«Правду говоримо»

Протягом тижня в центрі Кропивницького стояв бус, тюнінгований під ЗСУ, а саме під легендарну третю штурмову бригаду. Поряд двоє красивих військових – «Лофт» (Юрій) і «Хунта» (Наталя). З колонки – відбірний плей-лист українських пісень, на столику – наліпки, футболки, брелоки, шеврони. Це все мерч третьої штурмової, і те або інше отримували перехожі, які донатили на ЗСУ.

Повз них неможливо пройти. Перехожі або донатять, або про щось запитують, або цікавляться, як потрапити до їхньої бригади. Ми також не змогли пройти повз і запросили до інтерв’ю «Лофта» – Юрія Гуцала. (Медійна особа. Не ми одні не змогли втриматися від спілкування.) Він такий красивий (бравий, мужній), що навіть лише зовнішнім виглядом вселяє надію на краще. А ще очі, погляд. Мабуть, навмисне на користується сонцезахисними окулярами – знає, що поглядом зачепить. Так і є, чіпляє.

Ну і, звісно, його відкритість, щирість, бойовий досвід, слова, сказані для нас всіх. А ще – правда. Ніхто інший так не розповість про події на фронті, як той, хто там був. І про перспективи від таких людей важливо почути.

– Юрію, хто ви, звідки?

– Маю безпосередній стосунок до Кіровоградщини. Пам’ятаю, як у дитинстві батьки возили мене до родичів у Нерубайку Новоархангельського району. Нещодавно там був, запитав про родичів. Не знають прізвище Гуцало. Виявилося потім, що моя прабабця взяла двох прийомних дітей після Другої світової, і прізвища родини змішалися, є ще у нас Руденки.

Народився я в Тальному Черкаської області. Прадід був військовим, мав будинки в Києві, здобуті кров’ю. Коли в родині про нього розказували, я навіть уві сні не уявляв себе військовим. Вважав, що не моє, бо потрібно виконувати чиїсь накази, бути підлеглим. Я вільна людина.

– Але ж до війська якось потрапили?

– До «повномасштабки», чесно, бажання не було. А коли почалося оце все, я як чоловік (а це інстинкт кожного чоловіка) пішов на захист своєї родини, своєї Батьківщини. У військкоматі мені тоді відмовили, і я поїхав до Києва. Був вибір: «Правий сектор», «Айдар», «Азов». Це були добровольчі підрозділи. Знайшов однодумців, розділилися по підрозділах, дивилися, де менше бюрократії, і я потрапив в «Азов». На той час це було ТРО «Азов».

– Довелося повоювати?

– Звісно. Ми виїхали на маріупольський напрямок. Задача була – пробити коридор до Маріуполя. Коридор пробити не вийшло, бо це мала бути спільна операція з суміжними підрозділами. Але виконали бойову задачу – вирівняли рубежі по Запорізькій області.

Після успішної операції нас вивели на відновлення і злагодження – формувати 3-тю штурмову бригаду. Це відбувалося в Рівному, з’їхалися всі підрозділи з різних напрямків. Ми сформувалися і одразу вирушили до найгарячішої на той час точки – на Бахмут, який був майже у кільці. Ми відбили ворога від траси, яку назвали дорогою життя, через яку поставлялося озброєння, вивозили поранених, поставляли продовольство. Ми цю ділянку фронту утримували до весни. І саме з нас, 3-ї штурмової, почався контрнаступ.

До речі, на бахмутському напрямку ми пробули 11 місяців. Ми там вирівняли лінію фронту, передали її суміжникам і відправилися на відновлення. Доукомплектувалися і вийшли на Авдіївку.

– Це всі вважають пекельною ділянкою.

– Так і є. Ворог тоді зосередив там всі свої резерви. Закидали нас не тільки артилерією, а й КАБами, а це страшна річ. Попри все під Авдіївкою 3-тя штурмова забезпечила вихід 110-ї, 87-ї та інших. Виходили пішки. Колонна – кілометрів п’ять.

Під Авдіївкою ми виконали завдання ціною життя та здоров’я багатьох наших побратимів. Чимало полягло…

– Де зараз бригада?

– Офіційно базується у Харківській області. Але, наскільки мені відомо, поки я в турі, вони вже в Курській області.

– Ну тоді розкажіть про тур. Що це? Задля кого? Заради чого?

– Перший наш виїзд був у Білу Церкву ще 15 лютого. Він був дуже вдалим. Наш приїзд завчасно добре проанонсували, висіли білборди (зараз нам чомусь заборонили це робити), нас зустріли у двох ЦНАПах, ми спілкувалися з людьми, які прийшли.

– А ваша мета – рекрутинг?

– Не зовсім так. Наші рекрутери, від 3-ї штурмової, є в різних містах, і рекрутингові центри є. У нас дорекрутингова кампанія. Ви ж бачите, що ворог, який веде війну, створив в нашій державі атмосферу байдужості, негативного ставлення до військових – це їхня пропаганда. Ми повинні цьому протидіяти.

Спілкуємося з людьми і намагаємося донести до свідомості кожного, що війна не зовсім далеко. Від Кривого Рогу до Кропивницького (ми щойно їхали) півтори години. А від Кривого Рогу 50 кілометрів – фронт. Все поруч. Якщо чекати, доки твій чоловічий обов’язок виконає хтось інший, то можна дочекатися, що ворог прийде сюди.

– У скількох містах ви були?

– У Кропивницькому вже вдруге. Взагалі об’їхали 14 обласних центрів плюс райони. Наше основне завдання – співбесіди. Нас приїхало восьмеро, розділилися. Наші колеги спілкуються з людьми різного віку в громадах. З молоддю також. У нас є молодіжна військово-патріотична організація «Центурія». Чималий осередок її у Кропивницькому.

– Люди, які до вас підходять, що кажуть? Просяться до вас у бригаду?

– Є такі. Для таких у нас в бригаді організовано тестовий тиждень. Будь-хто з бажаючих (чоловік чи жінка, від 18-ти до 50-ти) приходить до нас, протягом тижня живе життям воїна, демонструє фізичну витримку, усвідомлює, чи це його. Далі – тест, бали, характеристика, сертифікат. Далі, залежно від результату, може бути відношення від нашої бригади.

– Ви їздите по регіонах. А відрізняються українці?

– Відрізняються. Вплив інформаційної війни. Не всі пропаганду адекватно сприймають. Слово, культура, мова – це зброя. Здається, навіщо перемагати зброєю, якщо можна кинути гроші на медійні ресурси, щоб людям у мозок закинути потрібну «правильну» інформацію? Тому ми їздимо, правду говоримо.

– Ви в якому статусі тут?

– Я у відрядженні. А взагалі я кулеметник другої штурмової роти другого штурмбату. Якби я не був зараз тут, то був би з побратимами десь у Курській області. Хотілося б…

Але! Завдяки тому, що я був тут, у вас і в інших містах, нові бійці потрапляють до наших лав. Давайте до нас! Ми благородну справу робимо – рідну країну захищаємо.