У зоні ураження

 Уперше в історії війну оголошують, як концерт. Залишається дізнатися, о котрій годині початок.

Михайло Бродський.

Ті, хто 16 лютого видихнув із полегшенням, вдихніть знову – нічого не закінчилося. Більше того – 20.02.2022 розпочався новий акт драми в театрі військових дій.

Далі спеціально для тих небагатьох, хто досі не зрозумів, навіщо був увесь цей дурдом з активним нагнітанням панічних настроїв «нападе – не нападе». Тепер зрозуміло, що це справжнісінький елемент війни Сполучених Штатів, Великобританії та Євросоюзу з Росією за панування в Європі. Війни вже не холодної, але ще не гарячої. Теплої. А наша країна волею долі та ще багатьох факторів опинилася в зоні смертельного розльоту осколків нової світової війни.

Своїми заявами Штати з партнерами намагалися змусити Путіна або виправдовуватися – мовляв, ніхто ні на кого поки що не нападає, або йти на глобальні переговори всіх з усіма, або, і це був найгірший варіант для нас з вами, – атакувати Україну, обстоюючи свою зону впливу, і остаточно закріпитися в ролі світового агресора.

Вибір Путіна вже відомий – спершу визнати незалежність (від України) самопроголошених республік. Державна Дума рішення забезпечила, чолобитні цареві подано вчасно. Привід оформлений з усією ретельністю – масова евакуація місцевих жителів углиб Росії подалі від української армії. Інформаційний супровід виконано на найвищому рівні, тільки «розіп’ятих хлопчиків» не вистачало, щоб переконати весь світ в агресивних намірах України. І навіть якби вся наша країна на чолі з хором ім. Верьовки скандувала «Ніхто на вас не нападе!», реалізацію плану Путіна це не зупинило би. Кордон із ЛДНР тепер стане кордоном із Росією.

Думаю, для наших західних партнерів варіант «обрізання» України не став сюрпризом, інакше для чого були численні дзвінки по лініях Москва-Париж-Вашингтон?

Чи може Путін піти далі на кордони Донецької та Луганської областей чи навіть на Київ? Очевидно, може, якщо його категорично не влаштує політика Києва, але ризикну припустити, що ВВП напевно вичікуватиме моменту, коли влада в Україні, взятій у кільце від Білорусі до Молдови й розхитаній внутрішнім роздраєм, почне ламатися й сипатися.

І ось тут ми підійшли до головного, що теоретично могло б допомогти уникнути загибелі країни, – єднання нації. Не святкового дня, швиденько призначеного на 16 лютого. Не бутафорського єднання за командою Офісу президента та за списком бюджетників – у нас таких свят дофіга та більше. А єдності нації, коли одна Батьківщина для всіх. А не за Вовіними, Петіними, Юлиними чи Ківіними «понятіями».

Ви вірите у таке «вікно можливостей»? І я, на жаль, також не вірю. Швидше за все, завтра в нашій країні розпочнеться активний пошук внутрішніх ворогів – винуватців «зради», разом зі змаганнями у страшних прокльонах Путіну (які йому до одного місця). Скоро вибори, розумієте?

І останнє. Чи може Путін вдатися до мирних переговорів? Звісно, ​​може! Але лише з позиції сили та під загрозою нового загострення – «виконайте мої вимоги, і я від вас відчеплюся. На певний час». Пам’ятаєте, «нравится, не нравится…»? Це якраз той випадок.

Підіб’ємо проміжні підсумки. Війна на Донбасі відторгненням частини української території не закінчиться. Вона просто перейде до іншої фази. Західні партнери надали так потрібні нам гроші та зброю, а заодно впевненість, що воювати за нас вони не будуть за жодних обставин. Громадяни та негромадяни, що виїхали, повертатися не поспішають. Напівмертва економіка отримала ще один важкий інсульт. Надій на дипломатію більше немає, у тандемі Лаврова-Кулеби вона не передбачає компромісів. Час звикати жити в умовах перманентної гібридної війни. Нічого, не ми такі одні на планеті.

Головне питання, яке звучить, навіть коли всі довкола мовчать: як планувати своє майбутнє (навіть найближче), якщо тобі мало не щотижня призначають війну? Як-як, треба вчитися жити одним днем, подобово. Дякувати Богу, що ще не погодинно…