«Женщина, которая идёт»

Ця трохи перефразована назва пісні Алли Пугачової точно характеризує кропивничанку Оксану Гуцалюк. Щодня, у будь-яку погоду, вона йде з вулиці Коваленка до центру на роботу пішки 8 кілометрів і стільки ж долає ввечері додому. Чи не дивина, багато хто ходить пішки на роботу. Але по вісім кілометрів мало хто. До того ж, у Оксани є своя власна філософія ходьби. Це не просто, як кажуть фізики, поступальне переміщення тіла у просторі, а дещо більше.

– Оксано, чому ти так багато ходиш?

– Тому що це класно, здОрово й здорОво. Ходити почала з березня 2020 року, з перших днів карантину.

– Отак просто одного дня вирішила – усе, стану, за Ільфом і Петровим, кращою частиною людства – пішоходом, чи поступово йшла до рішення?

– Думала десь місяць. Довго не могла наважитись, думала, не здужаю – все ж таки відстань чимала, 7-8 кілометрів в одну сторону. І одного ранку взяла та пішла вперше. На телефоні стоїть крокомір, трекер, який, крім кількості кроків, вимірює відстань, швидкість, прописує маршрути, – дуже зручна річ. Можна наочно бачити все про свою ходьбу.

– Мабуть, за ці два роки суттєво покращила результат?

– У перший раз це було півтори години. Потім година 20 хвилин. Зараз, якщо навіть не дуже поспішаю, вкладаюсь в годину. Це вже звичка, ніякої втоми, ніякого бажання підсісти на маршрутку на півдорозі..

– Сніг, дощ, спека, сльота – не перепони?

– Незалежно від цього. Починалось усе, звісно, весною, потім літо, все класно, та до осені вже настільки втягнулася, що дощ, сніг не зупиняє, хрещенські морози, так що від погоди я не залежу абсолютно.

Якщо зовсім критичні умови – ну геть хурделиця, і доводиться їхати маршруткою, то для мене це дискомфорт, і навіть якесь відчуття провини перед собою! Мов, слабачка, можна було ноги в руки взяти та йти.

– У чому кайф? Так звана м’язова радість?

– М’язова радість приходить з часом. Коли втягнешся, тобі не вистачатиме цього навантаження, енергії, яку дає дорога.

– Начебто ж має забирати?

– Навпаки, додає сил. І самоповаги, що ти переборола лінь, якусь прокрастинацію. Важливо, що за цю годину, як йдеш на роботу, встигаєш налаштуватися, спланувати остаточно робочий день, відповісти на дзвінки, також я примудрилася по ходу передивлятися повідомлення, соцмережі, месенджери.

А коли повертаєшся додому, то все лишаєш за порогом, є час налаштуватися на домашні справи, додому приходиш з повністю перемкнутим настроєм.

– Маршрут завжди один?

– Я перепробувала кілька різних, зупинилася на оптимальному. Намагаюся уникати головних вулиць, магістралей, по-перше, дратують цей шум, рух, загазованість, це нездорове.

У мене під час ходьби заспокійливій настрій, споглядальний такий…

Перші півроку ходила тільки з роботи додому, потім в обидві сторони, це виявилося ще крутіше. Зараз тільки в виключних випадках, коли дуже запізнююсь, їду транспортом.

До речі, я сама собі вигадала прикмету/ритуал: на моєму шляху має бути лише зелений світлофор. Хоча й уникаю жвавих трас та перехресть, але доводиться. Тому чи підгадую, як повернути, чи обходжу ці локації. Жодних забобонів із цього приводу, але це щоразу квест та азарт.

– Пригальмовуєш чи прискорюєшся?

– Залежно від ситуації. Я вже знаю всі світлофори з відліком: на якому перехресті 60 секунд, на якому – 18.

– Окрім ходьби ти ще й у спортзал ходиш? Не складно?

– Так, тричі на тиждень по 1,5-2 години. Ні, це геть різні види навантажень, одне другому не заважає. Різні групи м’язів, різний ефект і мета.

– Скільки пар взуття зносила?

– За сезон, за півроку пара зношується, підошви не витримують. За цей час в мене змінився кардинально «взуттєвий парк» в бік зручності, якості. Черевики, кросівки, мокасини. Благо, зараз мода настільки демократична, можна бути в кросівках і платті. Та про всяк випадок на роботі в мене завжди є пара туфель на підборах. І, в залежності від пори року, вуличний одяг на випадок, якщо до вечора зміниться погода.

– Який сезон найбільш комфортний?

– Звісно, весна, день більш довгий, не виходиш з роботи затемна. Спеку я переношу легко, влітку за +35 в мене не викликає дискомфорту. Але має бути просторий одяг з натуральних тканин, взуття з закритою п’яткою, шльопанці не підходять категорично, бо це незручно й травматично. Дуже важливо, щоб взуття сиділо на нозі щільно, і про всяк випадок завжди в сумці є пластир.

– Скільки кроків за день виходить?

– В одну сторону приблизно 10 тисяч, і в інший бік також. Виходить десь 22 тисячі, бо, крім дороги, ще доводиться переміщуватися по дому та офісу. Нормою вважається 6 тисяч на день.

– Середня швидкість?

– 7 кілометрів на годину. Я не люблю, не вмію ходити повільно.

– Навушники, радіо обов’язкові?

– Обов’язкові. У мене мінімум дві пари з собою – дротові та бездротові, зручніше за все спортивні блю-туз навушники з кріпленням за вухами. У сумці павер-банк для підзарядки про всяк випадок. У навушниках, як правило, музика, пробувала аудіокниги, але в дорозі це незручно, відволікаєшся на світлофори, машини, знайомих, зміст губиться. Пробувала аудіокурс польської мови, йдеш проговорюєш слова, зі сторони це виглядає, можливо, дивним, але це працює.

– Як щоденна ходьба позначилася на апетиті?

– Ніяк! На вазі позначилась. Кілограмів сім за цей час скинула, хоча й регулярні тренування впливають.

– Що обов’язково з собою?

– Дві пари навушників, павер-банк, пластир, зонт за потреби, дві пари окулярів від сонця, більш прозорі на помірну погоду й класичні Полароїди на сонячну. Плюс, це вже особисте, я не люблю собак вуличних, є відлякувач від собак.

– Не було думки про піші походи кудись по 30 кілометрів на день?

– Не було, я більше міський пішохід. Хоча, я знаю, за бажання, я до нашої дачі за 20 кілометрів легко дійшла би пішки. Це моя щоденна норма!

– Ходиш сама?

– Так, я люблю ходити тільки сама. Це правило.

– Тобто своя система, набір правил.

– Так. Я це називаю форматуванням мозку. Коли йдеш на роботу, генеруються якісь незвичні ідеї, натхнення додається, а коли йдеш додому, то просто йде очищення думок.

– Це захоплення назавжди? І років через тридцять, може, вже з трекінговими палицями, але так само будеш ходити?

– Думаю, що так. Бо це така класна звичка! Не залишилося аргументів проти, хоча їх майже й не було. Можна сказати, що є фізична залежність у хорошому сенсі цих слів. І психологічна також!

– Щось порадиш тим, хто теж захоче так ходити?

– Не треба боятися, і зовсім не обов’язково ходити на такі дистанції. Спробуйте для початку дві-три зупинки пройти, а далі сісти у транспорт. У мене бувало таке, коли запізнювалася, але хоча б півдороги я маю пройти. Не треба одразу брати себе «на слабо». Не треба одразу йти на рекорди, бо непідготовлену людину це може тільки відлякати. Не треба надриватися. Просто йдіть.