Вибач, наш Вовчику!

Виявляється, що є люди, які друзі для всіх. Ні, навіть не люди, а людина. Ні, не є, а був. Таких вже не буде. Він був один такий, і він загинув. Це Володимир Чернишов. Всі кажуть і пишуть «наш Вовчик». Бо він був щиро, по-справжньому наш.

Здається, його знав весь Кропивницький. Воно і не дивно: де якийсь захід – там Чернишов з відеокамерою. І не завжди було зрозуміло, з ким він, бо працював окремо, професійно, досконало володіючи своєю справою. Працював з державними телеканалами, з різноманітними студіями, клубами, політичними партіями, а також на весіллях і ювілеях. Тому що знав свою справу, і його всім радили. А ще тому, що не міг відмовити. Чомусь він всіх любив і не хотів образити. Чомусь…

Він не мав бути на війні. Він (саме він) був народжений для миру. Вовчик своїм існуванням, роботою, просто спілкуванням привносив в наше зранене суспільство позитив, оптимізм, любов до ближнього. Таких треба тримати і оберігати тут і заряджатися від них позитивом. Ми не втримали, не зберегли. Якби була бронь від імені суспільства, від кропивницької громади, Володя був би на першому місці.

Зараз, після загибелі нашого Вовчика, згадуємо його. Я пам’ятаю, що при зустрічі він говорив «малиші-карандаші» і обов’язково з кишені діставав цукерки. Малесенькі, з молочно-кавовим смаком, він ними всіх пригощав. Це що, він щоранку купував стільки, щоб на всіх, кого зустріне, вистачило? З цими цукерками і словами щось своє, тепле і справжнє, нам передавав. Ох, Вовчику…

Де ти зараз? Художники там, де ти, малюють, музиканти грають, поети пишуть… Ти, напевно, знімаєш нас зверху. Або просто дивишся на нас в об’єктив, усміхаючись і виправдовуючи…

Все, що буде написано далі, ти, Вовчику, мав почути за життя. Вибач, що не сказали вчасно…

Ольга Ярова. Працювала з Володимиром Чернишовим у центрі естетичного виховання «Натхнення» при кібернетико-технічному коледжі:

– Вовчик – це суцільний позитив, професіоналізм, вміння з усіма знайти спільну мову та цукерки… Ми жартували, що йому потрібно мати власну кондитерську фабрику, а він говорив, що у нього цукерок вистачить на всіх. Хоча одного разу при зустрічі мені не вистачило. З ним було комфортно співпрацювати, завжди порадить, як краще стати, згрупуватись для фото, умів «підловити» такі класні кадри, коли ніхто цього не очікував, а потім порадувати фотографією. У мене досі шок, я ще не визнала те, що його немає. Мабуть, ніколи не зможу це усвідомити остаточно.

Олена Франтасова. Працювала з Володею в телекомпанії «ТВ-Центр»:

– Володя Чернишов – мій перший оператор, який з першої зйомки навчив мене, як треба робити телебачення. Він не вмів працювати погано, він не вмів відмовити, коли, стомлений після виїздів на зйомки, спокійно пакував камеру і з таким теплим виразом обличчя погоджувався: поїхали!

Він хлопчиськом залишився без мами. Вона тяжко хворіла, і Вова доглядав її, турбувався. Не знаю, коли у Вовки з’явилися цукерки, коли це стало його фішкою. Але пригостити, порадувати завжди було його потребою. Мені взагалі здається, що він жив якось немодно в розумінні більшості людей: вдягався спокійно, ніколи не гнався за посадами, великими грошима. Не судив, не просив, не ображався. Але в роботі був навіть дуже сучасним і відважним.

Нові проєкти. Хто перший у списку на операторське місце? Вова Чернишов. Виїзди у відрядження – Вова Чернишов. Вибори – Вова Чернишов. Зйомки з літака з відкритими дверима – також Вова. Зараз, згадуючи Вову, ясно розумієш, чого нам всім не вистачає. Простої людської щирості. Не по відношенню до когось конкретного, а до світу, в якому живуть люди. Твої люди, з якими ти ділишся містом, днем, роботою, посмішкою, врешті, ділишся з ними цукерками.

Працівники ЦЕВ «Натхнення» ліцею «Максимум»:

– Мозок відмовляється в це вірити. Найдобріша, найвеселіша, найпорядніша людина. Так коротко можна про нього сказати. Він бачив світ через обʼєктив. Намагався це робити креативно, правдиво, легко. Весь відеоархів «Натхнення» – це памʼятник нашому колезі. Він був завжди усміхнений, з цукерками в кишені. А ще він приходив на допомогу всім, хто звертався до нього, завжди був готовий до зйомок, навіть у неробочий час. Він співпрацював з багатьма телеканалами, але завжди вважав наш центр другою домівкою. І навіть після звільнення приходив і знімав наші заходи, навідувався просто так в гості, завжди був з нами на зв’язку. Вовчику! Ти назавжди залишишся в наших серцях!

Олександр Непомящий. Працювали в легендарному молодіжному клубі «Олімпія»:

– Світла пам’ять Володі! Пам’ятаю його як доброзичливу, чуйну людину, творчу особистість, талановитого оператора. Завжди оптиміст. Висловлюю рідним співчуття. Царства небесного йому!

Олена Бринза. Працювали на телеканалі «Інтер»:

– Вову знало ледь не все місто, ще з «Олімпії», певно. Він – оператор на весіллях, дитячих святах, хрестинах. Напевно, найбільше він запам’ятався роздачею цукерок і розповідями про «яке сьогодні свято». Таким він був: великою дитиною у свої 53, який так і не подорослішав.

З Вовою разом пропрацювали в корпункті «Інтер» два з половиною роки. У цей час початок повномасштабної війни, події, які відбувались в регіоні, глядач бачив через операторський погляд Володі. Разом з ним брали участь у створенні двох серій проєкту «Один день». Він дуже тоді старався, назнімав стільки, що ми шуткували: з того можна зробити повний метр. А ще тоді мали говорити лише герої, а Вова постійно не втримувався і починав їх монолог перетворювати на діалог. І ми йому постійно: Вова! А він: ой! Зараз це все згадую з посмішкою і сумом.

Згодом наші професійні шляхи розійшлись через неможливість Володі поєднувати дві роботи. У нього, як і у будь-кого, були свої плани на життя. Сподівався, що ще налагодить своє особисте життя. Однак війна – потворна річ, вона обриває життя за життям. І зупинити цей жах ми не в змозі, тому що з війною на нашу землю прийшла росія, і ми обороняємось, інакше зникнемо як країна, як нація.

Юрій Ілючек, друг, колега:

– Вовка. Володя. Вовчик…. Повірити і усвідомити те, що відбулося, не можу. Я не міг працювати в той день, коли дізнався про цю жахливу для мене особисто новину. Знав цю людину понад 30 років. Останнім часом працював з ним. Невже я більше ніколи не зателефоную йому, не отримаю дзвінка від нього? Невже він ніколи не скаже «прівєтікі», «зі святом», не пригостить цукеркою?

Це була людина неймовірної щирості, завжди позитивного настрою. З ним було надзвичайно приємно і легко працювати. Ми допомагали один одному, ділилися особистим, планували майбутнє. Його головною рисою було допомогти людям, принести радість. Таких дуже мало.

Володя був людяною людиною. Давайте жити за нього, жити, як він – дарувати іншим посмішки, своє тепло і щирість.