про фабрику пафосно не хотілося писати, то про Курбатова – саме так. Він заслуговує. Процитуємо одну з наших статей минулих років про нього: «Скільки всього змінювалося навколо, а він залишався директором, на якого рівнялися, до якого дослухалися, якого поважали не тільки в його рідному колективі швейної фабрики, але навіть далеко за межами країни. І йому вірили, бо він ніколи нікого не зраджував – не міг такого допустити». Зі сторіччям, «Зорянка»!