Не могли один без одного

07:45
905
views

Вони народилися двійнятами і були завжди удвох. І в школі, і в технікумі. Разом служили строкову в армії. Потім – у Лівані, у складі миротворчих сил ООН. Удвох працювали в органах внутрішніх справ, удвох звільнилися. Разом вступили в ЗСУ, разом перевелися на схід. Загинули в один день. У перший день великої війни.

Про загиблих героїв, Владислава й Ростислава Бойків, розповідає їхня мати, Олена Федорівна:

– Народилися хлопці 25 червня 1978 року. Першим появився на світ Владик. Я до останнього не знала, що буде двійня. Лікар, приймаючи пологи, сказав: «Оленочко, готуйся, зараз народиш ще одну дитинку». Мій чоловік, Петро Афанасійович, тоді не в Кіровограді був, його на літо відправили в село керівником шкільного трудового табору, ми обоє вчителі. Приїхавши додому, чоловік зрадів дуже: два сини! А свекруха бідкалася: «Як же вона впорається з двома!» Нічого, впоралися. Батьки допомагали як могли, бо мешкали поруч.

За словами Олени Бойко, сини вродилися з різними нахилами, але мали й спільні риси.

– Владик тягнувся до гуманітарних наук, вірші складав. Ростик – до математики, до техніки. Обидва гарно малювали, співали, грали на гітарах. У дитинстві все гралися «у війнушку» разом із сусідськими хлопчаками. Синам з дитинства подобалась військова форма, тому, купуючи одяг для них, завжди вибирала з погончиками – і сорочки, і пальтечка. У вихідні всією сім’єю ходили до тиру, де діти вчилися влучно стріляти. Із семи років хлопці відвідували секцію футболу при стадіоні «Зірка». Школу закінчили успішно, на «4» і «5» за п’ятибальною системою. Для нас, батьків, завжди були помічниками. Скуплялися з п’яти років в магазині поблизу. Коли підросли, щосуботи прибирали помешкання до нашого приходу з роботи. Сусід за ними спостерігав: «Ростику, Владику! Що ви робите?» – «Прибираємо, скоро мама й тато прийдуть». Потім сусід видавав їм значки, це була ніби нагорода. Ідеальні діти. Це я кажу не для того, щоб похвалитися… Я говорила синам: «Ми з батьком не можемо відгородити вас від поганого. Дивіться самі, думайте головами. Розрізняйте добре і погане».

Петро Бойко, вчитель фізвиховання, залучав синів до спорту, вчив не боятися труднощів. Хлопці росли міцними, витривалими. Після дев’ятого класу вирішили вступати в суворовське училище в Києві.

– Медобстеження проходили в Кіровограді, комісія виявила проблеми із зором, – продовжує Олена Федорівна. – Почувши, що у військове училище їх не візьмуть, хлопці дуже засмутилися. Особливо Владик, ледь не плакав. Ростик його втішав: «Може, все-таки візьмуть». Прийшли додому із сумними обличчями. На сімейній раді ми вирішили, що діти поступатимуть до будівельного технікуму. Хлопці погодилися. Закінчили технікум, і їх призвали в армію. Служили в десантній частині в Миколаєві. Трималися один одного. Двоє братів – це сила. Повернулися з армії старшими сержантами. Владик невдовзі одружився. Це було наприкінці дев’яностих. Роботу тоді знайти було складно. Сини влаштувалися на підприємство будівельниками, де пропрацювали місяць, за роботу отримали мішок цукру. В цей час у військкоматі проводився набір у миротворчі сили ООН в Лівані. Туди сини і поїхали. Розміновували території. Іноді передавали нам листи через українців, які поверталися з Лівану. Зрідка сини дзвонили: «Мамо, тату, все нормально». У них не було можливості часто телефонувати в Україну. Нарешті повернулися. З медалями від ООН. Кожний – у статусі учасника бойових дій.

У 2003 – 2008 роках брати вивчали заочно юриспруденцію в Київському національному університеті внутрішніх справ. З 2005 по 2014 роки працювали в слідчому відділі міліції. Дослужилися до майорів. Чому ж звільнилися? На це запитання Олена Бойко відповідає так:

– Їм багато чого не подобалося в тодішній міліції.

2014 року, коли на сході уже тривала війна, Бойки поступили на військову службу за контрактом. Служили в Канатовому. Коли вийшли терміни контрактів, уклали нові. Вони хотіли захищати Україну, і їх відправили на Луганщину, в зону АТО.

– Перед тим ми їхали в машині – я, чоловік і сини, – згадалося матері. – Чоловік сказав: «Може, повернулися б у поліцію? Служили б удома». Хлопці й слухати не хотіли: «Ми так вирішили». Служили на Луганщині. Телефонували нам звідти. Казали, що все в них добре. Ніколи не скаржилися. Терплячі змалку. Якось Ростик – йому чотири чи п’ять років було – притулився до гарячої грубки і обпік спину. І нічого не сказав, терпів. Я побачила пухир, аж коли мила його. А Владик упав з велосипеда, ударився головою. Шкіру зашивали без наркозу, і він терпів.

Коли сини опинилися на Луганщині, ми з чоловіком тільки й молилися за них. Кожного ранку вставали і молилися, і ввечері. Не тільки за синів. За всіх військових, за полонених, за безвісти зниклих. До матері Божої молилися, і дев’яностий псалом читали: «Всевишнього поставив твоїм пристановищем. До тебе не прийде зло, і бичування не наблизиться до твого поселення, бо Своїм ангелам заповість про тебе, щоб тебе оберегти на усіх твоїх дорогах…» І зараз молюся за військових. Як побачу на вулиці – благословлю.

Олена Бойко довіку не забуде останню телефонну розмову із синами.

– Ростислав і Владислав просили мене з чоловіком вибачити їх, якщо чимось провинилися. Казали, навряд чи вистоять. Тому що їхні і ворога сили були зовсім не рівні. На них рухалася ціла колона танків.

Загинули брати Бойки в перший день війни. Але вдома про це дізналися не відразу. Тривалий час не маючи звістки від Владислава й Ростислава, родичі звернулися в правоохоронні органи, здали матеріали для ДНК-аналізу. Поки офіційної відповіді не було, рідні жили надією. В церкву ходили, молилися. А Ростислав і Владислав спочивали вічним сном на Луганщині. Їх і ще десятьох героїв поховали тамтешні жителі. У трунах, як і годиться. Й священника покликали, він відправив панахиду. Ті могили розшукала організація «На щиті». Потім був обмін. Тіла привезли в Кропивницький. 23 березня Бойків поховали з почестями. Попрощатися з ними прийшло багато людей. Родичі, друзі, знайомі, вчителі, військовослужбовці.

Приїздив син Владислава Данило, який служить у ЗСУ. А молодший син Владислава, Тимур, – школяр. У школі навчається й Мишко, син Ростислава. А Єлизавета Ростиславівна – студентка.

– Оксана й Наталія, невістки, дякують нам з чоловіком за синів. Не залишають нас. Збираємося, згадуємо Владислава і Ростислава, плачемо. Онуки плачуть без кінця без краю: «Дідусю, бабусю, ми вас любимо, тримайтеся». Сну немає уночі. Годину чи дві поспиш – і добре. Усе думки, спогади…