Радянська торгівля: дружба, блат і дефіцит

14:22
1279
views
Фото Ігоря Демчука, «УЦ». / Фото Игоря Демчука, «УЦ».

Іноді в соцмережах з’являються фотографії часів СРСР, на яких відображені порожні прилавки в магазинах. Очевидці того періоду згадують величезні черги за ковбасою чи товаром, який іноді «викидали» – виставляли на продаж. Хтось ностальгує за натуральним смаком продуктів радянського минулого. Часто різні покоління сперечаються, що краще: мати гроші та порожні прилавки чи достаток товарів та безгрошів’я? А ми переживали і одне, й інше.

Наш друг Володимир Нагорний, колекціонер і майстер по дереву, як виявилося в одній з приятельських бесід, наприкінці 70-х – початку 80-х мав безпосереднє відношення до торгівлі. Не можна було не розпитати його докладно про те, як була організована система торгівлі насправді. І у його спогадах відбилася ціла епоха.

– Мої батьки хотіли, щоб я був лікарем. Тоді казали: і престижно, і можна принести щось додому. Сім’я наша – пролетарська, і тато, і мама заробляли, але купити щось було проблемою. Мама регулярно робила походи по магазинах, щоби десь постояти в черзі, десь потрапити на те, що несподівано «викинули». Взуття мені тато привозив із відряджень. Це, звичайно, було не те, що мені подобалося, але батько мав свою думку.

Школу я закінчив у 1977 році та повіз документи до медінституту міста Дніпропетровська на факультет санітарної гігієни. Вже треба було їхати на іспити, але щось мене тримало, не хотілося. І я сказав татові, що не поїду, що це не моє. Мені б поторгувати чи в музеї поринути в історію… Музей одразу був відставлений батьками – там нічого не заробиш. А торгівля – можна.

Моя тітка, дізнавшись про наміри вступити до торговельного технікуму, примчала з Великої Виски та каже з жахом: «Вовчику, ти серйозно? У мене ж лише одна корова. Більше нічим я не зможу допомогти…» Торгівля на той час була певним ризиком. Усі знали і про відповідальність, і про терміни, які давали продавцям, комірникам та товарознавцям. Але молодість – вона ж зухвала.

Я відніс документи до технікуму радянської торгівлі, що розташовувався на вулиці Василини. Вибрав не прод-, а промтоварний напрямок, це мені було ближче. Вступали переважно дівчата, хлопців було чоловік п’ять, і я – наймолодший, вісімнадцяти ще не було. Інші хлопці були вже після армії. Один, пам’ятаю, прийшов у джинсах, армійському кителі та кашкеті. Тих, хто відслужив, тоді приймали поза конкурсом, і він намагався візуально впливати на екзаменаторів.

Я потрапив до групи, де було тридцять дівчаток і я – один хлопець. Дівчат було більше із села. У ті часи батьки намагалися влаштувати дітей у місті, щоб вони, здобувши професію, додому не поверталися, ставали міськими. Сільські дівчата були різні – і адекватні, і дивні. Пам’ятаю, як одну викликали до дошки, і вона вийшла боса – просто лишила взуття під партою. Викладач попросила мене вийти погуляти, бо чекала суто жіноча відверта розмова.

Пам’ятаю 8 Березня. Тридцять дівчат та один хлопець! На першому році навчання я особисто, але під чуйним керівництвом мами, випік 30 кексів. А ще купив мімозу. Її тоді продавали на території перед колишнім УТО на вагу. Я брав оберемок, ділив на гілочки й підносив кожній дівчинці разом з кексом.

А на другому курсі було інакше. Зі мною навчалася Іра Романова (зараз живе в Канаді), мати якої працювала в управлінні торгівлі й мала доступ до продовольчих ресурсів. Іра домовилася з мамою, і я отримав доступ до підвалу «Дзеркального» гастронома. Завмаг спеціально для мене підготувала цукерки в коробках – розкіш на ті часи. У групі 8 Березня я організував солодкий стіл. Ось про алкоголь не пам’ятаю.

Тамара Василівна Ругаль була нашим куратором і читала товарознавство. Її чоловік Іван Іванович був заступником директора й викладав організацію торгівлі. Прекрасні обоє. У Тамари Василівни я багато чого навчився, це був експерт у товарознавстві. На її заняттях було цікаво, я вбирав усе, що вона казала. Я вчився розбиратися у виробах зі скла, кришталі, дізнався, що таке штампування, а де алмазна грань. Став розбиратися в тканинах, хутрах (горжетка, муфточка), шкірі, парфумерії. Дізнався марки годинників, ювелірку…

Вона мала двотомник «Товарознавство». Цінне та дефіцитне видання. Пізніше, закінчивши технікум, у книжковому комісійному магазині я купив собі такі ж книги. Довго ще в них заглядав, знаходив цікаву та корисну для себе інформацію. А отримані знання досі використовую.

Почалося навчання, а разом із ним і обов’язкові осінні сільгоспроботи в колгоспах. Дівчаток відправили в якесь село, а мене, єдиного хлопчика, залишили при технікумі – підручним тесляра. Маленький, сухенький, дуже цікавий дідусь. На жаль, не пригадаю, як його звали. Він вчив мене ремонтувати столи та стільці, робити агітаційні стенди. А ще він багато й охоче розповідав, співав пісні французькою мовою, щось цитував англійською, читав напам’ять «Євгенія Онєгіна». Це була непроста людина, ерудована, напевно, з цікавим минулим, із непересічної сім’ї. І він став одним із моїх вчителів життя.

З’явився в мене недоброзичливець – викладач бухобліку Василь Васильович, якого називали «ВасьВась». Він чомусь ревно ставився до мене – єдиного хлопця у групі. Вчив нас рахувати на рахівницях і завжди до мене чіплявся, занижував оцінки, тиснув психологічно. А ще прислухався до дівчат, які навушували. Такі були в кожному колективі.

Я на першому курсі спекулював. Не фарцював, а саме спекулював. Одна з одногрупниць могла дістати все, що завгодно – дефіцитний товар, – через своїх батьків, які «добре стояли». Сама це не продавала, бо не потребувала грошей, а мені приносила. Я перепродував дефіцит студенткам. Що це було? Косметика, водолазки, білизна. Націнка у мене була символічна, але це дозволяло мати пристойні на той час кишенькові гроші.

Гроші були потрібні для відвідування найкрутішого у місті закладу – бару на другому поверсі ресторану «Київ». Там була особлива атмосфера та запах диму, алкоголю й жіночого парфуму. Трохи згодом відкрився бар на «п’яному кутку». Він був крутішим за перший тим, що там уже була справжня барна стійка, як у закордонних фільмах. Здавалося, що ми ставали причетними до західного життя.

Там збиралася різношерста публіка, але об’єднана якимись спільними інтересами та, в принципі, здатністю платити. Барменом у Києві був «болгарин Петя». Там не танцювали, сиділи за столиками, як у кафе. Пляшка шампанського – 10 карбованців. Коктейль – 2,50. Але постійні клієнти могли щось приносити із собою, і Петя ставив це в холодильник. Там збиралися спекулянти, у яких можна було купити хороші сигарети.

І туди приходили фарцівники, люди набагато старші за нас, пацанів. Наводили курсантів зі «шпаківні» (льотне училище), які приїхали з-за кордону. Було багато перуанців, і їх там розкручували на гроші – щоб заплатили за замовлення. Більше не було куди в місті піти. До того ж, у барі звучали записи зарубіжної естради.

Контингент, який збирався у барах. Ми мали формування, яке називалося «біржа». До речі, Віктор Токарєв – яскравий її представник. Ще були Вадик Кругліков, «Емерсон»… Чужих туди не пускали. Вони були старшими, ніж ми, пацани, які входили до спільноти під умовною назвою «база». Ми збиралися в парку Леніна, щось один одному продавали, обмінювалися. У парку «біржа» та «база» збиралися на окремих лавках, а вечорами разом ходили до барів.

Повернуся до технікуму, до взаємин з «ВасьВасем». Хтось йому на мене настукав, і він повів мене до зав навчальної частини Григорія Калиновича Чорного. Прекрасна була людина, ми потім з ним потоваришували. «ВасьВась» вимагає, щоб я відкрив дипломат. А в мене там була одна непродана водолазка. Усе! Я спекулянт! А за спекуляцію – відрахування. Повідомили батькам, що якось вийшли на директора, і мою «справу» вдалося зам’яти.

Мій недоброзичливець не заспокоївся. Сталося в мене кілька днів пропусків. Але я приніс медичну довідку. Вона не переконала викладача, і він знову причепився до мого дипломата – вимагав відкрити. Усередині було кілька бобін. «А! Слухаєш заборонену музику? Мабуть, Висоцького?» – посипалися звинувачення. Знову повів мене до Григорія Калиновича та Івана Івановича. Вони колегіально вирішили послухати записи на магнітофоні, а якщо Висоцький – відрахують. Виявилася якась інша музика, і я продовжив навчання. Пощастило.

Набридла мені це боротьба, і я вирішив самостійно піти з технікуму. Якщо з торгівлею не склалося, піду до музею. Директором краєзнавчого був Костянтин Опанасович Душейко. Він мене вислухав, увійшов у становище, запропонував посаду молодшого наукового співробітника, намалював перспективи – рекомендацію до партії, направлення до університету. І зарплатня 80 рублів. Почухав я потилицю й вирішив, що залишуся вірним торгівлі.

Продовжив навчатися. Був у нас предмет «Етика, естетика та психологія торгівлі». Його читала Яринич, а імені та по батькові не пам’ятаю. Висока, гарна, доглянута, з гарними манерами, вона подобалася всім хлопцям. Часто заняття проводила у кінотеатрах – вела групи на якийсь фільм. Ми мали взаєморозуміння. Пам’ятаю, відмовився писати твір на якусь жіночу тему, і вона це нормально сприйняла. Щоправда, сказала, щоб я приніс вазони з квітами до кабінету. Немає проблем! Вдома було багато квітів.

В принципі, викладацький склад у технікумі був чудовим. Інтелігентні, гідні, дружні, що дуже важливо. Вони з повагою та довірою ставилися до студентів. Ось один із прикладів. Після закінчення першого курсу мені було вісімнадцять років. Перед літніми канікулами Іван Іванович Ругаль запропонував влаштувати мене торгувати квасом чи пивом із бочок. Сказав: «Це непогана робота». Я почав дізнаватися, що означає «непогана». Виявилося, на квасі 10 рублів навару з бочки, на пиві – 30. А діжка розходилася за день. Принадно, звичайно, але я був маленький, худенький, молоденький. А тоді торгували здоровенні мужики чи величезні тітки. Я не міг уявити себе біля бочки й відмовився.

Була в нас практика. Відібрали всіх хлопчаків технікуму та на якийсь період влаштували на взуттєву базу на вулиці Мурманській. Раптом весь персонал бази «мобілізують» на розвантаження вагона із взуттям. Імпортне, якісне, у коробках. Дружно розвантажуємо. Раптом наказ: усім завмерти! Виявилося, що головна «тітка» під час розвантаження загубила золоту сережку. Сказали, щоб усі дивилися під ноги та шукали. Я знайшов. Вона була така щаслива, така вдячна.

Наступного дня хлопці, які були зі мною на практиці, кажуть: «Ти ж тепер на особливому рахунку. Попроси, щоб нам продали по парі чоловічих черевиків». Я й сам хотів їх купити, але чомусь соромився просити. Запропонував хлопцям піти разом до неї в кабінет. Почувши наше прохання, вона люб’язно погодилася, і після практики на заняття в технікум ми прийшли у крутих імпортних туфлях.

Не можна стверджувати, що в Радянському Союзі нічого не було, а якщо було, то убоге. Я не так довго попрацював у системі торгівлі, але бачив і червону рибу різних видів, і ікру, і натуральні сири, і взуття, і одяг, і той самий кришталь. Було все, але, визнаю, не у вільному доступі. І люди намагалися вигідно дружити. І мене така «дружба» не минула. І я на собі випробував те, що говорив незабутній Жванецький вустами Райкіна: «Пусть будет изобилие, пусть будет все! Но пусть чего-то не хватает!» Добре було чи погано? Відповім так: це було.

Якось після закінчення технікуму я зустрів Івана Івановича Ругаля. Він сказав: «Володю, мене призначили директором ресторану “Київ”. Ідемо до мене працювати». Але я тоді вже був працевлаштований – працював у РСУ рудоуправління комірником. Чекав на отримання квартири, бо вже був одружений. Забігаючи наперед, скажу, що квартиру мені там не дали.

Я зрозумів, що тоді в торгівлі було важливо зібрати навколо себе своїх надійних людей, яким можна довіряти. Не знаю, наскільки це актуально зараз, але тоді це було мало не питання номер один. І довіреними особами, практичними співробітниками тоді були не родичі, а надійні люди, здатні не лише допомагати, а й не здавати. Як склалася доля Ругалей, Григорія Калиновича, не знаю. А хотілось би…

Після рудоуправління я пішов працювати товарознавцем на «Червону зірку». Маса вражень про той період. Такої дружньої атмосфери більше ніде не було. То був 81-82-й рік. Як мені, молодому, допомагали «вовки», аси! Пам’ятаю прізвища – Черкаська Майя, Краснов Володимир Наумович, Фукс Яків Михайлович, Осадчук Ернест Федорович…

Якось мене призначили черговим на заводоуправлінні. Мені 22 роки, а я на один день стаю найважливішою людиною заводу. У будівлі, де зараз музей заводу, була адміністрація. У вестибюлі величезний стіл із купою телефонів, журналами обліку. Приїжджає парторг, йому треба прапор, просить ключі від кімнати, де зберігається. Я дзвоню по потрібному телефону, доповідаю, мені дозволяють дати ключ… Таке було.

Фото Ігоря Демчука, «УЦ». / Фото Игоря Демчука, «УЦ».

Прекрасний колектив, чудовий час, гарна робота. Але мені потрібна квартира. Звільнитися було не так просто, треба було особисто пояснити директорові причину. Заводом тоді керував Карленко. Я пішов на прийом, усе розповів, він відповів, що квартирою справді допомогти не можуть, і підписав заяву.

У РУ-2 я вже працював, знав, що є РУ-3. А це Смоліне, і там, сказали, дають квартири. Це диво, але мене, 23-річного, беруть на роботу в ВРП закритої спецустанови. Такий ВРП (відділ робітничого постачання) був один на всю Кіровоградську область. Мене беруть експедитором. Працюю, вожу товари, і раптом звільняється місце завідувача бази ВРП. А мені 23 роки. І зі мною товаришував не лише весь Маловисківський район. Може, колись і про цей період життя розповім…