Цезарій Ганушкевич: «Намагаюся дивитися на життя через анекдоти»

Шкода, що він був у нас вперше. З іншого боку, яке щастя, що він у нас побував. Цезарій Ганушкевич на пленері, проведеному в рамках фестивалю «Кропивницький-2018», вирізнявся своєю яскравою зовнішністю, неймовірно мелодійною, колоритною мовою і внутрішнім сяйвом, яке помічали всі перехожі. До нього всіх тягнуло, щоб зазирнути в полотно на мольберті, сфотографуватися з майстром, поспілкуватися. І ми не змогли оминути митця, мудрість якого починається з очей.

– Цезарій Мар’янович, у вас таке красиве им’я. Хто вас так назвав і чому?

– Я вам розкажу цікаву історію. У мене був друг, онук Карпа Дем’яновича Трохименка, народного художника України. А другий товариш був Татарченко, батько якого був академіком. І ще один друг був сином директора якогось заводу. Сидимо якось, п’ємо каву, і вони кажуть: «Мій батько доктор, мій академік, мій професор, а твій хто?» Я кажу: «А мій – стахановець»…

Проста була родина. Ми – римо-католики, і в нас такі імена. Я запитав маму, чому мене так назвали. Вона відповіла, що в сусідньому селі був дуже розумний дядько Цезарій. У дитинстві я соромився свого імені, страждав від нього. Коли підріс, зрозумів, що на нього треба працювати. Працюю й досі.

Була така історія: я після армії працював електриком, і на комсомольських зборах сказали, що головним редактором газети буде Цезар. Я спитав, може Ганушкевич? Ні, хай буде Цезар!

– Електрик і малювання. Як стався перехід? Струмом вдарило?

– Ви бачили фільм «Свій серед чужих, чужий серед своїх»? Так я для художників електрик, для електриків художник… А взагалі дуже цікаво все було. Слава Богу, що я звідти втік, бо сьогодні у вас не було б у кого брати інтерв’ю. Я від природи балакучий і часто відволікався, тому мене часто било струмом. І це так тішило робітників. Приміром, я підключаю рубильник і розказую анекдот. Мене б’є струмом, я лечу й падаю, а навколо всі такі щасливі.

Взагалі малювання почалося з дитинства. У мене в сім’ї всі малювали. Я дванадцята дитина в родині, наймолодша. Так трапилося, що в мене немає дітей. А колись я читав прибалтійського психолога, який писав, що якщо найменший син у великій родині і над ним дві сестри, то це, як правило, діти мистецтва й чоловіки, не здатні бути батьками. Я так довго реготав. Я завжди шуткував: усі признаки таланту на поверхні. Мігренями страждали Понтій Пілат, Врубель і я. Потім – дванадцята дитина я і Джакомо Манцу.

А ще Ніна Матвієнко із багатодітної родини. У нас спільне те, що її мама хотіла зробити аборт, коли була нею вагітна, і моя мама так само. Батько Ніни Матвієнко сказав дружині, щоб народила останнього, і мій батько також. Я коли народився, мій старший вісімнадцятирічний брат і сестри два тижні вдома не жили – соромно. Мій молодший племінник на три роки молодший від мене…

Художником я себе відчув у сьомому класі, коли намалював однокласника і він був схожий. Паралельно я хотів бути офіцером-юристом. У 61-му році, коли до нас проводили світло, у нас працювали електрики. Вони були одягнуті в костюми, брюки-дудочки на блискавці, гарні, до них шанобливо ставилися, пригощали. Я захотів бути електриком. І в армії я потрапив до школи електриків. А потім став головним художником батареї, малював офіцерам на пластику орденські лєнти.

Це допомагало мені. От захворів я, потрапив до госпіталя. Поки там лежав, усі отримали гудзики, погони «СА». А найголовніше, що в мене був 53-й розмір голови, і не було на мене кашкета. Усі ходять у кашкетах, мундірах, з погонами, а я, як революційний солдат: шинель з ременем, без гудзиків і пілотка. І один хлопець попросив мене намалювати в зошиті його дівчину. Я намалював, а він пришив мені гудзики.

Але солдати мене не дуже любили. Ні караулів, ні робіт, малюю. Кому це сподобається?

– У кожної людини є захоплення. Живопис – це ваша професія. Можливо, є й захоплення?

– У мене захоплень багато. Основне – можна сказати, що я майже скульптор. Я роблю макети зброї з дерева й навіть паперу. Колись я приїхав у село й побачив, як хлопець ріже сину автомат із фанери. Я йому нічого не сказав, повернувся до Києва, зробив ескізи. Повернувся в село, знайшов матеріал, два місяці пиляв і зробив автомат.

Художник – універсальна професія. У моїй квартирі жодного разу не було ні електрика, ні сантехніка, ні столяра. Я все роблю сам.

– Ви багато подорожуєте, вас запрошують у великі й знані міста. І раптом – наше провінційне місто…

– Я вам забороняю так казати. Це європейське місто. Я навіть не бачу великої різниці між Києвом і Кропивницьким. У вас зберіглося стільки архітектури! Навіть якщо добудовували, то витримували стиль. Це до честі, це дуже цікаво.

Я не люблю слово, яке вживають люди з грішми, – «я в шоке». То в мене шок був, коли я до вас приїхав. Місто чисте, люди привітні. Я щасливий, що побував у вашому місті. І чесно скажу: це другий пленер у моєму житті, коли все так гарно організовано. І вдалий підбір художників, майстрів.

– Ви так щиро посміхаєтеся й так вдало шуткуєте. А вам буває сумно?

– Колись Товстоногова запитали, чи щаслива він людина. Він сказав: «Щисливими бувають тільки дурні»… Навіть у Біблії написано, що ми народилися не для щастя, а для мук. Звичайно, я сумую. Але це тільки мої проблеми.

Я у 23 роки був головним художником харчового інституту. Учора був електриком, а сьогодні – головний художник. Там була така велика перегородка, і я стержнем від тролейбуса намалював на ній оголену жінку. Біля неї був аншлаг. А це 75-й рік, хтось доповів, прийшов парторг.

– Кто рисовал?

– Электрик.

– Электрика ко мне! Это что за пор­нография?

– Это не порнография, это искусство.

– Сотрите это!

Уявляєте: стержень жирний, площа велика, і я починаю імпровізувати:

– Извините, но я могу ее только одеть.

– Ну так оденьте.

– Извините, но очень много денег на ткань пойдет.

І він побіг жалітися ректору. Виявилося, що ректор закінчив у селі школу з золотою медаллю й хотів вступати в художній інститут. Його не прийняли, і він вступив до харчового. Ректор, коли почув історію з оголеною жінкою, сам прийшов на цей об’єкт. А мене вже звідти вигнали. Я трохи попрацював у лікарні ЦК, але й звідти мене вигнали за «художества». Що робити? Дорога тільки в село. Але ж я звідти втік, бо там мене постіно били за те, що я малював оголених жінок: то татові щось не сподобалось, то вчителю. Я подумав, що треба тікати з села, бо вб’ють.

Викликає мене ректор і так лагідно зі мною: «Цезарій Мар’янович, хочете працювати у нас художником?» Звичайно, хочу. І так я став там працювати. Потім я звідти пішов, потрапив на будівництво. І звідти пішов, бо мене підставили. Там побудували такий красивий туалет, і я всередині на дверях намалював оголену жінку. Начальник дільниці каже:

– Я не знаю, что с тобой делать: или выгонять с работы, или премию давать.

– За что?

– Я зашел в туалет и полчаса не мог выйти.

На другий день приїжджаю на роботу, а сторож кричить на мене. Що трапилося? Двері вкрали.

Але знаєте, я намагаюся дивитися на життя через анекдоти. Болю в житті дуже багато, але багато й анекдотичного. Якщо ти не можеш з іронією, сарказмом дивитися на світ, це дуже прикро.

Розкажу вам ще одну історію. В армії в мене був товариш зі Свердловська, і коли ми розїжджалися, обмінялися адресами. Я чомусь дав адресу та ім’я свого батька. Чому я не написав «Цезарію», не знаю. Через рік після армії мій товариш прислав листа, в якому пише: «Дорогой мой боевой побратим! Рад тебя разыскать. Я женат, у меня один ребенок»… Сестра прочитала листа татові, а він говорить: «Ти диви! Коли війна закінчилася, а мене знайшов побратим». Сестра припустила, що лист адресований мені, але тато сказав, що я не воював, тому побратимів у мене бути не може. І надиктував сестрі відповідь: «Здравствуй, мой побратим Александр! Я счастлив, что ты меня разыскал через столько лет после войны. Мне 60 лет, я уже на пенсии, у меня 20 внуков» і так далі. Я думаю, що мій товариш, коли прочитав цього листа, запідозрив, що зі мною щось не так, що на мене служба в ракетних військах так вплинула, що клепка в мене поїхала, і більше не відповів.

– Яким подарунком вас можна вразити?

– Коли питають, що мене надихає, я кажу: «Природа та жіноча врода». Що може бути найбільшим подарунком?

– Ви справжній чоловік.

– Я дуже люблю жінок. Є чоловіки, яким не треба любити жінок, а мені потрібно любити.