«Бажаю українцям перемоги»

Про те, як за рік після повномасштабного вторгнення в Україну російських військ змінилися настрої росіян, ми говорили із другом нашої держави, реальною людиною, яка багато років працювала тут і не підтримує вторгнення, хоча й проживає у Москві. Із міркувань безпеки ми не будемо називати ім’я цієї людини.

– У той час, коли почалося захоплення Криму та Донбасу, ви були в Україні. Мали російське громадянство і все ж таки продовжували працювати в нас.

– У вашій, підкреслюю, незалежній державі працював з дванадцятого року. У різних якостях, з різними людьми та в різноманітних проєктах. У двадцять першому вже остаточно виїхав. Але не полишаю зв’язків і досі. Ми добре працювали в команді, хоча українською не володію. Читаю, розумію, але розмовляти не навчився. Жодного разу в цьому мені ніхто не дорікнув.

– Коли дізналися про повномасштабний напад на суверенну Україну, що відчули?

– Після нападу Росії на Україну відчув біль і гіркоту від того, що в незалежну країну вдерлися чужоземні війська. І ці чужинці можуть нав’язати нового президента по типу Януковича. Що вільну країну можуть втягнути в орбіту путінського режиму. Далі стає зрозумілим, що ця війна може змінити й саму Росію. На жаль, російське громадянське суспільство не відбулося. Воно підім’яте тоталітарною машиною й не здатне на демократичні подвиги. Воно проковтнуло цю навалу як факт, що відбувся. І хоча це, мабуть, недоречно, але в цьому можна знайти й позитивні сторони.

Реформи та соціальні зрушення в Росії розпочиналися після поразок останньої на полях битв. Так було після російсько-турецької війни в дев’ятнадцятому сторіччі, так було після російсько-японської у 1905 році та після Першої світової. Усі ці війни хотіли бачити як швидкі та переможні. Але не так сталося. Перед кримською кампанією думали, що Росія дуже легко переможе Османську імперію. А коли турків підтримали Британія і Франція, було вже не до легкого походу. Та війна продемонструвала глибоке відставання у військовій техніці, засобах комунікації, зв’язку – усе те, що й зараз демонструють російські війська. І ось тоді ті поразки дали поштовх до змін. Відмінили кріпосне право, розпочався розвиток промисловості, капіталістичних відносин.

Такою ж була кампанія 1905 року. Абсолютно бездарна війна, яка призвела до першої революції та перших намагань слабкого царя зробити демократичні перетворення. Війна тривала трохи більше року, але за цей час було проведено декілька мобілізацій. Ненавчених солдат із російської глибинки кидали в пекло. Так же бездарно програв флот. Цусімська битва була програна через те, що російські корабельні гармати не могли бити на ту відстань, з якої лупили по них японські. Апофеозом тієї битви став так званий подвиг «Варяга». Коли його замкнули в бухті, крейсер зробив декілька пострілів в бік противника, після чого були відкриті кінгстони. Корабель пішов під воду. Зрештою японці його підняли, вдосконалили й поставили на службу імператорського флоту.

Оті «шапкозакидательские» настрої стали однією із причин першої російської революції. А зрештою вона змусила Миколу II піти на поступки, зібрати Думу та провести деякі реформи.

Такою ж незрозумілою для російського народу була й Перша світова війна. Імперія в неї вляпалася – спрацювали амбіції государя. Тільки так можна виправдати її участь в ній. І в цьому випадку можна провести паралель між бездарним імператором тодішнім і тим, хто сьогодні представляє верхівку РФ. Причин для нападу на Україну, окрім амбіцій та жадібності близького кола путіна, не існувало й не існує. Не було загрози безпеці громадян РФ, не існувало планів розширення НАТО, нічого такого не було, про що тріщали із кожного телевізійного пропагандистського рупора. Мовляв, якби не було превентивного удару, то натівські війська були б на території Росії. Це ж повна маячня, яка не підтверджена ні з військової, ні з політичної точки зору. Ознак того, що країни НАТО готувалися до війни, немає. Ані акумуляції зброї, ані накопичення військ – нічого цього не було. Було лишень бажання швидко пробігтися по Україні, захопити її та показати, які вони молодці, що врятували світ від фашизму. Натомість отримали по зубах.

Що ми спостерігаємо сьогодні – у Росії немає опозиції. Вона знищена. Когось вбили, тисячі сидять, поодиноких протестуючих забирають в автозаки – і все. Якби в Росії була політична сила, яка б могла впливати на громадську думку, то війна в Україні вже б закінчилася. Але такої сили немає. Ніхто не може організувати антивоєнні акції, не може розгорнути антимобілізаційну кампанію.

– На початку війни протести якісь проходили…

– Так, люди виходили на протести. У різних містах були заведені сотні, а то й тисячі кримінальних справ з дискредитації влади, армії. Влада діяла з точки зору залякування незадоволеного населення, і їй це вдалося. Проводилися показові процеси, в яких активістам присуджували великі, жорстокі строки. Навіть за те, що війну називали війною, а не якоюсь там спецоперацією. Люди отримали реальні строки за те, що в своїх блогах розповсюдили інформацію про те, що росіяни в Маріуполі розбомбили пологовий будинок. Придушили, посадили. Закрили.

Влада вже не боїться громадської думки. Створений за час правління путіна поліцейський апарат як катком проїхався по всіх інакодумцях. А ще є багато прикладів здачі «ворогів народу». Один із останніх – коли вчителька написала донос на свою ученицю за те, що та намалювала малюнок на підтримку України. Дитину відправили у дитприйомник, батько сидить у СІЗО. І взагалі батьків хочуть позбавити батьківських прав за неналежне виховання дочки.

– Напевно у вас є думки про те, яким чином усе може закінчитися для РФ…

– Можливо, еліта під пристойним приводом спробує усунути путіна від влади. Сказати, що він важко хворий, або ще щось таке придумати. Він може стати розмінною монетою для зняття санкцій. Це вигідний обмінний матеріал. Його навіть можуть здати соратники, як Мілошевича, до Гаазького суду, а прискорити це може наступ у Криму. Вдалі військові дії на кримському півострові завдадуть удару по авторитету путіна. І потім уже й фанатики дивитимуться на нього не як на месію, а як на того, хто все завалив… Вірю й бажаю українцям перемоги.