– Нам і так вистачає негараздів, тривог, горя… Представ мене читачам з гумором, приблизно так: моїй інститутській однокурсниці пощастило, що в неї закохався кореєць, і в 1991 році вона, як декабристка, поїхала за ним в Ташкент, – почала розмову з притаманним їй життєлюбством Валентина Вовк. А далі – серйозно, деколи зі слізьми, про переживання українки щодо подій на Батьківщині та ставлення до них узбеків.
– Моя позиція принципова, вона зрозуміла моєму оточенню, я відкрито заявляю, що Росія – країна тоталітарного режиму, там немає справедливості й правди. Я це кажу не тому, що українка, а тому, що бачу: мої чоловік і син – громадяни РФ, і я там часто буваю. Коли була там востаннє, до мене місцеві чіплялися: мовляв, українці самі себе обстрілюють. Я відповідала: що ж таке? Разом хліб їли, горілку пили, а тепер ви моєму слову не вірите?
Узбецьке суспільство – врівноважене, адекватне. Люди набожні, філософськи ставляться до життя. Багато хто їздив в Україну працювати, до них привітно ставилися, вони створювали сім’ї. А стільки молоді отримали вищу освіту в українських закладах! Є й зворотний зв’язок: узбецькі землероби віддають перевагу не китайським, а саме українським добривам. Торгівля, бізнес, родинні, дружні зв’язки, обмін досвідом…
Але тут є свій російський прошарок. Люди, які мають родичів в Росії, які дивляться російське телебачення. Вони захищають політику агресора. Особливо це було помітно на початку війни. Мені від них діставалося, таких образ наслухалася. І не тому, що я з України (тут національність значення не має), а тому, що моя позиція «Путін – …ло». Близькі друзі радять мовчати, не наживати собі ворогів. А я не можу мовчати, хочу жити в ладу зі своєю совістю.
Сьогодні добре видно, хто є хто. У моєму оточенні узбеки, корейці, українці, а росіян нема – не збігаються світогляди. Нещодавно був такий випадок. Зайшла я в салон, спілкуюся зі знайомою (російською), а поруч стояла жінка візуально непривітного вигляду. Вона підійшла, я вже підготувалася захищатися від нападок, а вона каже: «Який приємний акцент! Слух радує, душу гріє. Ви з України?» Так, кажу, слухайте на здоров’я. А в мене ще колір волосся був патріотичний: жовто-блакитний. Вона й цим була вражена, сказала: «Так і продовжуйте». Як я їй була вдячна за слова підтримки! А то останнім часом в основному дратую людей.
Ця жінка виявилася волонтеркою з Америки, звідки допомагає українським дітям-біженцям. Робота салону зупинилася, всі до нас підійшли, слухали… Наостанок ми обійнялися, розплакалися й попрощалися: «Слава Україні! Героям слава!»
Українських біженців тут не зустрічала. Можливо, хтось приїхав до родичів. Зате багато росіян, які тікають від мобілізації, і правильно роблять. Відкривають власні справи, реєструють індивідуальні підприємства. Багато серед них адекватних, працьовитих, поводять себе достойно, стримано, права не качають. Це ті, хто втік від режиму, хто рятує дітей та рятується сам. Через них піднялися ціни на житло, але узбеки таким людям раді – нехай працюють.
Дуже хочу додому, в Україну. Вже були речі зібрані, але обставини завадили. Але буду добиратися, у будь-який спосіб, якими завгодно шляхами. Зустрінемося й вип’ємо – не за мир, а за Перемогу!
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...