Вадим Нікітін. Чого потребують військові?

Приводом для розмови з відомим волонтером Вадимом Нікітіним була ось яка інформація, оприлюднена ним у Фейсбуці: Володимир Стрижньов і Олександр Скічко, голови агропідприємств у Новоукраїнському районі, передали військовим чергове авто. Цього разу – мультивен «Фольксваген». Нікітін, який пригнав машину на фронт, висловив вдячність як фермерам, так і тим, хто наповнив авто гостинцями, – колективам Ганнівського та Приютівського ліцеїв, Приютівської школи, іншим добрим людям.

– З Володимиром Стрижньовим і Олександром Скічком доля звела мене в чотирнадцятому році під осінь, – розповідає Вадим Нікітін. – Вже була громадська організація «Патріот Кіровоградщини», яку очолюю. Як я познайомився з Володимиром і Олександром? Через друзів, як це буває. Зустрілися в місті. Вони один одному – куми. На мою пропозицію допомагати армії сказали, що згодні. Але за умови, що знатимуть, куди та на які потреби та допомога піде. Тоді, як і тепер, забезпечення військових було недостатнє.

Стрижньов і Скічко давали гроші на машини, на двигуни, на дрони, іншу техніку. Вісім років тому дрон сприймався як диво. Пригадую, як завдяки цим фермерам він появився в 42-у батальйоні, ним ще треба було навчитися керувати. Чи не щоразу, коли збираюся до військових, Володимир або Олександр виділяє свиню. Туша ділиться на кілька частин, доставляю їх на позиції. Два крайніх рази туші віддавали в кухню нашого госпіталю, де з них робилися рульки, котлети, маринувалося м’ясо на шашлик. Я все це розвіз воїнам. Мої друзі-фермери й пораненим допомагають, і онкохворим учасникам війни, і родинам загиблих. Проєкт «Ікона пам’яті загиблим за незалежність України» теж фінансують. Ідея належить Олені Карамушці, італійській скульпторці українського походження. У художній майстерні, яка розташовується в госпіталі, виготовляються пам’ятні барельєфи на честь загиблих воїнів, їх вручаємо рідним героїв. Пишаюся дружбою з Володимиром і Олександром. Порядні люди. І скромні, не публічні.

– Мабуть, це не так вже й легко – просити гроші. Розумію, просите для загального блага, і все ж…

– Є таке відчуття. Люди вже так багато зробили, і знову доводиться звертатися до них. 2018 року я припинив збирати гроші на картку, з багатьох причин. А коли в лютому 2022 року почався повномасштабний наступ, одразу зателефонував своїм товаришам-фермерам. «Будемо допомагати?» – «Леонтійовичу, сто відсотків». Тільки 2022 року Володимир й Олександр пожертвували на армію не менш як по десять мільйонів гривень кожен.

– Чому ви припинили приймати пожертви на карту?

– Хлопці, які на фронті, хіба раз просили: «Ми тобі перекинемо на картку, купиш те й те». Я їм: «Хлопці, як візьму у вас? Ви тут гинете…» Друзів стає все менше. Такі люди гинуть…Не хочу збирати по копійці й з народу. Бо знайдуться такі, що знають більше за всіх, казатимуть про мене небилиці. Воно мені треба? Краще передам військовим від людей, які мені довіряють. Байдуже, як мене називають – перевізником, волонтером. Це неважливо. Важливо бути корисним.

– Ви буваєте на передовій і, мабуть, добре знаєте, чого передусім потребують військові.

– Зброї. Розумієте ж, у цій війні пріоритет має не стрілецька зброя, а артилерія й авіація. Правда, вагнерівці женуть зеків поперед себе й на тих падають наші міни. Зеки – під впливом психотропів. Поранені, падають, підіймаються і, шкандибаючи, сунуть. Це – чисте гарматне м’ясо, за яким йдуть підготовлені військові. А нашим важко, бо часто не мають прикриття артилерією. Спрацьовуються стволи, не вистачає снарядів. Через це в нас великі втрати.

– Розкажіть про потреби армії в гуманітарній допомозі від суспільства.

– З 2014-го по 2022-й рік було по-іншому, ніж тепер. Кожна військова частина мала свій сектор відповідальності, де перебувала до ротації. Ротації проводилися через рік – півтора. Частини мали укріплені позиції, пристосовані для стрільби. Волонтери привозили туди, як ви кажете, гуманітарну допомогу. Зараз позиційної війни немає. Усе змінюється швидко. Сьогодні привезеш машину, завтра в неї влучить снаряд. Те ж саме з буржуйками й іншим добром. Потреби змінюються залежно від пори року. Зараз холодно, не вистачає спальних мішків. Починаються хвороби. На фронті найгірше – хвороба. Отже, потрібні антивірусні ліки, проти застуди, краплі в очі. Специфічними медикаментами забезпечують госпітальєри. Зокрема Геннадій Друзенко і «Перший добровольчий мобільний шпиталь». Теж мої друзі.

У прифронтових містах і селах – неймовірно довгі черги до пунктів «Нової пошти». Посилок воїнам багато. Бо війна торкнулася багатьох українців. І самі шлють родичам на фронт, і передають через волонтерів. Я теж передаю, нікому не відмовляю. Найчастіше – від фонду Аліни Арманової. Вона все якісне дає – і матраци, і харчі, і ліки. Та я й не взяв би некондиційного.

Ще є друг в Канаді – Богдан Пивоварчук. Чоловікові 73 роки, у Канаді проживає близько тридцяти. Там у пана Богдана і діти, і внуки. З 2018-го він три роки поспіль приїздив в Україну, щоб допомагати нашій армії, поспілкуватися з нашими захисниками. Тепер відправляє з Канади посилки. А познайомив нас Геннадій Сябренко, головний лікар госпіталю. Ми разом довго їздили на передову.

Олена Карамушка зі своїми італійськими друзями допомагає, крім іншого, балонами для газу. Олег Хащеватський за свій кошт привозить їх в Україну. Заправляємо, додаємо таганки, веземо військовим. Не возимо військовим абищо тільки тому, що воно в нас є. Веземо те, що їм треба.

– Спілкуєтеся з рідними загиблих. Як складаються їхні життя після непоправних втрат?

– Знаю багатьох таких людей, вони мені дорогі. Одна з них – Валерія Слюта, дочка Павла Тихонова, прапорщика 42-го батальйону, загиблого 17 червня 2019 року. Валерія народила сина, назвала Пашею на честь діда. Валерія й сама служила в тому батальйоні, нині демобілізована. Її чоловік в недалекому минулому теж воював, отримав серйозне поранення, здається, під Дебальцевим. Радію, коли діти героїв одружуються, народжують дітей. І коли овдовілі жінки – молоді, вродливі – знаходять пару. Бажаю їм щастя. Їхні чоловіки віддали життя, щоб рідні були щасливі.

Знаю жінку, яка воює, а її син вважається зниклим безвісти. Бачився недавно з нею, коли їздив під Бахмут. Вона теж з тих українок, про яких писали класики, які вражають твердістю, непохитністю.

– Інколи родичі безвісти зниклих воїнів не хочуть ініціювати судову процедуру визнання їх загиблими, хоча надії на те, що ті живі, – майже немає. Тим самим родичі відмовляються від державної компенсації.

– Розумію їх. Краще жити з надією, що син, чоловік чи батько – у полоні, ніж знати, що його ніколи не побачиш.

Багато вважаються зниклими. На Дніпропетровщині є кладовище, де поховано невідомих воїнів. 2016 року я брав участь в ексгумації останків з двох могил у лісі біля Чмирівки Старобільського району, потім експерти за ДНК визначали осіб загиблих. Там, біля Чмирівки, – теж кладовище невідомих воїнів. Багато загиблих залишилося не похованими. Забрати останки не дають змоги бойові дії. Або ті місця переорані вибухами снарядів. Це робота на десятиліття – перепоховати загиблих, встановити особи.

– На Новий рік збираєтеся до військових? (Розмова була в останні дні 2022 року.)

– Їжджу до них, коли є потреба і коли готовий. Такі дати, як Новий рік, не мають значення. Головна наша дата – майбутній день перемоги. Дай нам Боже дожити до того часу.