«Ціна Перемоги буде дуже високою»

Коли прощалися, не хотілося відпускати його руку. Через рукостискання передавалися його енергія, мужність, впевненість, віра, оптимізм. І слухати його хотілося довго – довше, ніж дозволяв час. Проте, здається, найважливіше було сказано, почуто і тепер передається далі.

В одному з попередніх номерів «УЦ» було опубліковано «Перерване інтерв’ю» з Олександром Дьомичем. Воно закінчувалося так: «Було чути, що до Олександра хтось звернувся. Він вибачився і перевів нашу розмову в режим “утримання”. Потім відключився й надіслав голосове повідомлення: “Перепрошую, маю терміново їхати. Потім вас наберу”…» За кілька днів домовилися продовжити розмову телефоном, аж раптом отримую повідомлення, що йому дали відпустку, щойно приїхав у Кропивницький, ми можемо поговорити «офлайн».

Офіцер управління 3-го механізованого батальйону 47-ї окремої механізованої бригади «Магура» зізнався, що ніяково почувається одягнутим у цивільне. Має багато «цивільних» планів на заслужені 15 діб відпочинку, хоча час від часу відповідав на важливі дзвінки та повідомлення звідти, з фронту. Розмову почав (продовжив) Олександр Йосипович.

– Нас вивели на відновлення. Це відбувається, коли бригада виходить внаслідок «некомплекту». Люди вибувають з різних причин: поранені, загиблі, зниклі безвісти. Ми поповнюємося, проводимо злагодження.

Щойно дізнався, що і 65-та бригада, яка зайшла на наші позиції, потребує людей, бійців. Фланги треба тримати й треба наступати. На жаль, свідомих військових лишилося дуже мало. І, на жаль, здорові чоловіки уникають призову. А ресурс тих, хто служить півтора роки, закінчується, люди морально втомилися.

Хочу за ці пів місяці встигнути відвідати доньку, яка навчається в Німеччині. Їй лише 18 років, вона там одна, без родини, бо дружині, яка є суддею, не дозволяють перетинати кордон. Це «завдячуючи» деяким народним депутатам, які багато «навідпочивали» за кордоном під час війни.

– Олександре, наше інтерв’ю телефоном перервалося, тому що вам треба було кудись їхати. Розкажете, куди?

– Ситуація була така: треба було терміново виїжджати на евакуацію хлопців – поранених і загиблих. Шлях до Роботино – єдиний розмінований. Для того, щоб проїхати в одному напрямку, зустрічні мають або з’їхати на мінне поле, або чекати в спеціальних «карманах». Тоді утворилося «вікно», коли можна проїхати. Напередодні була злива, і цією «дорогою» будь-який транспорт не проїде. Благо, у нас є автомобіль, подарований друзями-родичами-волонтерами з Литви. Ми на ньому евакуйовуємо хлопців. Ось тоді ми зібрали групу і поїхали на евакуацію. Коли повернулися, вибачте, було не до інтерв’ю.

– З чого складається ваш, умовно кажучи, робочий день? Бо ви самі кажете: «сьогодні на роботі», «сьогодні відпочиваю».

– По-різному. Інколи відпочиваємо вночі, інколи вдень. Зазвичай ніч безпечніша. Хоча тепловізійні дрони краще бачать вночі. Вечірні й ранкові сутінки – наш час. Відпочиваємо до часу «Ч». Кожен розуміє, що черговий вихід може бути останнім.

День не може бути схожим на інший. На оборонних позиціях майже ніхто не спить, бо в будь-яку хвилину може прийти росіянин з автоматом і в тебе стріляти. Коли ти в розташуванні підрозділу, відпочиваєш або чистиш зброю. Кожен займається своєю справою: навідники техніки її готують, хтось їде за водою, за сухпаєм, хтось приймає ліки, отримує крапельниці, щоб прийти в себе. Бо теперішня війна, як багато хто казав, відрізняється від попередніх. Кульових поранень дуже мало. Домінують мінно-вибухові. Це війна артилерії та дронів.

Треба визнати, що морально-вольовий дух росіян не такий, як у наших хлопців. Але недооцінка ворога – програш бою на 50 відсотків. Ворога треба трохи переоцінювати. Коли ти прорахуєш всі можливі варіанти розвитку подій під час виконання операції, будеш володіти більшою інформацією, в тебе буде більше варіантів розвитку подій. У книзі «Мистецтво війни» написано, що якщо ти не маєш плану відступу, ніколи не наступай.

До речі, коли ми проходили навчання в Німеччині, на базі НАТО, був цікавий момент. Нам казали: коли ти закінчив планування, останнім кроком маєш перевернути мапу наступу.

Але яким би академічним не було планування, це війна. Це змагання двох систем. Ми вже воюємо з озброєнням країн НАТО, яке дуже високого рівня. Але нам потрібен досвід, щоб досконало всім цим володіти.

– Стосовно ворога. У нас складається враження про них через повідомлення у соцмережах, на телебаченні. Начебто не хочуть воювати, начебто гроші – головна мотивація, безвихідь якась. Ну, пішов воювати-заробляти. А звідки ненависть до нас?

– Вважаю, що причина все-таки в генотипі. Візьмемо історію України і Росії. У росіянах закладений ген загарбника. Росія завжди мала на меті загарбати, аби нажитися. А Україна мала та має на меті незалежність.

Політика Росії – Чечня, Нагірний Карабах, Придністров’я… Вони не «собиратели земель руських», а загарбники. А українці з покоління в покоління передають ген свободи, непідкорювання. Ми й зараз б’ємося за свою землю.

А що кажуть полонені? Те, чому їх навчили. Ми знаходимо методички, якими їх знаряджають. Там і про бандерівців, і про нацистів, і про фашистів, і про «повторим подвиги дедов». Їм вкладають в голови те, що вони «освободітєли».

Вони, полонені, всі говорять, що «не знали». А я переконаний, що до 18-ти років – дитина, за тебе відповідають батьки. Після – сам за себе. Ти несеш повну відповідальність за свої дії, вчинки, своє життя. І дітей ми не зустрічали, як ви розумієте. Тобто всі свідомо робили вибір.

– Півтора року тому біля військ­коматів стояли черги. Зараз з повістками бігають за чоловіками. На початку нашої розмови ви згадали про чоловіків, здорових, які уникають призову. Що відбувається?

– Якщо відверто, я міг не воювати. Маю для цього певні об’єктивні причини. Дружина питає: «Сашо, чому ти там?» Я там, тому що маю бути саме там. Мабуть, прозвучить високопарно, але щирий українець, патріот, віком (наголошую) від 40-ка до 50-ти, має бути там – захищати 18-річних, щоб вони могли розбудовувати нашу країну. Щоб вона була незалежною і квітучою. Бо маю надію ще пожити.

Те, що я бачу, засмучує. Їдемо у справах в Запоріжжя, там чоловіки з жінками відпочивають в ресторанах і кафе. Вони навіть не замислюються про те, що за 60 кілометрів від них гинуть вісімнадцятирічні хлопці. Одні з перших загиблих були хлопці саме із Запоріжжя.

Прикро, але війна – це заробіток для певних осіб. Прикро, але корупційну систему створили також військові. Скільки випадків (усі про це знають), коли військові комісари набули статків за час війни. Кадрові військові створюють комерційні системи на тлі: воювати чи не воювати. А на їхніх плечах, їхній обов’язок – проводити якісну мобілізаційну роботу. І виховну також. А якщо вони на все це дивляться через призму долара, отримуємо те, що маємо. Вони відмазують бійців, а мали б казати: «Друже, це наш з тобою обов’язок».

Вважаю доречним рішення президента, уряду, РНБО стосовно звільнення всіх керівників обласних військкоматів. Але і в районах сидять бойові офіцери, яких на фронті не вистачає. Я вже казав про те, що у військкоматах мають працювати лише жінки. Там не потрібна чоловіча сила, не потрібна охорона. Не той час. Або посадіть там військових, які пройшли ці півтора роки, мають каліцтва, які не дозволяють повернутися на фронт. Повірте, вони не будуть брати гроші, щоб когось «відмазати», бо знають, що таке війна, пам’ятають запах пороху і твердість уламка, який летить.

Якщо порахувати працюючих в РТЦК, то дві-три бригади можна сформувати. Але ж вони всі повтікають, знайдуть причини.

– Тетяна Арманова, санінструктор, з якою ми записували інтерв’ю, сказала, що не хотіла б бачити на передовій тих, хто ухиляється, кого змушують.

– Абсолютно погоджуюся. Ми щодня стикаємося з тим, що командир дає бойове розпорядження, а дехто каже, що не піде. Це не рідкість. Є люди, які переводилися до нас в частину, і за місяць-півтора – жодного виходу. Вони відмовляються, мотивуючи коліном, яке болить, спиною, яку ломить, варикозом. Я в такі моменти згадую Висоцького: «И не друг, и не враг, а так…» Коли така людина піде з тобою на виконання бойового завдання, коли треба буде навіть когось евакуювати, а він втече, – все. Треба підставляти плече, а не ставити підніжку. Дійсно, такі люди там не потрібні.

– Яка має бути мотивація?

– Точно, не гроші. Не можна співставити втрату здоров’я чи життя з грошима. Навіть один-два виходи – бійці розбалансовані. Це люди, яких до кінця життя треба буде лікувати. Це покоління скалічених людей, і досить молодих. А медицина наша сьогодні не спроможна їм допомогти. Якісних реабілітаційних центрів немає. І психологів – професійних, справжніх – не вистачає. Ліпше побратим поділиться чимось з побратимом.

Нещодавно президент, коли представляв нового міністра оборони, говорив про потребу створення системи медичної реабілітації військових. Хоча це треба було почати робити позавчора.

Я це все бачу. Начебто зовні всі виглядають здоровими. Навіть серед нашого офіцерського колективу є люди, які уві сні воюють: переживають, роздають команди, керують, кричать «прикрий!». Це все на підсвідомості. І хтозна, скільки ще років вони вночі будуть воювати.

– Ще один наш земляк – комбат Олег Дем’яненко – сказав, що після Перемоги має намір піти в політику, і мотивує до цього побратимів, щоб регіонами та країною не керували люди, які відсиділися вдома під час війни.

– На рахунок ваших слів приведу вислів Бісмарка: «Революції готують генії, роблять романтики, а користуються плодами негідники». Буде так, як передбачує Дем’яненко: псевдопатріотизм буде на такому піку… Усі будуть казати, що робили все заради Перемоги.

Ціна Перемоги буде дуже високою. Якщо ми втратимо можливість побудувати дійсно демократичну державу, а не зберегти державу корупціонерів, то загибелі наших захисників будуть вважатися марними. Цього не можна допустити.

До влади мають прийти люди, які щиро віддані Україні, служінню народу, а не кишеням і банківським карткам. Це наше наступне завдання. Завдання, яке має бути записаним в порядку денному нашого суспільства.

Залишуся живим – однозначно візьму участь у зміні суспільства на краще. Будувати майбутнє – молодим і чесним! Я допоможу. А потім, попиваючи каву на веранді, буду дивитися на перетворення країни і казати: «Це зробили найкращі люди, яких я знав, з якими я колись воював».

– Так хочеться саме від вас почути щось оптимістичне.

– Однозначно вірю в нашу Перемогу. Вона буде, на жаль, нелегкою, але буде стовідсотково. Вірю в те, що ми розбудуємо потужну незалежну державу. І що мої онуки народяться у вільній Україні.