«Найстрашніше було не загинути, а потрапити в полон»

00:35
787
views

Ми знайомі з Дмитром близько тридцяти років. Він викладав інформатику в школах, пробував себе в підприємництві, працював у солідних комерційних фірмах. Але нізащо б не подумав, що на фронті в нього псевдо «Турбо». Лейтенант Дмитро Яковенко з нагоди Дня Сухопутних військ України 12 грудня отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Бій, за який Дмитро отримав відзнаку, розгорівся 24 лютого, у перші години повномасштабного вторгнення орків. Рота, якою він командував, дислокувалася вздовж річки на околицях Трьохізбенки Луганської області. Два дні рота «Турбо» мужньо відбивала лобові атаки переважаючих сил супротивника. На третій день вороги змінили тактику та, прорвавши фронт, десантом через село Лопаскине зайшли силам ЗСУ у фланг, взявши позиції «Турбо» у вогневий мішок. Ввечері того ж дня командуванням було прийняте рішення йти на прорив і відходити на інші позиції. Декілька днів під щільним вогнем ворога Дмитро виводив своїх бійців з напівоточення. Саме завдяки його мужності та професійності наказ було виконано, і рота змогла передислокуватися на нові рубежі. За це й отримав нагороду. Більше Дмитро розповів в інтерв’ю «УЦ».

– На війну я пішов ще в 2015 році, коли це не було мейнстрімом, механіком-навідником танка, до 36-ї бригади морської піхоти, рядовий склад. Брав участь у Маріупольській операції, у визволенні, ми тоді місто відбили, стабілізували фронт. У 2021 році вже в якості офіцера пішов на службу в 57-му бригаду, став командиром взводу, а потім і роти. Незважаючи на те, що вона тривала вже чимало років, лише тоді відчув справжню страшну війну.

Зараз головним своїм завданням вважаю навчання молодих бійців, я вже маю чималий досвід, серйозні навички, хлопцям потрібно передавати це, аби вижили, бо знаю, завдяки чому сам вижив.

– Ти воював в АТО, нині в новій фазі війни. Є різниця між тим, що та як було, і тим, що є зараз?

– Звісно. Під час АТО в нас були обмежені можливості. Ми не могли зайти лишнього на територію ворога. Ми не могли вбити якогось полковника, на це була заборона. Замість того, щоби їх херачити, ми дочекалися тої ситуації, яку маємо сьогодні, – вони накопичили сили й пішли навалою.

Хоча вони, на мій погляд, не планували повномасштабної війни, як ото на картах зі стрілочками. У них у голові була поліцейська операція, швидке захоплення країни, з ліквідацією окремих невеликих вогнищ спротиву. Швидко попалити все, схопити тих, хто чинить спротив, та вивезти кудись подалі на Сибір. Та сталося не як гадалося, наш народ недооцінили. Ми як дали їм прочуханки!

А ця нова війна почалася не 24 лютого, а 19-го. Москалі вже почали перевіряти на міцність наші опорні точки, пристрілюватися, у тому числі високоточною зброєю. Що казати – у нас стояла машинка, вантажівка, не на ходу, вже місяць не їздила, на околиці села була, так вони шість ПТУРів випустили по ній, і це було до 24 лютого. Вона навіть не камуфляжного кольору була.

А вже 24-го на нас полізла елен­ерівська піхота та кавказці зі 140-го полку, потужно так. Дагестанці та частково чеченці бігли на нас, волали щось по-своєму. З 25-го на 26-те вони форсували Сіверський Донець, прорвали нашу оборону, там зняли військову частину 79-ї бригади, перекинули під Щастя, було серйозне рубілово. Москалі як працюють – обстрілюють територію, бачать, що немає відповіді, і захоплюють. Ми намагаємося видзвонити 79-ту, але марно… На той час у нас вже кілька днів не було електрики, не працювали месенджери – WhatsApp, Viber. У селах лягло постачання світла, але в нас були генератори.

І полетіло на нас: спочатку один вертоліт, дрони, потім ще три вертольоти, навели понтонну переправу, потім зайшли нам в лівий фланг і тил піхотою, полк, ймовірно, був.

– За що саме дають нагороди? Хіба мало таких підрозділів, як твій, відступало? Сотні, тисячі…

– За оборону Сіверського Донця отримали нагороди багато людей, чимало – через поранення у страшних боях. Я отримав за те, що вивів підрозділ цілим. Хоч і без техніки. Ми позицій не здавали до самого кінця, поки нам вже не зайшли у фланги і була дана команда. Чекали до останнього. Вийшли у тому, що було, – на мені бронік, каска, пістолет, рація. Зброю ніхто не покинув. А особистих речей чимало накопичується, коли стоїш на позиції довго, від рушників і шкарпеток і спальників до ноутбуків і телевізорів. Все перед відходом ми спалили, наскільки можливо.

Повезло вийти й завдяки тому, що в нас була розгалужена, багатошарова система окопів і бліндажів. Саме вони найголовніші. Ніякі броньовані трикутники зуби не спасають. До того ж, їх дуже довго, складно і дорого виготовляти. І вони потрібні, але лише у багатопрофільному комплексі укріплень. Наша армія навчилася такі робити.

Мені вдалося вивести підрозділ просто по-наглому, бо ці виродки вже розсікали полями, посадками, як у себе вдома. Зміг обійти. Нічого особливо геройського в цьому не бачу, просто зробив як командир своє, вивів людей.

Мене врятувало те, що я добре знав місцевість – дороги, ліси. Деякі інші підрозділи виходили по 5-6 днів. А деякі за 500 кілометрів встигли забратися…

Найстрашніше для мене було не загинути, а потрапити в полон до орків. Тому завжди при собі мав чотири гранати про всяк випадок.