«Борисович за нас переживав»

На початку 2022 року військовому пенсіонерові, мешканцеві Олександрії Костянтину Кривому медики повідомили про страшну хворобу. Сім’я впала в розпач. Війна додала неспокою, але невдовзі попередній діагноз, поставлений чоловікові, не справдився. Оксана, дружина, сповнилася надією, що він житиме довго-довго. А Костянтин пішов воювати. Загинув 28 жовтня 2022 року на Херсонщині.
Розповідаючи, Оксана час від часу заходиться плачем. Родом вони обоє з міста Помічної тодішнього Добровеличківського району. Познайомилися, коли їй було 20 років, йому – 22. Вона після навчання в Кіровоградському музучилищі вступила на заочне відділення Одеської консерваторії, влаштувалася викладачкою у музичній школі у Помічній. Він закінчив військове училище у російському Кірові. Служити його відправили у Нагірний Карабах, де саме виник військовий конфлікт. Коли розпався СРСР, Костянтин повернувся в Україну. У військкоматі запропонували посаду бортового техніка у вертолітній бригаді в Олександрії, де проходив практику курсантом. 1993 року молодий офіцер травмувався – наїхало авто в Олександрії. Після складної хірургічної операції пів року нога була в гіпсі. Повернутися до служби ще не міг, тож поїхав до батьків, у Помічну. Там і зустрівся з Оксаною. Сподобалася. Дізнавшись, де вона працює, ходив навколо музичної школи з надією зустрітися знову.
– Моя колега, яка з ним в одному класі навчалася, одразу помітила його. «Чого це він тут топчеться?» – дивувалася. Згодом секрет розкрився, ми стали зустрічатися. Костя був сором’язливий, але говіркий. Розказував про свою службу, а я переважно мовчала. Він шкандибав після травми, нога майже не згиналася. Йому було незручно, коли знайомі звертали увагу на це. Тиждень ми зустрічалися, і він вирішив, що маємо терміново одружитися, але мені про це не сказав. Прийшли його батьки: «Коли ж збираєтеся справляти весілля?» Костя каже: «Можна в грудні». А тоді жовтень був. Я не готова була до такої розмови, але мене взяли в оборот. Та я й не пручалася, Костя мені дуже сподобався. Спокійний, самостійний. Хто, питаєте, його батьки? Батько працював машиністом на залізниці, мати – в дитсадку, на залізниці. Прості люди. Як і мої батьки.
Перших півтора року подружнього життя Криві провели так: дружина, працюючи і мешкаючи в Помічній, кожних вихідних їхала до чоловіка в Олександрію. Костянтин проживав у гуртожитку, і Вадим, його сусід по кімнаті, перед приїздом Оксани дипломатично залишав помешкання.
– Мене чекали Костикові товариші з гуртожитку, я їм їжу готувала. Довгенько каталася з Помічної до Олександрії. Улітку, під час відпустки, хотілося побути з чоловіком довше, але куди подіти Вадика? Винаймати окреме житло ми не мали за що. Костя – скромний, не наважувався попросити в начальства окрему кімнату. А я звернулася. Командир сказав, що окрему кімнату виділить за умови, якщо я вагітна. А ми вже чекали дитину. Костя хотів стати батьком, він – сімейна людина. Турботливий, хазяйновитий. Дуже хороший чоловік. Дали нам окрему кімнату в гуртожитку, убиту. Ми її відмили, пофарбували, заселилися. Але в мене залишалася робота в Помічній, тож я туди й каталася вагітною з Олександрії. 1995 року у нас народився син. Згодом мені запропонували роботу в Олександрійському училищі культури. Окрему квартиру купили пізніше.
Оксана розповідає, що Костянтин дуже відповідально ставився до військової служби.
– Фанат. Більшість часу – на службі. Коли частину підпорядкували Національній гвардії, було багато відряджень, тривалих і небезпечних. Захід України страждав від повеней, і Костю відряджали туди. Брав участь у миротворчій операції ООН у Конго.
У 33 роки Костя вийшов на пенсію. Влаштувався в авіакомпанію «Українські вертольоти». Знову – закордонні відрядження. Решта часу – тренування. Треба було підтверджувати професійний рівень. Постійні фізичні навантаження.
На запитання, що чоловік привіз із-за кордону, Оксана відповідає:
– Сім разів – малярію, жовту лихоманку. Якось не знала, що з ним робити. Тягла його на плечах в лікарню.
За словами Оксани, Костянтин абсолютно не вмів хитрувати, був безвідмовним працівником. Через це йому не випадало відпусток влітку. Одного разу увірвався терпець – звільнився.
– Костя без роботи почувався нереалізованим. Щоб бути корисним, займав себе домашніми, господарськими справами. То те відремонтує, то інше. 2014 року почалася війна, і Костя переживав через це, хоча мені нічого такого не говорив. А якось каже: «Дзвонив Гена. Каже, нема кому літати туди, просить допомоги». З Геною чоловік служив в одній ескадрильї. «Літати туди» – це в зону АТО. Костя й погодився. Але мені правди не розповів. Мовляв, залишатиметься цивільним, а «туди» цивільні не літають. Я усе зрозуміла, допомагаючи чоловікові зібратися у перше відрядження. Він узяв із собою бронежилет і шолом. Виявляється, Костя повернувся на військову службу. Два роки служив. Постійні відрядження на схід, місяць – там, кілька тижнів – тут. Я плакала, а вдіяти нічого не могла. Звільнившись, чоловік відгукнувся на пропозицію влаштуватися у запорізькій авіакомпанії «Мотор Січ». Я вже спокійніша була за нього. Хоча робота – знову пов’язана з небезпекою. Наприклад, гасив пожежі в Індонезії.
Потім – війна. Костя в перші дні зайнявся організацією тероборони в Олександрії. Отримав автомат, бронежилет. Перед війною йому зробили хірургічну операцію, поставили дуже поганий попередній діагноз, який мали підтвердити чи спростувати спеціалісти в столиці, куди було відправлено біоматеріал. На початку війни ми туди телефонували, ніхто не відповідав. Шви після операції ще не позаживали, а чоловік тягав на собі бронежилет. Через місяць прийшли результати аналізів з Києва. Попередній діагноз не підтвердився. Слава тобі, Господи! Ми – такі раді. Кажу: «Після такого сто років живуть!» Поїхали в Кропивницький, там чоловікові зняли шви.
Чоловік налагоджував олександрійську тероборону, а якось каже: «Оксано, був у військкоматі, військком каже, що в Долинській організовують батальйон тероборони, шукають толкового ротного. Піду. Займатимуся тим самим, що й тут». Нічого до пуття не розповів. Невдовзі його призвали. Вирушив у Долинську. Вони там у школі оселилися. Приїздили в Олександрію по лопати, по ліки. Костя мене просив купити мішені. Купувала за свої гроші. Він там навчав воєнній справі хлопців, які уявлення про це не мали. Матеріальне забезпечення жахливе було: голі, босі й підперезані. Наприкінці червня Костя знову приїхав в Олександрію у справах. Каже мені: «Будемо рухатися». Я не зрозуміла: «Куди рухатися?» – «Поки що на Кривий Ріг». Зібрала я його, ліків накупила. Підрозділ, в якому служив Костя, відправили у бік Херсона. Чоловік мені дзвонив звідти. «Все добре, я тебе кохаю. Подивись в Олександрії ботинки, хлопцям треба». Вони на нулі були. Проти них – буряти, вони як звірі, і озброєні – куди там нашим. Це я вже потім дізналася від хлопців, бо Костя заспокоював: «Не хвилюйся, ми – на третій лінії». Хлопці розповіли, що Костя рив окопи разом з рядовими. «Борисович за нас переживав,» – казали. Розповідали, що він, бувало, непритомнів, його в лікарню у Кривий Ріг возили. Він один кадровий військовий в підрозділі був.
У жовтні чоловік мав приїхати в Олександрію, по буржуйки, які їм дуже потрібні були – насувалися холоди. Готуюся до приїзду, прибираю в квартирі. Раптом – дзвінок. Телефонує Сашко, сусід по будинку, вони разом служили. «Оксано, Костя загинув». Я так кричала, що сусідка з іншого під’їзду прибігла. Усі чули і розуміли, чому кричу. Я виштовхувала сусідку і кричала: «Неправда!»
Потім хлопці розповіли, що це сталося в Давидовому Броді Бериславського району. Був мінометний обстріл, Костю поранило. Викликали медика: «Борисовича треба рятувати!» І раптом – другий приліт. Костю і ще трьох накрило.
Тепер не живу – існую. Кожен тиждень – на кладовищі, розмовляю з Костиком. Чому так сталося? Я ж його просила: «Костя, не йди на війну». А він як приїздив додому ненадовго, усе хотів щось полагодити. Казав: «Давай я ще це відремонтую, бо хто потім тобі зробить…» «Ти й зробиш», – відповідала йому. Він не виключав можливості, що загине, бо бачив війну зблизька. Я до цього не була готова. Після того, як страшний діагноз не справдився, легше стало на душі, хоча вже й велика війна почалася.
На могильній плиті я попросила написати: «Зірочка моя». Я його так називала.