«Ми дочекаємося тебе з Перемогою»

Медична освіта. Анестезист. Робота в пологовому будинку. Війна. Фронт. Кропивничанка Тетяна Арманова сьогодні – сан­інструктор 47-ї бригади 3-го батальйону, який воює на Запорізькому напрямку. Мудра, мужня, щира, справжня.

Поспілкувалися телефоном. Плакали. Низький уклін вам, Тетяно Миколаївно!

– Тетяно, як ви опинилися в ЗСУ?

– Добровільно. Мені запропонували, і я не відмовилася. З лютого цього року я разом із нашими захисниками. Серце за них щеміло. Вважаю, що я зараз на своєму місці, бо допомагаю хлопцям.

Потрапила в 47-му бригаду, яка почала формуватися рік тому. Прийшла якраз перед тим, як бійці почали виходити на позиції. Спеціального навчання не проходила, бо сказали, що я готовий фахівець.

– Ви перебуваєте в певному місці чи кудись виїжджаєте?

– Є медпункт, але доводиться виїжджати на «нуль». Є в нас бойові машини, різні, на них і їздимо. Надаємо первинну допомогу, стабілізуємо стан поранених.

Хочу зазначити, що наші бійці добре підготовані, пройшли навчання в Німеччині, Естонії. Вміють надавати першу допомогу. Але є випадки, коли може впоратися лише медик. І ми своїх хлопців витягуємо, вивозимо, лікуємо.

– Кажете «ми». Скільки вас?

– В медпункті було 22 людини. Залишилося 8. Багато хто постраждав, підірвався. Я, мабуть, у щасливій майці народилася: як заходжу, так і виходжу. Сподіваюся, що пришлють медиків, бо сили в нас закінчуються.

– Як настрій у хлопців?

– Настрій бойовий, але трапляються панічні атаки. Це коли підриваються, і дехто не може йти на «виходи». Їм треба відпочити. Але поки що відпочинок нам тільки сниться. Обіцяють вивести нас на ротацію, щоб ми перезавантажилися.

– То ви з хлопцями йдете безпосередньо в бій?

– Ні, в бій не йде жодний медик. Хлопці йдуть і по рації викликають евакуацію, коли це треба. Тоді ми виїжджаємо, забираємо. Взводний або ротний керують цим процесом, контролюють ситуацію. Намагаються піднести до нас пораненого або ми під’їжджаємо у небезпечне місце. Кожного пораненого ми намагаємося витягнути у будь-який спосіб, щоб врятувати найцінніше – життя.

Коли нас не викликають, ми дуже радіємо. Не тому, що можна відпочити, а тому що всі хлопці цілі та неушкоджені.

– А правда, що вороги залишають своїх поранених?

– Так. Забирають командирів. А рядові залишаються. Не знаю з якої причини, але їм незручно їх вивозити.

– Вам доводилося надавати допомогу ворогові?

– Полоненим – так. Не знаю, що їм розказують там про нас, але вони трясуться від страху, коли потрапляють в полон. Бояться наших хлопців.

– Ви, ваша бригада, чогось конкретно потребуєте?

– Ні, нас держава забезпечує необхідним. І волонтери, які приходять в наше життя, багато для нас значать. Не знаю, як волонтери Кіровоградщини допомагають іншим, але нашій 47-й бригаді – дуже-дуже. Дякуємо. Маємо медикаменти, перев’язки, турнікети. Кожен наш боєць має чотири турнікети, одного недостатньо, бо це рятує життя.

– Що найприємніше отримувати від волонтерів? Що розчулює?

– Розчулюють листи та малюнки від діток. Коли побажання пишуть, віршики, слова вдячності, віри. Діти не вміють маніпулювати, все роблять від щирого серця – мотанки, браслетики, обереги. І ти розумієш, заради чого та заради кого ти тут знаходишся.

Для мене діти – це все. Де б я їх не побачила, завжди намагаюся допомогти, чимось порадувати. Виїжджаємо на відпочинок в село – я допомагаю місцевим діткам, їхнім батькам. Знаю, що їм тяжко. А я маю можливість цукерки дати, якусь баночку тушонки. Я не їм м’ясо, нехай його діти з’їдять. І ходжу з дітьми погуляти – заряджаюся їхньою енергетикою. Вони хочуть миру, вони заслуговують на мир.

– Чи є у вас позивний? І хто ваші побратими?

– Є позивний – «Нік». Спочатку зверталися до мене «Ніколаєвна», а потім скоротили до «Нік». А побратими… Я перед нашими хлопцями схиляю голову і коліна. Дуже багато смертей, каліцтва. Бачу це щодня і не можу стримати сліз. До цього не звикнеш. Вони мені в сини годяться, молодесенькі, а такі сильні, мужні. Роблять все для того, щоб наша Батьківщина була вільною і незалежною. Тут відбувається жах, але ці діти дуже вмотивовані. Вони просто йдуть вперед. Я скажу так: на одного нашого солдата десять орків, які добре оснащені. Але у наших є мотивація. Ви не уявляєте, які вони відважні.

Шкода, що багато чоловіків ховаються від військкоматів, не хочуть йти на фронт. Та і я не хотіла б їх тут бачити, бо користі вони не принесуть. Вони нічим нам не зобов’язані, але хоч би якось допомагали. Хоч би морально, словесно, щоб підтримувати дух хлопців.

– Ви думали, що будете робити після Перемоги?

– Хочу відпочити. Лягти на землю і насолоджуватися тишею. І якщо з дерева впаде груша, знати, що то груша, а не «прильот». Радіти сонцю, миру, життю.

Тут все переоцінюється. Жодні матеріальні блага не мають значення. Головні питання – життя, гідність. Каремат і тиша тут дорого вартують, аби можна було відпочити.

– Хто вас чекає вдома?

– Батьки, чоловік, доця, сестра. Чоловік обмежено придатний до служби, але дуже хоче воювати. Хоча він знайшов можливість допомагати Батьківщині. Сестра давно допомагає ЗСУ. Батьки старенькі, по дев’яносто років, сказали: «Ми не маємо права померти, доки не дочекаємося тебе з Перемогою».