Бути поруч з дружиною під час пологів виявив бажання кропивничанин Сергій Ващенко, який воює на Херсонщині. Командування відпустило на кілька днів. І хоча на пологи не встиг, його радість від того не менша.
Сергію – 32 роки. До війни трудився будівельником. У лютому 2022 року зі старшим братом Андрієм перебував в Одесі – будували там житло.
– Уранці ми побачили в небі ракети. Не до роботи стало. Зібрався з братом, поїхали додому, в Кропивницький. Хотів день-другий побути з дружиною й дитиною, потім вступити в територіальну оборону. А недалеко від нас, на Волкова (теперішня назва вулиці – Героїв-рятувальників), укриття розчищали. Я теж взяв участь. У сховищі – тепло, надворі – холодно. Простудився, температура – 39. Три чи чотири дні пролежав. Зателефонував знайомий, сказав, що є місце в ТРО, і в мене одразу нормалізувалася температура.
Сергій розповідає, що у війську йому знадобилися уміння й навички, здобуті під час строкової. Його військова спеціальність – мінометник. З кінця 2022 року воює на Херсонщині. Ворог регулярно отримує «частування» від мінометного розрахунку, у складі якого служить Сергій Ващенко. Його брат, теж військовий, пройшов через бої у Бахмуті, в Запорізькій області, зазнав поранення обох рук внаслідок пострілу з танкової гармати.
На запитання, чи трапляються на війні дива, Сергій відповів ствердно. І розповів про такий випадок, який трапився з його розрахунком.
– Це було 2023 року. Весна чи літо. Орки стояли на островах, наші витісняли їх звідти. Одна наша група заходила з Одрадокам’янки. Наш розрахунок – на прикритті. Наші зайшли на острів, вибили орків. Ми після того ще кілька тижнів стояли там, стріляли по катерах, позиціях орківських. Якось нас попередили, що летять два орківські літаки, які, можливо, бомбитимуть нас КАБами. Ми були в будинку, треба було сховатися в підвалі. Один хлопець – зі зламаною ногою, і ми не встигли спуститися. КАБ влучив у сусідній, через дорогу, будинок, ще один – у будинок через 50 метрів. У нашому будинку вікна повибивало. А ми – живі. Тільки шок. Вуха поболіли, та й минулося.
Звісно, Сергій намагається якомога частіше телефонувати додому.
– Питаю дружину: «Зая, як там ви?» Ми називаємо одне одного «Зая». Колись, це давно було, посварилися, вона мене по імені називала. Ніка – це наша донька, їй вісім років – розповідає про свої успіхи в школі. Я так зрадів, коли дізнався, що народиться хлопчик! Назвали Кірілом. На руках у мене – спокійний, не плаче.
І – завершальне запитання: чого найбільше не вистачає на війні?
– Форма, амуніція видаються. Не завжди вони такі, як треба, тому доводиться купувати. Шолом, наприклад, подарували мені волонтери. Їжі вистачає, але сухпаї набридають, для різноманіття купуємо «мівіну». А чого не вистачає – це «хімії». Тобто любові. Скучаю за дружиною, за дітьми.
Промені «Світанку»