– Збиралася сюди поспіхом – Харків обстрілювався. Навіть гребінець забула. Ні рушників не взяла, ні постільної білизни. Взяла пелюшки – ними й витирала дітей. Тепер можна перевезти добро з Харкова сюди. Але це ж клопіт – тягати його туди-сюди! Хочеться повернутися назад. А якщо не повернемося? Оця невизначеність дуже тисне. Не знаєш, що буде завтра. План – вижити.
З таким настроєм Юлія Ткаченко – шостий місяць. Хоча прийомом на Кропивниччині задоволена. Вдячна за це тітці, Наталії Ховрящук, котра поселила її з двома дітьми в себе, як тільки прибули сюди, хворі, і купувала для них ліки. Вдячна дідам, Андрію Нагорному й Олександру Какоріну – один з них, Андрій, також давав їм прихисток. Вдячна кумі, Тетяні Поздняковій, в якої мешкають тепер. Юлія ж теж – з нашого краю. Народилася у Злинці, заснованій понад 300 років тому російськими розкольниками – через це майже половина тамтешнього населення й досі послуговується російською. Звісно, це аніскільки не заважає російськомовній частині села дружити з українськомовною.
– Моя мама – з української половини, батько – з російської. Я змалку розмовляю з мамою українською, з батьком – російською, – пояснює природу власного білінгвізму Юлія.
У Харкові вона – з 2007 року. Батьки з Юлиною молодшою сестрою перебралися туди раніше – родичі покликали. Винаймали житло, поки не обзавелися власним. Юлія, вивчившись на правознавця в Кіровоградському кооперативному коледжі, переїхала до них, продовжила здобувати освіту в тамтешній юридичній академії (тепер – Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого).
– З дитинства мріяла стати юристкою. Ні шити, ні торгувати не мріялося. У Харкові вчилася заочно, водночас працюючи в судовій системі. Прочитала в газеті оголошення, що суду потрібен секретар канцелярії, звернулася, прийняли. Потім працювала секретарем судового засідання. Після того, поки й не взяла відпустку з догляду за дитиною, – помічником судді. Старалася. Не хотілося, щоб суддя, у підпорядкуванні якого була, червонів через мене. У Харкові вийшла заміж, у нас з Олегом народилося двоє дітей. Аліні – сім років, Лілі – рік і десять місяців. Харків став мені рідним. Було багато планів. Чоловік працював на меблевому виробництві, хотів відкрити власну справу. Але війна…
Юліїн чоловік родом – з Луганщини. Юлія пам’ятає, як він 2014 року забрав звідти своїх батьків.
– Ми поїхали до них у Кіровськ на травневі свята. А там – мітинги за Росію. Я – в шоці. Згодом Олег перевіз батьків у Харків. Бойовики ледь не розстріляли їх на блок-посту, бо Олег не зупинився вчасно на їхню вимогу – ще не навчився тоді як слід керувати авто.
Ранок 24 лютого нинішнього року Юлія описує так:
– Чоловік піднявся о п’ятій, на роботу збирався. Вийшов на балкон покурити, відкрив вікно. Я в ліжку була, чую: бабах! бабах! Ми – в ступорі. Заходилися телефонувати знайомим. Відкрили Інтернет, виступ Путіна почули.
За словами Юлії, у перший день великої війни в їхньому будинку вимкнули ліфти, тому їм, жителям 12-го поверху, було нелегко бігати в підвал дитсадка, розташованого неподалік.
– Біжимо, котимося по сходах. В одній руці тримаю меншу дитину, в іншій – її штанці. Поряд – старша з її чобітками. Кричу: «Аліно, швидше!» А за двісті метрів танки їдуть і стріляють. Ми бігали в підвал до середини березня. Той підвал – не справжнє укриття. Немає запасного виходу. Комунікації проходять. Прорве вода – затопить. А в метро – холодно й протяги. Мама з батьком і сестрою ніч провели там, так заклякли… Час від часу треба було навідуватися додому – приготувати їжу, помитися, взяти якісь речі. Ніби й знаєш, що треба, і щоразу забуваєш про щось. Не знаєш, чи повернешся ще хоча б раз. Головне було взяти їжу дітям, памперси малій. Магазини працювали, тільки дорого все! Люди намагалися купити сало, інші харчі, які не псуються швидко. На вулицях гуманітарна допомога роздавалася. Під обстрілами. У черзі за пачкою «Мівіни» можна було загинути. І все ж я не планувала виїжджати. Думала, швидко закінчиться цей жах, перетерпимо в підвалі. Поки мама не наполягла, що треба втікати. Збиралися швидко, я забула про теплі шапки дітям. Їхали вп’ятьох – я, діти, мама, сестра. Чоловік залишився. Батько пізніше виїхав. Чоловікові батьки не захотіли. Кажуть, що вже старі, не будуть бігати, якщо вб’є – значить, така доля. Кожен вирішує сам…
Подорож була жахливою. А перед тим, як сісти в поїзд, Юлія з родиною настраждалися на вокзалі.
– Людей – багато. Усі – в стресі. Чимало плакало. Багатьом ставало зле. Медики не встигали. Ми бачили, як одного чоловіка понесли на ношах. Не знаю, чи врятували. Вгорі від вибухів теліпалася велика люстра, стояти під нею боялися. Я годувала Лілю груддю, сидячи на сумці в коридорі, бо кімната для матері й дитини була переповнена. У поїзді – теж тіснява. Люди лежали в проходах. Крики, істерики…
У Кропивницькому Юлії з дітьми цілком комфортно.
– Тут – цивілізація, Інтернет. Аліні без нього – ніяк. Треба було закінчити навчальний рік, навчається за програмою «Інтелект України». Це така програма, де кожна тема випливає з попередньої. Пропустиш щось – не надолужиш. У бібліотеку імені Чижевського ходимо, Аліна тут займається малюванням. У Ковалівському парку буваємо. Там у наметі ЮНІСЕФ проводяться цікаві заняття і для малечі, для таких, як Аліна, і для батьків.
Звісно, Юлія цікавиться тим, що відбувається в Харкові. Інформацію черпає із соцмереж.
– У червні частина харків’ян, які евакуювалися були, назад рвонула. А Харків – уже не той. Руїни. Ніби завмерло місто. Вікна магазинів фанерою затулені. Раніше на вулицях було дуже людно, скрізь – черги. Тепер, кажуть, вагони в метро – порожні. Жінок не видно. Дітей – теж. Та коли обстріли почастішали, потік в Харків порідшав. Люди, які евакуювалися, бояться, що, коли повернуться, знову будуть змушені вибиратися. А куди вибиратися? Житло на заході України знайти непросто. Та й вартість оренди зростає. В Ужгороді за квартиру беруть 15 – 20 тисяч в місяць. Де їх взяти?
Психологічну теорію про те, що діти сприймають біганину в укриття та інші явища воєнного стану як гру, Юлія не підтверджує.
– Мої після пережитого в Харкові й досі бояться сирен, гучних звуків. Машина задирчить на вулиці – а менша здригається. Але обидві знають, що треба робити, коли тривога. У ванну кімнату біжать – це найбезпечніше місце в квартирі, де мешкаємо. Шуг у ванну – і сидять…
«Навчись рятувати життя». У Кропивницькому проведуть безоплатний тренінг-практикум із надання домедичної...