Тридцять років як один день

Маленьке відкриття: виявляється, легше зробити інтерв’ю з незнайомою людиною, ніж з тим, кого ти добре знаєш. Потрібно так продумати запитання, щоб не опинитися в дурному становищі, коли запитуєш, наперед знаючи відповідь, і твій співрозмовник теж про це знає. Сьогодні мій співрозмовник – Григорій Миколайович Урсол, торакальний хірург, творець та керівник медичної фірми «Ацинус» та Лікарні Святого Луки.

– Григорію Миколайовичу, ми знайомі близько 40 років. Практично більшу частину життя. І з поваги до цієї солідної дати пропоную тільки на сьогодні перейти на ви. Не проти?

– Так, не проти. Якщо це треба для протоколу, то будь ласка.

– Наша зустріч присвячена 30-річчю фірми «Ацинус», вашого дітища. Ви пам’ятаєте, як усе починалося? Як ви зважилися на створення приватної медичної фірми, коли їх практично не було в країні? Ви були одним з найперспективніших молодих хірургів в обласній лікарні й раптом чомусь пішли на вільні хліби…

– Взагалі-то справа не в моєму великому розумі й не в моїй унікальній чуйці. Якраз на початку 90-х я попав на курси по кардіохірургії в Литву, в Каунас, на пів року. Каунас – невеличке містечко, і жили ми в гарному місці на березі озера. Але ж в моєму житті саме там трапився такий кардіохірург Альгімантас Кіркутіс, він мене навчав. Це була достатньо молода людина, яка вела медичний бізнес і залишалася хірургом. Він приїжджав в лікарню десь вже після 12-ї години, бо до 12-ї займався своїми справами бізнесовими. І йому треба було швидко операції робити, а я тут під рукою в нього завжди був. І так два місяці ми з ним оперували кожного дня, він залишав на мене своїх хворих, і все таке. А через два місяці він мені сказав:«Григорій, окрім кардіохірургії я маю тебе ще чомусь навчити». У нього вже на той час були аптеки, були свої поліклініки, були такі міні-лікарні, де вівся прийом хворих. І він мені це все показав. А потім, коли я вже виїжджав, він мені дав свої документи, щоб я мав з чого «списати», і каже: «Григорій, ти приїдеш, справи тебе закрутять. І ти, можливо, забудеш про це. Але я тобі позвоню через два тижні й нагадаю, тому що ти маєш це зробити. Знаєш, ти будеш перший, і ти будеш завжди попереду». Час пройшов, не тиждень і не два тижні, але ж ми з ним продовжували контактувати. І він мені весь час нагадував: «Ти ж дивись…» І ось я в 94-му році в березні вже зробив всі документи, рік я їх оформляв – на той час було так: або плати 300 доларів, або… А в мене зарплата в обласній лікарні була 9 доларів, яку ми не отримували по пів року. Дев’ять доларів! Як згадаєш оце все… І таким чином з’явилась фірма «Ацинус». А далі тридцять років – як один день…

– Про тих, хто ставив вам тоді палки в колеса, ми з вами знаємо. Але згадувати не будемо.

– Не будемо…

– А хто реально вас тоді підтримав? З ким ви створювали свій «Ацинус»?

– Реально підтримали друзі, реально підтримали колеги, тому що створити фірму на папері – це не все, ще їй треба дати якесь життя, якусь діяльність. На той час, коли «Ацинус» робив перші кроки, зникли медикаменти в аптеках. Причому було перевиробництво на фармацевтичних заводах. Аптеки були, було обласне аптекоуправління, яке не могло купити ліки на заводах, бо в них грошей не було, вони збанкрутували. Ми знайшли інший шлях. Я поїхав на всі заводи, домовився з директорами, взяв там медикаменти, вони мені дали їх під реалізацію, і з того все почалось… Можна сказати, ці директори мені допомогли тим, що вони просто мені повірили, що я не пройдисвіт, а людина, яка готова замінити оту величезну структуру, яка на той час не працювала, якимись маленькими кіосками, якимись маленькими підрозділами.

– Одна з головних проблем створення нового підприємства – це гроші. Це великі гроші. Я добре знаю, що тата-мільйонера у вас не було.

– Ну, як той казав, з нуля…

– Де ви взяли стартовий капітал з урахуванням того, що навіть заставу для кредиту не було чим давати?

– Я ж кажу, оцей капітал пішов у мене від заводів. Заводи мені повірили, ми у них брали медикаменти, ставили певну націночку, потім віддавали гроші, брали ще медикаменти в борг.

– А кредит…

– Кредит – це вже було пізніше, коли ми на Куроп’ятникова, 15 спочатку орендували офіс, а потім викупили це приміщення. Не за великі гроші, але ж викупили, нам уже наша самостійна аптечна діяльність дозволила мати своє приміщення. А кредит я брав вже на оце приміщення, де ми зараз розмовляємо. Була така форма кредитування на придбання майна, що ти його одразу ставиш в заставу банку. Ви ж пам’ятаєте, коли посадили Нікуліна, у міськвиконкомі лишилися Цимбаревич і Дядечко. Я з ними був в хороших відносинах, і якось дзвонить мені Дядечко Людмила Ярославівна й каже: «Григорію Миколайовичу, ви завжди просили приміщення, ви його шукали. Ось вам приміщення, тільки нам треба терміново гроші…» Світла пам’ять їй. А далі я звернувся в банк. І там мені кажуть: «Григорію, ну давай так, ти готовий його одразу поставили в заставу?» «Звісно, кажу, готовий. Не буде лікарні – буде банк».

– Ну, слава Богу, що вийшла лікарня. Ще одне питання з 90-х років. Працювати в ті роки без даху – чи міліцейського, чи кримінального – було нереально. Як ви вирішили цю проблему? Просто їх лікували?

– Юхиме Леонідовичу, лікарська справа – це також дах. Якщо ти нормально людей лікуєш, то до тебе люди йдуть. А люди йдуть різні. У тому числі, знаєте, і бандити. Колись в мене син навчався в 5-й гімназії. Мене визвав директор Вік­тор Громовий, бо син там начудив щось. Ну, поки я там з Віктором розібрався, вийшов, стоїть машина, а мені й кажуть: «У вас скат пробитий». Поки я той скат поміняв, у мене вкрали барсетку. Я приїхав зразу в УВС, кажу, ось така ситуація. Кажуть: «Ну ти що, дурний, це ж звичайні шахраї тебе обікрали, і не ти перший». Ну, добре, я тоді сів ввечері й об’їхав всі генделики, де сидять блатні. Я ніколи взагалі по генделикам не ходжу, ти ж знаєш. І тепер, і тоді не ходив. Але ж я їх об’їхав, бачу – обличчя знайоме, що я його оперував. Підхожу й кажу: «От у мене таке сталося…» На завтра на ранок мені принесли барсетку з усіма грішми, з усіма блокнотиками, з усіма візитівками.

– Давайте ще трохи поговоримо ще про вас, бо, як кажуть, «Ацинус» і Урсол – це близнюки-браття. Ваш робочий день і тоді, 30 років тому, і зараз триває близько 12 годин. Я не помиляюсь?

– Напевно, тепер трошки більше, тому що стало більше квадратури медзакладу, стало більше людей. Я вже на роботі о 7-й годині, а інколи і уходжу звідси о 9 годині. Тобто робочий день трошки збільшився.

– Ви продовжуєте постійно оперувати?

– Так.

– Що це – звичка, внутрішня потреба чи виробнича необхідність?

– Сказав би, що це моє життя, і я без нього жити не можу. І це якраз, напевно, те, що дає мені силу. Я колись давно знайшов себе, і тепер те, що я знайшов, мені допомагає.

– Зрозумів. Григорію Миколайовичу, я знаю, що ви – людина віруюча.

– Так.

– Скажіть, як це у вас поєднується з хірургією, для якої таємниць в людському тілі апріорі нема?

– До мене велика людина Войно-Ясенецький (Святий Лука) на таке питання відповів дуже просто. Його спитали: «Ви ж не бачили Бога, чому ви в нього вірите? Ви людина освічена, професор, доктор медичних наук». На той час це було дуже важко. Він відповів: «Так, я мізків багато оперував, але розуму не бачив». Але ж розум-то в мізках є?

– Є, звісно.

– Так само і я можу відповісти, що Бога не бачив, але він є.

– Скажіть, будь ласка, ви пам’ятаєте всіх своїх хворих? І коли ви спілкуєтесь з людьми, чи вмикаєте ви у себе в голові їхню медичну карту?

– Я ж торакальний хірург. А в торакальній хірургії найважливіше – це рентгенобстеження. Я можу не пам’ятати, як звати хворого, але якщо дивлюся на обличчя, одразу згадую його рентгенкартину.

– Багатьох з нас дуже сильно змінила війна. Але у вас я зовнішніх змін не спостерігаю, а як з внутрішніми?

– Сказав би, що я, напевно, став сильніший. В якому плані сильніший? У тому, що якщо я до війни міг собі інколи сказати: «Ну, скільки того життя, давай трохи відпочинемо». Зараз собі не можу цього дозволити. Бо війна. Хлопцям там важко, тим, які в окопах. І як мені, людині, яка повинна їх рятувати, оперувати, сказати собі, що я можу відпочити? Я не можу, поки вони там, відпочивати не буду.

– Григорію Миколайовичу, ваш колектив постійно оновлюється. Скажіть, чому лікарі приходять до вас в «Ацинус» і чому не затримуються?

– Скажу вам чесно, що є плинність. Мені інколи мої колеги кажуть: «Григорію Миколайовичу, у вас дуже висока планка вимог». «Ні, – кажу, – чого це вона висока? Ти ж повинен знати оце, оце, оце. Ще з інституту». І якщо я вимагаю від моїх колег знання, а це найголовніше для лікаря, якщо він не дотягує до якоїсь планки, він тоді сходить з дистанції. Я ніколи ще жодну людину зі свого закладу не вигнав. Я просто ставлю їм задачу, і якщо він не дотягує, я не заспокоююся, я від нього вимагаю. І він тоді бачить, що ці вимоги до нього постійно йдуть. Якщо він не тягне, він сходить з дистанції.

– Є така приказка, що кожен хірург має свій цвинтар. За нинішнього рівня вашої техніки в «Ацинусі» і вашого досвіду, чи багатьох хворих можна було б врятувати зараз?

– На це питання відповім неод­нозначно. Є відсоток смертності від такої хвороби, як гострий апендицит. Це 0,124% у всьому світі. Ця цифра не змінилася протягом 120 років. Я до чого це сказав? До того, що будь-яка хвороба, будь-яка людина має певний шанс на життя і певний шанс на ускладнення, і має певний шанс на негативний результат. Майстерність і досвід мали б мене навчити, щоб я цих людей бачив. Я їх десь і бачу. І бачу: тут може бути ускладнення, а тут може бути взагалі негативний результат. Я в такій ситуації спілкуюсь з родичами, відверто їм кажу свої сумніви. Залишається якийсь невеличкий шанс врятувати цю людину, але чуйка чуйкою, а все ж таки життя життям. А жити хочуть усі, абсолютно всі. Інваліди без ніг, без рук мені так і кажуть, що хочуть жити. І ми тоді йдемо на певний ризик. І вони на це згодні.

– Питання, на яке можете відповісти тільки ви. Зрештою, ви стали фаталістом?

– Знаєте, при певних умовах, при певних обставинах, при певному настрої, як почався день, як закінчився день, які на тебе ззовні фактори повпливали, можна про це говорити, але остаточно фаталістом я не став. І я завжди знаходив в собі дух – той, який ще й інших підняв би.

– Буквально на очах виріс новий корпус «Ацинусу». Як ви наважились на таке масштабне будівництво в такий непростий час? По суті це ще один «Ацинус».

– Задумка була…

– Але ж вже не було кардіохірурга з Литви?..

– Не було. Але ж задумка розширити була набагато раніше, ніж стався ковід, і набагато раніше, ніж сталася війна. І ми почали це будівництво в мирний час і в доковідний час. Ми готувалися до нього, ми продумували, це все було обґрунтоване і матеріально, і морально, і обгрунтовано виробничими необхідностями. Тим, що лікарня має бути створена така, як вона має бути. Не примітивна. І хоча мені казали, що у вас така гарна, така хороша лікарня, але я вже відчував якийсь примітивізм. Не все було так, як має бути. І мені хотілося все зробити, як треба. І я наважився на цей крок. Але так сталося, що на цьому шляху нас зустрів першим ковід, і ви ж, напевно, пам’ятаєте, ми багато втратили, Ви самі це перенесли, я це сам переніс, але ж не зламало нас це. Ковід у розпалі, приходять будівельники: «Миколайовичу, а що ж ми… Давай ми не будемо будувати…» Я кажу їм: «Поки здорові, будемо працювати. Захворіємо – будемо лікуватись». А що ж, сісти вдома й сидіти?

– Ну це був би не Урсол…

– Так. Потім прийшла війна… Пам’ятаю ранок, коли почалося це страхіття. Ми прокинулися, заглядаємо у вікна, літаки наші літають, вже до ранку не спали, Таня каже: «Ну, що будемо робити?» Як що? На роботу йти! Маша в мене питає: «Тато, а мені що робити?» Кажу: «В школу йти!» Ну а що робити? Це ж не кінець світу, ми живі – живі, йдемо – той на роботу, та в школу, і все. Приходить дитина в школу, а школа закрита. А ми прийшли на роботу, слава Богу, що ми самі ж собі роботу не закрили. Усі прийшли, і якось легше стало. Обсудили, обговорили, набралися сил. Я зарядив людей, тому що це ж не кінець. Треба робити, треба готуватися до поранених, треба ще більше працювати. Та й усе.

– А яка лікарня була для вас зараз прикладом?

– Я ж їх багато об’їздив. І багато побачив. У кожній лікарні є багато чого хорошого, але є й негативне. Я намагаюся в нашій лікарні те все, що погане, відшити. Але не в силах я все перемогти. Розумієте, як-то кажуть, людський фактор. Там десь щось хтось комусь сказав, там десь хтось не так трубку підняв. А я хочу, щоб все було ідеально. Я хочу, щоб всі в мене люди були привітні, щоб ці люди були ввічливі, щоб ці люди були як для себе. Я їм завжди кажу так, що в лікарню здорові не приходять, приходять хворі люди. У хворої людини зламана психіка, бо вона переживає за себе, за своїх дітей, і ти їй щось кажеш, а вона тебе не чує, бо думає про своє горе. То наберись терпіння, скажи їй це два рази, але ж не підвищеним тоном, а кажи нормальним, поспівчувай, підійди, погладь по плечу. На жаль, не всі так роблять. Лікарня є лікарня. Важко. З людьми, хворими, важко працювати. Але ж необхідно це робити.

– Під кінець нашої розмови я дозволю собі одне банальне запитання. Що ще збираєтесь збудувати? Яку операцію освоїти? Яке медичне обладнання встановити?

– Будувати ще є що. Є в нас тут на території місце, де ми хотіли б побудувати приміщення для ПЕТ-КТ, це для онкології. Комп’ютерного томографа. І тоді в нас вже буде повний фарш для діагностики онкології. Буде все те необхідне обладнання, яке є в світі, і ми зможемо діагностувати ці всі захворювання. Потім хочемо встановити лінійний прискорювач. Ми зробили вже для нього приміщення, вже будувати не треба, треба тільки купити, закотити й лікувати. Дуже ефективне радіологічне лікування знову ж таки онкохвороб. Без оперативного втручання, без якихось больових відчуттів. А яку операцію хотів би зробити? Мрію трансплантацію легенів зробити й серця. (Сміється.) Отак. Ми з Борисом Тодуровим працюємо вже над цим. Я беру участь в його операціях. Але ж її треба зробити в наших стінах.

– Все. Дякую, Григорію Миколайовичу.