Невтомна, просто втомилася

«Мама Таня втомилася?» – запитали ми відому волонтерку Тетяну Силу. Вона відповіла: «Так, дуже». Стало сумно і тривожно: якщо навіть Сила втрачає силу, що говорити про інших? Вирішили поговорити, про все розпитати детально.

Спілкувалися телефоном. Довго не могли зв’язатися – очільниця волонтерського центру «Разом ми – Сила» до 12-ї ночі відповідає на дзвінки. Після опівночі відповідає на повідомлення хлопців, дружин, мам, а також пише звіти. Зрозуміло, звідки втома.

– Пані Тетяно, а кому ви звітуєте? Ви ж нікому не підпорядковуєтеся.

– Не можна не звітувати! Люди, які допомагають нашій організації, їхні родичі та друзі мають знати, скільки коштів ми отримали, від кого і як ними розпорядилися. Все має бути прозоро. Тоді приєднуються благодійники, бо впевнені, що кожна копійка пішла на допомогу захисникам.

І хлопці перед нами звітують. Сьогодні отримала два відеозвернення від бійців, де вони підтвердили, що отримали бензопили, генератори, акумулятори, колеса. Це все я купила за кошти людей, які нам їх надали. Вони мають право знати, як ми витрачаємо.

– Ви займаєтеся волонтерською діяльністю вже десять років. Здається, що ваше прізвище вже може бути гарантією правильного використання коштів.

– Справа в тому, що з початком повномасштабної війни до нас приєдналися люди, які раніше про нас не чули, не співпрацювали з нами. Раптом пишуть в соцмережах: багато про вас чули, знаємо, що ви чесні, порядні, хочемо приєднатися. Це завдяки тому, що ми публікуємо наші звіти. Маємо багато нових друзів з різних міст.

Пише людина, що через сторінку своїх друзів у Фейсбуці побачила, як ми звітуємо, як допомагаємо. Сказала, що хоче приєднатися. Я відповіла, що буду вдячна. Через п’ять хвилин наш рахунок поповнився на 20 тисяч гривень.

Таким чином допомагаємо хлопцям. А як інакше? Кожного дня в них то прилетіло, то згоріло. Відкриваємо збір.

– Ми спілкувалися взимку, розповідали, чим займається ваш центр. Що ви зараз робите?

– Найактуальніше сьогодні – сітки, сітки і сітки. Їх треба дуже багато. А так розповім про лише один день. Чоловік зірвав спину, то мені допомагав Саша Оста. Поїхали з ним за салом – 13 кілограмів. На ринку придбали пили, гайковерт, відправили хлопцям. Купили колеса для військової «швидкої допомоги». Зібрали футболки, смаколики, поїхали на «Нову пошту», відправили. Ще з’їздили купити рулон чорної плівки – також хлопці просили.

Продовжуємо робити поживні сніданки з пластівців, сухого молока, горіхів і цукатів. А ще придумали таке: чорний хліб, копчене сало, мисливські ковбаски, зубчики часника. Нам з Німеччини подарували вакууматор, рулон спеціальної плівки, завдяки чому ми робимо бутерброди.

– Те, що ви робите, замовляють бійці? Явно асортимент у вас змінився.

– І бійці, й інші волонтери. У нас є група, де ми можемо звернутися один до одного по допомогу. Формуєш відправлення, чогось не вистачає, допомагають колеги. Так вони повідомили, що хлопцям з харківського напрямку не вистачає сухих пайків. Саме сухих, того, що можна покласти в кишеню, а потім з’їсти. Там не можна розпалювати вогонь, щоб щось підігріти. Так ми вигадали ці бутерброди.

А ще настала пора комарів. Вони в посадках з’їдають наших бійців. Купуємо спреї від комарів та кліщів. Я закупила сітку, і дівчата шиють захисні маски на лице. А ще футболки продовжуємо шити. Якщо там нема де їсти зварити, то випрати футболку тим паче.

– Чого ви зараз потребуєте найбільше?

– Нам потрібен спанбонд. Це тканина, з якої плететься маскувальна сітка. Треба багато. Потрібна основа для сітки. Це все можна купити. А ще ізюм, цукати, горіхи, мед, цукерки (не шоколадні, льодяники або жувальні) – це для енергетичних батончиків. Сітка для захисних масок. Це як у бджолярів. Спреї від комарів. І трикотаж для пошиву футболок. Вівсянка потрібна, швидкого приготування. Це все можна принести безпосередньо до нашого штабу: 101-й мікрорайон, проспект Університетський, 27, колишня стоматполіклініка.

– То мама Таня втомилася?

– Так. Я не маю вихідних. До ночі щось роблю. Можу о восьмій вечора завантажувати хлопцям машину. Або о п’ятій ранку. Не маю часу зустрітися з друзями, сходити на день народження. Родину рідко бачу. Я вже не маю свого особистого життя, присвятила його війні і хлопцям.

– А як хочеться відпочити?

– Якось вивезли нас всім штабом на базу за місто. Чоловік тридцять було. Це був незабутній день. Всі свої – волонтери з сім’ями. Вся наша дружня родина.

Іноді думаю, що все, передам справи і поїду до рідних. Прокинулася, прочитала повідомлення і зрозуміла, що нікуди не поїду, що на мене вже чекають. А ще якось хлопець підїхав до мого будинку, зателефонував, щоб я вийшла. Дає мені 2 тисячі гривень, каже, що жінка вишила рушник, продала його і попросила гроші передати в наш фонд. Я не знаю цю жінку. Дуже їй дякую. І як після такого відмовитися від того, що ми робимо?