Дві долі захисників України

Ми звикли, що слово «ветеран» у нас асоціюється з людиною похилого віку з орденами та медалями на грудях. Але ветерани АТО зовсім не схожі на цих ветеранів. Це наші діти, сусіди, колишні учні, наші друзі. Досить часто вони зовнішньо не відрізняються від нас, пересічних. Але вони – ветерани, вони – герої, вони захистили нас від агресора. Доля кожного ветерана унікальна по-своєму. Коли слухаєш їхні розповіді, то часом здається, що таке буває тільки в кіно. Але це життя, і воно набагато цікавіше за кіно.

Хочу розповісти про двох світловодців – Олександра та Анатолія. Вони воювали в 93-й бригаді, побували в донецькому аеропорту, але познайомилися вже після демобілізації. Чим не сюжет для роману чи кінофільму?

Весна 2014 року для українців була важкою та тривожною. З самого початку агресії біля військкоматів вишикувалися черги. Серед перших добровольців у Світловодську були Олександр і Анатолій.

Олександра призвали до війська відразу з першою хвилею в березні 2014 року. Його як чоловіка, який служив в армії, відразу направили до 93-ї бригади. Анатолію запропонували зачекати. Він до війська не призивався.

Тільки вперед

У військовій частині Олександра призначили до артилерійського підрозділу. Але це не для добровольця та справжнього патріота, який хотів якомога швидше потрапити на передову. Олександр попросився до піхотного підрозділу бригади, що був сформований, швидко злагоджений та направлений на схід, під Донецьк.

Кінець весни – початок літа 2014 року. ЗСУ починають проводити перші операції зі звільнення населених пунктів Донеччини та Луганщини.

Бойовим завданням підрозділу, в якому воював Олександр, було знищення ворожих блокпостів і встановлення наших. Останні передавали військам, а самі йшли далі. Уже звільнили Опитне, Водяне, Тоненьке. Дуже гаряче було в Пісках. Наших там не чекали. Підрозділ увірвався до населеного пункту, розділився навпіл і почав рішучий наступ. Група Олександра зайшла практично в самий Донецьк. Але з’ясувалося, що підрозділ тут зустрічали не тільки «ополченці», а й російські найманці з Чечні та кадрові військові. Щодо наявності росіян, то це підтвердилося вже пізніше, після бою, коли захопили групу саперів, яка складалася з «ополченця», найманця-чеченця та кадрового російського офіцера.

Сили в цьому бою були нерівні. Ворожі солдати – всюди, сиділи навіть на деревах. Наша ж група – з десяток піхотинців та один танк. Сепаратисти відкрили шалений вогонь зі стрілецької зброї та мінометів. На жаль, ворогу вдалося підбити та локалізувати наш танк. Командир розумів, що після того, коли ним було знищено декілька автобусів із сепаратистами, вороги його не залишать живим. Герой підірвав себе й танк гранатою.

Бій під Пісками запам’ятався Олександру на все життя. Назавжди запам’ятав, як вони з побратимами відстрілюються від ворога, втискаючись у землю, а зверху на них падають, наче сніг, гілки з дерев, перебиті щільним вогнем ворога. В цьому бою Олександр дістав поранення, але від госпіталізації категорично відмовився. Перемога здавалася такою близькою.

А потім був донецький аеропорт.

Розвідник без статусу

А що Анатолій? Він продовжує регулярно відвідувати військкомат, де йому регулярно пропонують почекати. «Розумієш, призиваємо тих, хто служив в армії раніше. Ти ж не служив, військової спеціальності не маєш. Тебе ще навчити потрібно», – переконував Анатолія офіцер військкомату. Але сидіти та просто дивитися телевізор Анатолій не міг. Він вирішив іти на війну добровольцем. Інтернет допоміг Анатолію: знайшов адресу бази вишколу УНСО. З екіпіровкою допомогли світловодські волонтери.

Так Анатолій пройшов вишкіл за програмою військового розвідника. Готували ґрунтовно та добросовісно. Заняття проводили досвідчені інструктори, а курсанти були добре вмотивовані. Військову науку Анатолій засвоїв на «відмінно». Втім, для того, щоб потрапити до військової частини, потрібен військовий квиток, якого в Анатолія не було. Не швидко, але вирішилася й ця проблема. Анатолія взяли до 6-ї роти 2-го батальйону 93-ї ОМБр. Це була особлива рота – рота добровольців. Основу її складали мешканці Донбасу. Добровольців без військових квитків у роті було п’ятеро. Один земляк Анатолія з Кіровограда й три грузина, які прибули допомагати нам у боротьбі з російськими окупантами. Комбриг видав Анатолію довідку про те, що він волонтер і має право бути на передовій разом із особовим складом бригади та надавати бійцям допомогу.

Аеропорт

Після того як вояки 3-го полку спецназу звільнили донецький аеропорт від сепаратистів, на допомогу прийшли підрозділи інших військових частин. Серед них був і підрозділ 93-ї бригади, в якому служив Олександр. Розпочалася сорокаденна варта в ДАПі. Це був період, коли бої за аеропорт тільки розпочиналися. Будівля аеропорту була ще майже цілою, були не зруйнованими ангари та башта керування польотами. Але з кожним днем пересування по аеропорту було небезпечним. Сепаратисти регулярно обстрілювали наші позиції. Розпочинали о 18.00 та гатили всю ніч. Обстріли з мінометів і «Градів» чергувалися з атаками піхоти та спецназу. Наші теж у боргу не залишалися. Усі ці сорок днів і ночей для Олександра злилися в один безперервний бій із невеликими уривками на сон та зміну позиції.

Потім були ротація, короткий відпочинок і повернення в зону бойових дій, але вже в складі артилерійського підрозділу. Восени 2014-го розпочинаються запеклі бої, в яких активну участь беруть артилеристи. Підрозділ Олександра постійно на передовій: чотири години на відпочинок – і знову в бій. Справжні артилерійські дуелі, коли за день три самохідні гармати могли випустити по п’ятсот снарядів. У тих боях російські артилеристи використовували безпілотники, супутники, дальнобійні гармати. На жаль, у нас таких засобів було досить мало, але наші артилеристи не тільки нічим не поступалися ворогу, а й перемагали його.

Аеропорт-2

Наприкінці осені, після бойового злагодження підрозділу, Анатолій потрапляє в зону бойових дій в район Міколаївки, а потім Очеретного. Це був тяжкий період для захисників донецького аеропорту. Вони були практично оточені. Російсько-сепаратистські війська робили все, щоб відрізати захисників аеропорту від наших військ, а наші – щоб завадити цьому.

Підрозділ, у якому служив Анатолій, отримав бойову задачу вибити ворога з монастиря, що розташований в 2-3 кілометрах від аеропорту. Це був відомий бій 17 січня. Згідно задуму, відділення на БМП мало пройти через злітно-посадкову смугу та з флангу атакувати монастир. Але щось пішло не так. Розвідка не повідомила, що на шляху БМП був виритий протитанковий рів, який вона не змогла подолати. Відділення змушено було повернути до аеропорту, де розгорівся запеклий бій. Місцевість давно була пристріляна ворогом. Пострілом з крупнокаліберного кулемету поранили командира БМП, машина стала нерухомою та ще й заклинило двері. По броні БМП, наче град, зацокотіли кулі. Врешті-решт відділення залишило БМП, розгорнулося в ланцюг і під прикриттям БМП і танків пішло в атаку. Противник вів обстріл з трьох сторін. З десяти танків, які мали підтримувати наступ наших бійців, дійшли тільки два, а МТЛБ не могла підтримати атаку, тому що була завантажена боєприпасами. Але наказ є наказ, і його потрібно виконувати. Ворог відкрив шалений вогонь зі стрілецької зброї та мінометів.

Близький розрив міни. Далі події Анатолій пам’ятає смутно. Пізніше побратими розповіли, що двоє загинули, а двадцять чотири бійця отримали поранення. У Анатолія розтрощена нога та вибиті зуби.

Поранених віднесли до терміналу аеропорту. Саме там помирає від тяжкої травми лейтенант спецназу грузинської армії та доброволець 93-ї бригади Тамаз Сухіашвілі.

На жаль, до кінця виконати бойову задачу підрозділу не вдалося. Виних у цьому бійців не було. У той час кожний клаптик землі біля аеропорту був пристріляний ворогом.

Мотивація та бойовий дух наших хлопців були високими. Після того як Анатолій оговтався від поранення, він ще піднявся на другий поверх аеропорту та хотів спробувати повоювати, але його стан був важким. Його евакуювали в тил бійці Правого сектору.

Після війни

Далі долі наших героїв були дещо схожими. Обидва потрапили до шпиталю. Анатолій – з важкими пораненнями, а Олександр – із хворобами. Навесні 2015 року обидва були вже вдома. Олександра демобілізували, а Анатолій просто після лікування приїхав додому. Період реабілітації був важким. Потрібно було вирішувати сімейні проблеми та поправляти здоров’я, але найголовніше – «зібрати до купи свої думки». Зробити це досить важко. Особливо Анатолію. До мирного життя він повернувся, але залишилася проблема соціального статусу учасника АТО. Анатолій має відзнаку учасника АТО, яку йому вручив особисто міністр оборони Степан Полторак у шпиталі, але в списках ЗСУ він не числиться. Відзнака є, а статусу немає.

«Інколи мене питають, за що мені дали медаль і що я робив у донецькому аеропорту, то я відповідаю, що в донецький аеропорт прибув літак з бананами, а я його розвантажував і випадково пошкодив ногу, за що мене й нагородили», - так іронічно прокоментував свою проблему Анатолій.

Спілкування з Олександром та Анатолієм навело мене на думку про те, що ми, старше покоління, даремно вважаємо, що молодь вже не та, що в неї мало патріотизму. З такими хлопцями, як герої даної розповіді, ми непереможні та справді незалежні.

Вадим Степанець – спеціально для «УЦ».