Нестандартна доля Василя Лунгула

За часів Радянського Союзу (і ще пару років потому) ті, хто користувався автобусом маршруту 274, мають пам’ятати, що після 101-го мікрорайону, за кільцем, була зупинка «Дизельна». Що там було, що планувалося, що зараз? Ми поїхали туди.

Про все розповів, ще й провів екскурсію підприємством, Василь Лунгул, голова спостережної ради ТДВ «Машинобудівний завод “Коліймаш”». Він тут працює з 1979 року. Цими днями виповнилося рівно 45 років, протягом яких він відданий одному підприємству.

Василь Іванович народився на Житомирщині у післявоєнному 1946 році. Жив з бабусею та дідусем, закінчив три класи, після чого його забрали батьки на Кіровоградщину. Після 9-го класу вступив до миколаївського технікуму залізничного транспорту. Чому поїхав до Миколаєва, а не продовжив начання в Кіровограді?

– Сусід там навчався. Вже був на третьому курсі, приїхав до мами на канікули. Вийшло так, що завербував мене і мого однокласника. Привіз нас в Миколаїв, ми здали документи. Потім отримали виклик, здали іспити. Чотири роки й чотири місяці ми навчалися, – розповів Василь Іванович.

Щойно отримав диплом – повістка в армію. Служба була в Забайкаллі. Лунгул служив у перехідний період: строкова служба була три роки, раптом перевели на два. Ті, хто потрапив в це реформування, служили два з половиною роки.

Після демобілізації повернувся до батьків. Пару місяців відпочив і влаштувався на роботу. Це був завод «Червона зірка», залізничний цех.

– Залізниця йшла впродовж всього заводу, – згадує Василь Іванович. – Ми там депо збудували, чотириповерхову «битовку», залізобетонні шпали встановили. Нема вже нічого. Я туди прийшов машиністом залізничного крану. Після року роботи став майстром, потім заступником начальника цеха. Паралельно вчився в КІСМі на вечірньому відділенні. Закінчив у 76-му, і мене перевели на посаду начальника транспортного відділу, в який входило три цехи: залізничний, автотранспортний і електротранспортний.

Василь Лунгул відпрацював на «Червоній зірці» десять років. Тодішній заступник директора Микола Сиротюк був переведений на будівництво нового заводу – тепловозних дизелів. Це все згідно постанови ЦК партії та Ради міністрів СРСР. Потрібні були кадри, Сиротюк брав тих, кого знав по роботі. Серед інших був Лунгул, який по переводу перейшов працювати на завод тепловозних дизелів на посаду начальника транспортно-складського цеху.

– У той час на цьому місці росла кукурудза, – згадує Василь Іванович. – Відводили землі під завод, починали будівництво. Встигли побудувати корпус площею три з половиною гектари. Була підведена електроенергія, вода, каналізація, тепло заведено. Але не був введений в експлуатацію. Вже немає. Фонд держмайна продав за три копійки, потім його перепродали, у підсумку, розвалили. Там були складні перипетії, ми стільки судів пройшли, щоб повернути будівлю в державну власність. Усе дарма.

Мало хто знає, і для нас стало несподіванкою, що в планах було не лише будівництво заводу, а створювання навколо нього інфраструктури: школа, дитсадок, клуби, магазини і таке інше. Це мав бути 102-й мікрорайон.

Заводу тепловозних дизелів не судилося запрацювати. 1982 рік, війна в Афганістані. А на новий завод потрібні великі кошти. Профільне міністерство вирішило, що достатньо кинути грошей брянському машинобудівному заводу, який також займався дизелями.

У 1986 році Лунгула призначили директором. Площі, цехи, працівники – 300 чоловік – були, тому продовжили працювати. Почали виготовляти нестандартне обладнання. Мінтяжмаш давав замовлення. Ленінградський завод «Русский дизель» робив дизелі для судів і атомних електростанцій. Кіровоградському заводу дали замовлення робити додаткове обладнання до цих дизелів. Один комплект – два вагони. Практично на всі АЕС поставлялося це обладнання. Робили до тих пір, поки Союз не розпався.

Але ще при Союзі була підписана Генеральна угода між країнами РЕВ, згідно з якою на території СРСР мав бути побудований завод по виробництву колійних машин. Василь Іванович каже, що мало не ночували в міністерстві, щоб отримати добро на виробництво. Довели свою спроможність. Вийшла постанова Кабміну СРСР, підписана Рижковим. (Він, до речі, бував на нашому «Дизелі».) Лунгул має оригінал постанови з мокрою печаткою. А в постанові зазначено: перепрофілювати завод тепловозних дизелів в місті Кіровограді на завод колійних машин згідно з Генеральною угодою країн – учасниць РЕВ.

Завод, поки перепрофілювався, не тільки працював, а й будував. П’ятиповерхівку на 101-му мікрорайоні будували госпзасобом: міністерство дало гроші, а все інше шукали, вирішували самі. Усі, хто на той час працював на заводі, отримали там квартири. Навіть дві квартири, які вважалися гостинними, віддали працівникам.

Розпався РЕВ, Союз, а завод, як і всі інші, «підвис». Але ненадовго. Хоча міністерство сказало, що Україні такий завод не потрібний. Витримали навіть дев’яності. Шукали замовлення, трималися. Почали робити металеві двері. Їх потребували забудовники. У Київ возили сто дверей на місяць. Потім мер Києва Омельченко зібрав підприємців міста і наказав не віддавати гроші Кіровограду або Черкасам чи Вінниці. На тому поставки нашого заводу до столиці завершилися.

– А ще в перехідний період влада області зібрала керівників підприємств і поставила задачу: який фонд заробітної плати, на таку суму треба випустити товари народного споживання, – розповідає Василь Лунгул. – Для чого? Люди отримали гроші і мають їх віднести в магазин, викупити товари, які виробили свої ж. Це була правильна політика. Усі пам’ятають м’ясорубки, топорики, пилососи, пральні машинки «Зірочка» і таке інше.

Зібрали нас. Був при цьому начальник управління торгівлі Іван Іванович Марковський, дай Бог йому здоров’я. Мармазов виступив, потім Марковський. Я послухав це все, почув. Що ми можемо робити для народного споживання? Газові котли! Своїх в нас не було, їх у той час возили з Брянська. Ну, трошки в Луганську випускали. Нам пригрозили пальцем, сказали, що «підемо за фахом», якщо не станемо випускати товари для народу. То ми вирішили зайнятися котлами.

Лунгул створив групу фахівців, зв’язалися з Луганськом, ті запропонували купити в них документацію на виробництво газових котлів. Були б гроші – купили б. Напросилися в гості. Пройшлися цехом. Цього вистачило, аби запустити у виробництво свої газові котли. Згодом випускали 250 котлів на місяць. І це не тільки своя область, а ще й Одеса, Миколаїв, Херсон. Розплачувалися тоді купонами. Мішками їх возили.

– Був у нас клуб директорів підприємств, – згадує Лунгул. – Дмитро Котіков, «Сахгідромаш», був головою ради. Слонєвський з міськвиконкому це курирував. Зустрічі були дуже корисними, багато питань, спільних проблем вирішували. Були виїзні зустрічі – в Олександрію, Світловодськ. Раз на місяць збиралися. Саінсус, Тітов, Жовтобрюх, Курбатов, Ткачов… Допомагали один одному.

Зараз завод спеціалізується на нестандартному обладнанні. Будь-що несерійне, чого немає на потоці, тут роблять. Навіть зап­частини для імпортних машин. Площі і залізничні колії дозволили прийняти три релокованих підприємства: одне з Костянтиновки, друге з Пологів Запорізької області . Ці хлопці займаються продажем сільгосптехніки. Цікаві речі розповідають. Окупанти позабирали комбайни, трактори. А на них були «маячки». Їх зараз можна бачити в Чечні. А запустити вони їх не можуть, бо блокіровка. Такі дурні!

Підприємство працює стабільно. Пережили багато, простоїв не було, зарплата регулярна. Допомагають хлопцям на фронті. Оскільки завод спеціалізується на нестандартному обладнанні, буржуйки робили теж нестандартні. За запитом захисників вони переносні, мобільні, з ручками. На прохання міськради забезпечили обігрівачами всі блокпости на початку 22-го. Соколівській громаді допомогли, Канатово забезпечили. І ще робили дещо, про що писати не можна.

Тут роблять усе нестандартне. Тут можуть усе. Заслужений машинобудівник України Василь Лунгул гарантує.