Війна і мир

Слова, слова, слова…

Вільям Шекспір.

Не вибачатимуся перед тими, хто має Льва Толстого за літературну ікону, а використання назви його найвідомішого твору сприйме як блюзнірство. Скажу лише, що відтоді, як написано роман, минуло вже понад 150 років, і всі юридичні терміни авторських прав давно закінчилися. Щодо морального права, то жодних зобов’язань перед покійним графом не відчуваю. З різних причин. Проте ці слова точно відображають ситуацію в нашій країні наприкінці небувало спекотного липня 2024 року.

Російсько-українська війна триває, і кровопролитні бої, які щодня забирають життя громадян України різного віку, жодної тенденції до затишшя не демонструють. Жодних пауз, перемир’я – ні олімпійського, ні до великих християнських свят – немає зовсім. При цьому війна для багатьох українців явно перетворюється на рутину. Тільки найвразливіші досі хапаються за серце, почувши про чергову ракетну атаку або зруйновану багатоповерхівку. Зведення про загиблих мирних громадян та нескінченний похорон військових ми вже сприймаємо як неминуче.

Зі звичного стану напруженого очікування поганих новин нас тепер може вивести лише інформація рівня варварського удару по Охматдиту або, не дай Боже, втрата когось близького.

Країна все більше підлаштовується під війну – і економіка, і політика, і все інше життя. Найнепопулярніші рішення влади народ не скажу, що підтримує, але терпить. Навіть безглузді. Війна, всі розуміють. Майже всі.

Для порівняння: під час не менш кривавої війни у ​​В’єтнамі (для молодих – це 60-ті роки минулого століття) у Штатах відбувалися масштабні антивоєнні протести, у них брали участь тисячі американців, які різко підштовхнули владу до закінчення бойових дій. Зауважте, в Україні нічого подібного не відбувається, хоча втрати та руйнування просто незрівнянні. При тому, що українці – нація не менш активна, ніж американці. Нам зібрати Майдан – що два пости у Фейсбуці виставити. Отже, люди здебільшого розуміють неминучість російсько-української війни, хоча всією душею бажають її закінчення. І тут немає суперечності, така діалектика.

Але ось у липні якось усі разом заговорили про мир і перемовини з росією. Не те, щоб два роки на цю тему було табу, та лідери влади і політики говорили здебільшого, чому не можна вести діалог із путіним. Саме так вони коментували всі спроби налагодити контакти між воюючими сторонами, до яких вдавалися президенти Ердоган, Макрон та інші їхні колеги. Тепер, напевне, щось різко змінилося у позиції українського керівництва.

Не знаю, чого більше в словах Трампа, Сі та Орбана – політиканства чи реального бажання виступити у ролі всесвітнього миротворця й кандидата на Нобелівську премію миру. І, гадаю, ніхто не знає. У політиці діють свої, дуже прагматичні закони – говоримо лише те, що вигідно сьогодні.

Першими у нас про мир, як і належить, заговорили президент Зеленський і міністр Кулеба. Один навіть зателефонував Трампу, а інший злітав до Китаю. Що це, як не пошуки ефективного посередника у переговорах із росією? А тут ще одна з телевізійних голів Пу підтвердила їх теоретичну можливість. Природно, український народ, втомлений від війни, бурхливо відреагував, як завжди, не дочитавши до кінця заяви наших президента і міністра. А там сказано чітко та недвозначно: переговори можливі, коли дозріють відповідні умови. Тобто, може, завтра, а може – ніколи.

«Ніколи» пташиною мовою політиків та дипломатів має дещо інший зміст, ніж у нормальних людей. Їх «ніколи» може означати, наприклад, варіант співіснування Південної та Північної Корей, які закінчили гарячу фазу війни 1953 року й досі живуть без мирного договору, а лише з угодою про перемир’я. Угода дозволила виділити демілітаризовану зону між двома країнами та повернути полонених. Враховуючи полярні позиції України та Росії у питаннях розуміння міцного та справедливого миру, домовитися про щось більше, ніж це зробили корейці, нам теж не світить. Зауважте, за 70 років перемир’я жителі півночі та півдня Кореї нічого одне одному не пробачили. Гадаєте, у нас буде інакше?