«Каяття глибокого ми не почули»

У Знам’янському міськрайонному суді завершився розгляд кримінальної справи стосовно жителя селища Новгородки Миколи Нерадька, з вини якого, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, загинуло троє людей.

Трагедія сталася торік 25 червня близько четвертої ранку неподалік Новгородки. Перекинувся легковик Mercedes-Benz, яким керував працівник патрульної поліції Микола Нерадько і в салоні якого перебувало ще троє хлопців та четверо дівчат у віці від 16 до 18. На місці пригоди загинули Олена Грищук і Діана Каналош. Наталія Дорошко, тяжко травмована, померла в лікарні. Напередодні у них був випускний. Удосвіта 25 червня зібралися, щоб зустріти світанок на краю селища. Їх взявся повезти приватним авто Микола Нерадько…

Того ж дня його затримали. Поліцейська прес-служба заявила, що Нерадько керував авто напідпитку. 26 числа Новгородківська громада була в жалобі. Люди обурювалися тим, що юні життя обірвалися через поліцейського. Наталію поховали в Новгородці, Діану – в Білозерному, яке на території цієї ж громади. Мати Олени (вони – переселенці з півдня, загарбаного росіянами) подбала про кремацію.

Досудове слідство завершилося через кілька місяців. У жовтні справу передали в Знам’янський міськрайонний суд. Нерадькові інкримінували два злочини – порушення правил дорожнього руху у стані алкогольного сп’яніння, яке спричинило загибель кількох осіб, та залишення людей у небезпеці. Малося на увазі те, що залишив місце аварії, де перебували поранені пасажири.

30 липня суд ухвалив вирок. Коли готувався цей випуск «УЦ», вирок ще не внесли до Єдиного державного реєстру судових рішень. Про призначене Миколі Нерадькові покарання автор цих рядків дізнався від Людмили Дорошко, матері загиблої Наталії. Також попросив її поділитися враженнями від побаченого в суді 30 липня, своєю оцінкою такого фіналу процесу в суді першої інстанції.

– Він, – Людмила Дорошко має на увазі Миколу Нерадька, – поводився впевнено і навіть зухвало. Коли його завели в залу, ні з ким не привітався. З потерпілих, крім мене, були матері Діани й Олени. Мама Олени приїхала з окупованої території. Надали нам слово. Я говорила, що зі смертю дитини моє й чоловіка життя закінчилося. Просила призначити Нерадькові якнайсуворіше покарання. Відтоді, як сталася трагедія, він не вибачився перед нами. Нам ці вибачення й не потрібні, але якщо він справді жалкує про скоєне, міг би вибачитися. В останньому слові сказав, що вину визнає. Сказав, що не хотів, щоб так сталося. Ніби видавив із себе ці слова. Каяття глибокого ми не почули. Хотіли, щоб його засудили до позбавлення волі на дванадцять років, це – максимально суворе покарання, передбачене за порушення правил дорожнього руху, яке вчинене в стані алкогольного сп’яніння і призвело до загибелі кількох людей. Йому призначили на рік менше. Можливо, тому, що визнавав вину. Але, чесно скажу, я побоювалася, що йому призначать набагато менший строк. Також суд задовольнив цивільні позови, заявлені нами, родичами загиблих. Ідеться про грошові компенсації за моральні страждання. Захисник Нерадька казав, що ці суми – непідйомні для його клієнта. Моя думка на це – така. Якби Нерадькові було під силу сплатити таку компенсацію, я й не заявляла б цивільного позову. Але я знаю, що він не зможе сплатити ці гроші. Знаю, що він, вийшовши з тюрми, матиме величезну заборгованість і перебуватиме в полі зору державної виконавчої служби, яка арештовуватиме його доходи, майно, не дасть змоги виїхати. Нам його гроші не потрібні, для нас важливо, щоб він не мав комфортного життя і після відбуття покарання. Вирок ще не набрав законної сили. Є місяць на оскарження. Якщо Нерадько проситиме пом’якшення покарання, ми, потерпілі, теж скористаємося своїм правом на оскарження і попросимо йому суворішої кари.